Літо 2014 було першим, коли Остап Кіндрачук не грав на набережній рідної Ялти. Наша розмова з ним почалася з політично-патріотичної ноти.
– Як ваш настрій?
– Настрій як завжди у козаків.
– Бойовий?
– Ні, не дуже, бо зараз бойовий настрій немодний.
– Немодний?
– Так, коли він проявлявся на Донбасі, то сказали «Стоп, із своїм бойовим духом, у нас мінські переговори. Не треба нам цього духу.
«Я тут сьому зиму, – рассказывает Остап. – Улітку, коли сезон, я там граю, бо багато людей. А взимку Ялта порожня. Минулого року приїхав до Києва і накрив мене тут Євромайдан – це вже була сьома моя зима. А минулого літа я довго не повертався до Ялти, бо дружина казала, що поки що «тут твоя бандура не буде користуватися популярністю», та під кінець літа все ж таки поїхав і пожалкував, що не їхав раніше».
Історія цієї людини просякнута романтикою і чоловічою силою. Зараз у рідному Криму туристи з Росії козака-бандуриста, який 35 років життя ходив у море, був капітаном пасажирського судна, сприймають як «українську екзотику». На Хрещатику в центрі столиці він – символ козацького духу. Тут Остап Кіндрачук грає і співає пісні виключно рідній мові, хоча визнає, що для київської влади Крим завжди був чимось на зразок планети Марс, таким же далеким і незрозумілим. Сьогодні козак згадує, як уперся в стіну, домагаючись для дітей та онуків права навчатися українською мовою в Криму.
«Ми років п’ятнадцять домагалися української школи, щоб діти і внуки на рідній мові вчились. Приїжджали ми до Києва в міністерство культури, вони кажуть: «Не треба вирішувати з нами, у вас є своя влада в Криму. Туди і йдіть», а у Сімферополі кажуть прямим текстом: «А нахрена вона нам ваша школа». От так ми і жили, як на Марсі і нiкого це не хвилювало. У Києві і зараз не дуже хвилює».
* * *
Народився Остап в селі на Івано-Франківщині в 1937 році, батько був завідувач бібліотеки. Коли почалася війна, щоб зберегти книги, він переніс їх додому, читання українських творів стало фундаментом для формування світогляду юного козака.
В Ялту пан Остап потрапив у 1956 році, до того в Казахстані піднімав цілину, як патріот-комсомолець, відправився туди на заклик Хрущова, опинився неподалік із Сибіром. Про те, як він опинився в Криму, Кіндрачук розповідає так: «І морози, звичайно, сибірські, до яких я не звик, і я обморозився, рука розпухла, її хотіли ампутувати. Тоді я поїхав в Ялту на лікування і там побачив, що це шматочок Раю на Землі, і нащо мені той Казахстан. «Налікував» двох синів, дочку, десять внуків. Після війни ялтинській порт все ніяк не міг обновити свою плавбазу і будував дерев'яні катери пасажирські, які мали пташинi імена, їх називали «морские птички». Таких 40 пташок було, людей не вистачало, і я пішов моряком. А потім у батумську мореходку поступив на штурманське відділення і по мікросходинкам кар’єри дійшов до капітана, возив пасажирів Ялта – Сочі, Ялта – Одеса».
Того часу Ялта стала місцем, де змогла прижитися українська культура.
«При клубі медичних працівників у Ялті була заснована капела бандуристів. Олексій Федоровіч Нирко навчал всiх бажаючих, казав: «Єдина умова – щоб ми спілкувалися рідною українською мовою, бо без української мови бандура – це мертвий предмет». І так у капелі був створений українській мікро клімат».
Голова ялтинської «Просвіти» Олексій Федорович Нирко – популяризатор кобзарства Криму та Кубані, бандурист та історик кобзарства, заснував музей бандури в Ялті. За свої погляди зазнавав переслідувань з боку радянської влади. Як розповідає Остап: «Нирко посадили, як буржуазного націоналіста».
* * *
Уся родина пана Остапа сьогодні живе в Криму. На питання про те, як діти поставилися до окупації, він відповідає: «Як кожна нормальна людина, коли сьогодні сонячний день, а завтра злива, грім гримить, блискавки. Змінити це неможливо».
Розривати зв'язки з Ялтою козак не збирається. Каже, що саме там все його життя. Коли запитують: «Хто ж ти і де твоя мала батьківщина?», говорить: «Там же все моє життя, я відколи там почав жити, я ж освоїв кожен камінчик, кожен кущик, там мої діти народились, там мої внуки народились. Я – патріот Криму, ідентифікую себе, як кримський українець, бо є карпатські українці, які себе гуцулами називають, є на Поліссі поліщуки, є на Донбасі, Слобожанщіна, на Кубані козаки – це все етнічні гілки одного єдиного українського народу, а я дав початок своєму кримському роду і відношу себе до кримської гілки українського народу. У мене такий вік, що наближається моя червона риска і як догорає свічка, прийде і моя черга. Я хочу, щоб мене похоронили в Ялті, першим з моєї великої родини».
Наприкінці бесіди, після прослуховування пісні про тугу за рідною кримською землею, прийшло розуміння, що ця людина – одна з небагатьох, хто несла українську культуру через радянські часи, на власні очі бачить не першу війну і не першу окупацію українських земель. Запитала, а коли ж українську культуру душили більше, за якої влади та в який період? Ось що відповів пан Остап: «По-моєму, і за української влади не краще було, у Києві завжди не реагували на потреби української культури, тому там (в Крыму. – Прим. ред.) практично не мінялася ситуація. Я читаю газету «День», і там детально йдеться про те, що у Крим їдуть фури, по 500 машин в день пересікають кордон, теперішній кордон з Кримом, з продуктами, з товарами, бо це – бізнес. А якщо щось треба звичайним людям, то для них відмінили залізничне і автобусне сполучення, бо це – звичайні люди, і на них не варто реагувати».
Дивимося фото родини, сильного і мужнього козака переповнює почуття гордості. А серед речей, зібраних у невеличкій сумці, тій, напевно, яка завжди з собою – посвідчення Національної спілки бандуристів України.
Сміливий відкритий погляд і щирий сміх, сильний характер, віра в український народ і бажання нести культуру не завдяки, а всупереч усьому. Саме завдяки таким людям, як Остап Кіндрачук, залишається надія і віра в краще життя українського духу.
