Рубрика «Погляд»
У радянській і пострадянській історії за останні сто років були два беззаперечних лідери – Ленін і Сталін. Перший лідером став випадково, винятково завдяки своїй наполегливості та словоблуддю. Активних більшовиків звичайно було більше, але цей спритний вирвався вперед завдяки своїй харизмі, що складається з інтелігентського костюма-«трійки», хитрого мруження очей, руки, яка періодично помахує вдалечінь, і звертання – «батечку». Товариш Ленін жодного дня не був ні селянином, ні робітником, але обдурити ці два «гноблених проклятим царизмом» прошарки своєю балаканиною зміг. Вождем він пропрацював лише кілька років, і невідомо, як би склалася доля СРСР – якби селянам і робітникам набридло слухати про компрадорів і емпіріокритицизм.
Інший лідер – товариш Сталін був людиною напівписьменною, з незакінченою освітою в духовній семінарії. Неповна релігійна освіта не заважала йому із задоволенням віддавати на розстріл священиків і руйнувати храми. На відміну від попередника, що походив з інтелігентної родини, вождь №2 був невідомого походження, що позначалося на всій його подальшій життєдіяльності – він терпіти не міг інтелігенцію. Увійшовши до Кремля тов. Сталін уже мав за спиною кримінальне минуле, коли грабував тбіліські банки, добуваючи гроші для революції.
Якщо слідувати біблійній традиції, згідно з якою «Авраам народив Ісаака, Ісаак породив Якова» і т.д., призначені поспіль радянські вожді чимось відрізнялися один від одного. Хрущов любив ходити у вишиванці, художників називав «підарастами», хвалився тим, що наздожене США за допомогою американської кукурудзи. Брежнєв був широкий бровами, любив ордени та медалі, автомобілі й часто публічно говорив дурниці, на кшталт – «економіка має бути економною». Потім був Горбачов з «блямбою» на голові, який змінив Черненка та Андропова, які вмирали по черзі та вже давно забуті. Бунтар Єльцин, вирощений КПРС, розумів, що треба щось змінювати, але що – не розумів, йому просто подобався бунтар Єльцин, тобто, він сам. Він був останнім із номенклатурної армії «партійно-господарських діячів». Тоді ще, тою чи іншою мірою, при призначенні дотримувалися правил, написаних бюрократією за десятиліття свого існування.
Дуже сумнівно, щоб сірий підполковник КДБ, нічим не примітний, яких в органах СРСР було десятки тисяч, зміг самостійно потрапити на самий верх
І ось з'явився він. Нікому не відомий, з хвостом чуток, пліток, прізвиськ і рекомендацією від Собчака, без досвіду «партійно-господарської діяльності», але з досвідом махінацій за часів служби заступником мера Санкт-Петербурга. Після програшу Собчака на чергових виборах, Путін подався в адміністрацію Єльцина. Дуже сумнівно, щоб сірий підполковник КДБ, нічим не примітний, яких в органах СРСР було десятки тисяч, зміг самостійно потрапити на самий верх. Усього за три роки роботи чиновником середньої ланки він раптом опиняється в кріслі директора наймогутнішого відомства – ФСБ. Через рік Путін уже в російському Білому домі, призначений прем'єр-міністром, через півроку він стає господарем Кремля. Ним керував не талант, а старанність.
Перші два терміни Путін був цікавий винятково як провідник російської демократії, як новий лідер, до якого була привернута увага всього світу. Всі втомилися від радянських керівників, від часто нетверезого і непередбачуваного Єльцина. Чекали ясності, визначеності у стосунках з найбільшою країною світу. Але світ знову зіткнувся з нестандартним рішенням – лідером Росії стала людина, нічим не примітна, з ретельно підчищеною біографією, яка не має досвіду публічної політики. Простіше кажучи, «кіт у мішку».
З приходом Путіна на чолі Росії з'явилася людина, готова підписувати, затверджувати та наказувати все, про що мріяли російські генерали всі роки президентства Єльцина
«Кіт у мішку» спочатку був тихим і скромним, говорив чергові промови про роль демократії і свободи слова в Росії. Іноді здавалося, що у нього той же спічрайтер, що і в Єльцина. Путін продовжував кілька місяців говорити приємні для Заходу слова, а у вересні 2000 року підписав Доктрину інформаційної безпеки, програму відродження традицій радянської пропаганди. Для необізнаних поясню, що Доктрина створена задовго до появи Путіна в Кремлі, але Єльцин не хотів її підписувати. Тепер на чолі Росії з'явилася людина, готова підписувати, затверджувати і наказувати все, про що мріяли російські генерали всі роки президентства Єльцина. У перші роки президентства Путіна були ухвалені багато рішень, від яких відмахувався Єльцин, зокрема і про початок другої чеченської війни.
Згадайте розгублене обличчя Путіна в серпні 2000 року після катастрофи з АПЛ «Курськ». Навіть, якщо враховувати, що у нього з народження могло бути мерзенне виховання і огидний характер, ситуація явно не входила в його плани. Як і у випадку з Театральним центром на Дубровці через два роки, а потім – трагедія в Беслані. І ще кілька сотень випадків, через які нормальна людина давно б пішла у відставку. Але не Путін, за спиною якого завжди юрмилися генерали з тієї самої радянської «еліти», яка дев'ять років вичікувала відходу Єльцина.
Якщо де-небудь на московському мітингу ви побачите плакат з прокльонами на адресу Горбачова, Єльцина та інших «лібералів», які розвалили прекрасний Радянський Союз, то майте на увазі, що існують цілком собі серйозні люди, які думають так само. Вони не ходять на мітинги і їх не знімають телекамери, але їх ставлення до подій точно таке ж. Єдина відмінність – вони володіють владою, а точніше владними важелями. Їм під камери не можна, їх діяльність завжди прихована. На початку 90-х років вони придумували «гарячі точки», піднімаючи сепаратизм там, де, здавалося, його не повинно було бути. Єльцин пручався як міг, хоча назвати його демократичним агнцем нікому в голову не прийде. Він був причетним до створення сучасних «чорних дір» – Абхазії, «Південної Осетії», Придністров'я і Карабаху. Єльцин прекрасно знав, хто провертав сепаратистські операції, але нічого вдіяти не міг – радянський генералітет у той час був всесильний.
Усі ці роки після розвалу СРСР обвішані орденами і медалями сивочолі імперці та їх моложаві колеги мріяли про те, «щоб було як раніше»
У 1996 році після півторарічної провальною війни в Чечні генерал Лебідь підписав Хасав'юртівський договір. Досить подивитися патріотичні видання того часу – це було страшне виття вампірів, яким показали осиковий кілок, але ще не встромили. Усі ці роки після розвалу СРСР обвішані орденами і медалями сивочолі імперці та їх моложаві колеги мріяли про те, «щоб було як раніше», щоб знову була «тверда рука», «щоб весь світ боявся». У уявленні цих людей світ має ділитися на «наш» і «поганий», а єдине працююче виробництво – військово-промисловий комплекс.
Путін ще не був Головнокомандувачем, але в серпні 1999 року журналісти відчули на собі нововведення нового прем'єр-міністра – їх перестали пускати в Чечню та інші «гарячі точки». Російські генерали не приховували своєї ненависті до журналістів, вважаючи, що вони стали головною причиною їх програшу у першій чеченській війні, а раніше – в сепаратистських регіонах. Всі ці роки генерали готували реванш, особливо не приховуючи цього. Їм потрібний був інший президент, не військовий, але з їх сфери, що розуміє, що Росія знову має всім показати «кузькіну мать». Їх мозок так влаштований.
Путін – лише пішак, якого переставляє оточення залежно від ситуації
Жодною мірою не намагаюся вигороджувати Путіна, звалюючи всі прорахунки і проблеми на його оточення. Але впевнений, що насправді він лише пішак, якого переставляє оточення, в залежності від ситуації. Путін сам дає привід, щоб говорити про це, особливо останній рік: він приїжджає на переговори, маючи вигляд пригніченої жалюгідної істоти, яка щось белькоче у відповідь на питання Ангели Меркель чи Франсуа Олланда. Вдома ця істота перетворюється на вождя – могутнього і безкомпромісного, що роздає ляпаси направо і наліво. І ви хочете сказати, що це справжній президент Росії? Це він визначає зовнішню і внутрішню політику країни? Це він знає реальну ситуацію в Україні, віддаючи накази, які скоріше схожі на самознищення, ніж послідовну політику людини,яка сидить у Кремлі 15 років?
Путін – зіцголова Фунт із «Золотого теляти», який має сидіти і зображати з себе президента. Заради пристойності і щоб не порушувати Конституцію в 2008 році йому підібрали заміну на чотири роки, Медведєва, місцеблюстителя. Після перерви Путін взявся вибудовувати «руський світ» – фашистську ідеологію, яка придумана для чергової спроби «підняти Росію з колін». Путін все зробив (або йому зробили), щоб про його реальне життя ніхто нічого не знав – ні про сім'ю і про батьків, ні про друзів і захоплення, окрім офіційних катань на літаках або поїздок на танках. Путін як людина просто не існує для росіян. Він – телеобраз, ретельно загримований, який говорить одне і те ж 15 років. Його усмішки натужні, жарти завжди непристойні або похабні, поцілунок у живіт дитини – спроба себе гуманізувати, а вийшло безглуздо до неподобства.
Щоб зрозуміти, наскільки Путін неосвічений, досить прочитати його висловлювання про історію Росії та України. Він читає тільки те, що йому підкладають – опуси брехливих великодержавників, плітки божевільних політиків і казки ідеологів «руського світу». Не знаючи правил публічної політики, він нахабно запізнюється на міжнародні зустрічі, змушуючи чекати президентів і прем'єр-міністрів, його спроби панібратських стосунків шокують. Путіна терплять лише тому, що формально він президент, але, гадаю, багато хто здогадується, що насправді існує колективний Путін, його оточення, група людей, які насправді керують подіями. Країною ж не керує ніхто – вона котиться радянською накатаною колією, не знаючи, коли наткнеться на безвихідь.
Олег Панфілов, професор Державного університету Ілії (Грузія), засновник і директор московського Центру екстремальної журналістики (2000-2010)
Думки, викладені у рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
