Спеціально для Крим.Реалії, рубрика «Погляд»
В інтернеті чого тільки не побачиш. Останнім часом з'явилося багато колажів, складених із фотографій Путіна різних років. На них начебто і Путін, але скрізь якийсь різний: то мочки вух відрізняються, то лобові кістки, з очима і вилицями – взагалі проблема. В останні місяці Путін повільно перетворювався на представника монголоїдної раси – з вузьким розрізом очей, випираючими вилицями, округленим обличчям. Навіть без фотографій, а за репортажами можна помітити, що часто Путін з'являється в різній «розфасовці»: у Європі – один Путін, переляканий, з плаксивим обличчям і бігаючими очима, вдома – суворий вождь, справжній правитель, «сильна рука».
Здається, що все відбувається в якомусь придуманому світі. Вірити не хочеться, але очі не можуть обманювати. Звичайно, можна припустити, що лікарі методично, хоча б раз на місяць щось від Путіна відрізають або щось йому пришивають – від іншого чекіста, щоб прижилося. У реальності не може людина бути одною у Франції чи Китаї, а в Москві, Санкт-Петербурзі або в Душанбе – іншою. Іноді схожий, якщо під час візиту не треба щось просити чи виправдовувати, іноді зовсім не схожий – якщо Путін комусь загрожує. Звичайно, можуть бути ситуації, коли немає настрою, матрац в президентському літаку жорсткий, тому не виспався, з Медведєвим посварився або з Аліною.
Коли дивишся список зарубіжних поїздок Путіна, то розумієш, що їх кількість не може бути поясненням того, той чи не той Путін їздив, але на деякі роздуми наводить. Наприклад, перші два терміни він був досить активний і здійснював в середньому 15-20 поїздок на рік. Практично завжди поїздки ділилися на внутрішні – пострадянським простором, і в західні країни, їх було завжди менше. Путін став менше їздити в свій третій термін – в 2012-му було десять поїздок, в 2013-му – одинадцять. У 2014 році з 24 поїздок близько половини були в пострадянські країни, в нинішньому році відвідав тільки чотири країни. Стільки ж, скільки Путін встиг відвідати в 2008 році в останні місяці свого другого терміну. До речі, найбільш відвідуваними країнами з 2000 року були Україна – 15 разів, і Німеччина – 11 разів, трохи менше – Франція, Китай і Казахстан.
Насилу собі уявляю, як Ангела Меркель скрикує від жаху від побаченого «не справжнього» Путіна і тут же робить заяву. Єдине, що могла собі дозволити федеральний канцлер, так тільки відзначити якусь неадекватність у поведінці російського президента
Я не збираюся влаштовувати конспірологічний турнір для визначення найкращої версії про те – «чи справжній цар», але наведений список свідчить не стільки про кількість можливостей розкрити обман, скільки про якісну роботу протокольної служби та служби охорони, ФСО. Але і в цьому випадку враховуються етичні особливості державних візитів, коли з'являються підозри треба або довести і влаштувати міжнародний скандал, або звикнутися з тим, хто стоїть або сидить поруч з вами. Насилу собі уявляю, як Ангела Меркель скрикує від жаху від побаченого «не справжнього» Путіна і тут же робить заяву. Єдине, що могла собі дозволити федеральний канцлер, так тільки відзначити якусь неадекватність у поведінці російського президента. Ну і не злічити західних лідерів, які встигли порівняти Путіна з Гітлером.
Не думаю, що є привід стверджувати і жалкувати про те, що раніше Путін був нормальний, а тепер – ні. Спочатку, перші рік-два він звикав, багато говорив про роль демократії в сучасному світі, міркував про свободу слова та права людини. Потім – плюнув. Вирішив, що ні до чого дурницями займатися, а треба відразу, без зволікання розпочати створення «руського світу», піднімати росіян з колін, залякати непокірних сусідів, відновити традиції радянської пропаганди. Тепер він не той сором'язливий хлопець, введений Борисом Єльциним за руку в президентський кабінет. З часом стає зрозуміло, що насправді не єльцинська, а якась інша невідома рука вела Путіна всі останні роки, щоб посадити в головний кабінет країни. Це американські президенти люблять хвалитися, що кар'єру починали з чищення туфель на вулиці. У Путіна службове зростання було іншим й часто підпадало під Кримінальний кодекс. Чекісти взагалі люблять збирати компромат, щоб потім, часто – все життя шантажувати підопічних.
У жовтні 2011 року світ побачив Путіна іншим. На прес-конференції в Україні він вийшов з великою кількістю – у кілька шарів – тонального крему на обличчі, яким зафарбували величезний синець під лівим оком. Вигляд і поведінка Путіна тоді була дивною – він наче перший раз потрапив на свою прес-конференцію. Журналісти щосили обговорювали зовнішні зміни, хірурги припустили, що Путін переніс пластичну операцію. Тоді ж з'явилося припущення, що лікарі зробили кілька ін'єкцій ботокса – в лоб, нижні повіки і у вилиці. Але ніхто так і не зміг пояснити або передбачити – навіщо.
Начебто людина спортивна, проблем із відвідуванням територій зі свіжим повітрям немає, найкращі косметологи світу завжди готові надати допомогу. Чому за півроку до свого третього президентського терміну Путін вирішив змінити зовнішній вигляд? І за два роки до офіційного розлучення з Людмилою Путіною, з якою вони припинили з'являтися разом з 2009 року. Єдина спільна і показова поява подружжя Путіних була явно задумкою піарників – Людмила і Володимир відповідали на запитання співробітника кампанії перепису населення: Путіни з'явилися в 11-хвилинному ролику прес-служби уряду в одязі однакового мишачого кольору, в приміщенні явно готельного або лікарняного типу. Людмила була вже без обручки, зрідка підозріло поглядала на чоловіка, який сидів поруч і на неї практично не дивився.
З того часу в поведінці Путіна виявилися до того невідомі якості – він раптом виявив в собі талант піаніста і співака, став більш похмурим і замкнутим. Якщо ж і сміявся, то виходило безглуздо – очі, і без того вузькі, звужувалися в щілинки, вилиці починали випирати і блищати, чи то від поту, чи то від ботокса. За спостереженнями журналістів, Путін перестав говорити німецькою. Все інше було як раніше: піарники змушували його пірнати за вичищеними до музейного блиску амфорами, дресирувати в Хакасії сніжного барса, зловленого у Красноярському краї, вказувати шлях стерхам, які зовсім не хотіли летіти за мотодельтапланом Путіна.
Можна з упевненістю написати, що з жовтня 2011 року Путін зовсім не свій
Але можна з упевненістю написати, що з жовтня 2011 року Путін зовсім не свій. Вже не так фонтанує путінський жлобський гумор – про «відрізати», «замочити», «соплі», «пил» з вживанням дворових евфемізмів. Навіть дивно, що нинішній Путін майже не лається. Ні, він може ще кострубато щось ввернути, але немає вже такого блатного блиску в його словах. «Прямі розмови» з Путіним перетворилися на добре відрепетирувані й записані заздалегідь монологи. Війна в Україні показала, що Путін взагалі не розуміє, що там відбувається, видаючи чергові завчені фрази про «російськомовних», «руський світ» і «київську хунту». Його останній шедевр про «руське місто Херсонес» справив незгладиме враження навіть на бувалих кремлівських істориків.
Я не знаю, хто зараз Путін. Або хто працює Путіним. Мені цікаві деталі його поведінки, зміни в зовнішньому вигляді та його висловлюваннях, що істотно відрізняються від Путіна до 2011 року. У цій частині російської історії мене більше хвилює ставлення росіян до свого вождя – їх покірливість і небажання цікавитися здоров'ям Путіна. Погодьтеся – одутлість і дивна стареча хода мали ж насторожити добропорядних росіян. При рівні російського вождизму життя Путіна – це життя росіян, його доля – їх доля, його проблеми – їх проблеми.
Це тільки в Грузії люди можуть вийти до президентського палацу і вимагати: «Вова, скажи, коли ти нас покинеш, скільки нам ще чекати, коли купувати вино на келехі (поминки)?» Грузини – народ практичний, росіяни – неуважні. Їм потрібно, щоб у телевізорі щодня показували Путіна, і більше їх нічого не хвилює. Ті, хто Путіна показує, теж знають про цю дивну особливість росіян. Можна взагалі зробити Путіна у форматі 3D і не турбуватися про одяг, взуття, косметологію та охорону.
Олег Панфілов, професор Державного університету Ілії (Грузія), засновник і директор московського Центру екстремальної журналістики (2000-2010)
Думки, викладені у рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
