Рубрика «Погляд»
Після вбивства Бориса Нємцова в інтернеті можна було зустріти коментарі, що стосуються ситуації в Росії – «у країні вбивають кожен день, а згадують про це тільки тоді, коли вбивають відому людину». Претензія цілком об'єктивна, але не реальна для пояснення того, чому вбивство стало в Росії нормою. Чому звичайне вбивство солдата на черговій російській війні не викликає ніяких емоцій, окрім як у батьків та близьких? Чому вбивство відомої людини стає предметом затятих суперечок противників і прихильників, а за звинуваченнями і виправданнями вже не видно горя і співчуття?
Утім, це пов'язане не тільки з сучасною Росією – історія країни свідчить про те, що численні війни, бунти і повстання вносили в мартиролог жертв чергові сотні тисяч і мільйони людей. Лише небагатьом ставлять пам'ятники і багато про них говорять, про інших мовчать або зводять численні «могили невідомих солдатів» із вічно палаючим полум'ям імені «Газпрому». Смерті в Росії вже мало кого турбують, вони стали такими ж буденними, як нежить.
З приходом Путіна в Кремль ситуація різко змінилася і ми почали фіксувати зростання вбивств і нападів. Кількість випадків вбивств, пов'язаних з професійною діяльністю, виводили Росію в список країн, в яких робота журналіста була найнебезпечнішою в світі
Моя минула робота була пов'язана зі смертями журналістів. Центр екстремальної журналістики вів моніторинг насильства проти репортерів, публіцистів і кореспондентів. Ми збирали інформацію про вбивства, напади, пораненнях і погрози. У 90-х роках російським журналістам жилося нелегко, але вбивства і напади були нечастими. З приходом Путіна в Кремль ситуація різко змінилася і ми почали фіксувати зростання вбивств і нападів. Кількість випадків вбивств, пов'язаних з професійною діяльністю, вводили Росію до списку країн, у яких робота журналіста була найнебезпечнішою в світі. Інший бік нашої колишньої роботи – мовчання: журналістів вбивали, а їх колеги мовчали, ніяких акцій або протестів. Тільки після вбивства Анни Політковської журналістська спільнота вважала за необхідне протестувати – на вулицю вийшли дві-три сотні людей.
Після чергової прес-конференції, на якій Центр екстремальної журналістики оприлюднював результати моніторингу, до мене підійшов знайомий лікар московської «швидкої допомоги» і сказав, що кількість убитих лікарів набагато більша, ніж журналістів. Лікарів викликають наркомани та алкоголіки, а оскільки лікарі нічим не захищені, то часто стають жертвами розбою. Натомість, якщо подивитися на повідомлення офіційної статистики, то стає зрозуміло, що Росія – небезпечна кримінальна країна, і не важливо, чим ти займаєшся і яку роботу виконуєш – ти можеш стати жертвою цілеспрямованого вбивства чи ненавмисного. Вбивство – це крайній захід, на це вороги можуть піти, коли немає інших заходів впливу на людину. У Росії складно зрозуміти, де починається і де закінчується «крайній захід»: можуть вбити за коробок сірників або як політичного конкурента.
Щоб зрозуміти причини і мотиви байдужості, достатньо навести статистику вбивств. Знайти реальні цифри складно, але можна послатися на дослідження НДІ Академії Генеральної прокуратури під керівництвом професора Сергія Іншакова з результатами багаторічного вивчення латентних (прихованих, тих, які не потрапили в статистику) вбивств. За їх відомостями, рівень вбивств всі минулі десятиліття постійно зростав і становив у 2009 році 46,2 тисячі. Лише кількість заяв про вбивства, що надійшли в правоохоронні органи, склала 45,1 тисячі, а кількість невпізнаних трупів за той же рік – 77,9 тисячі. Водночас при цьому кількість осіб, зниклих безвісти, але так і не знайдених, – 48,5 тисячі.
За радянською традицією зовсім невідомо, скільки військовослужбовців гине в російських війнах – в Чечні з 1994 року, в Грузії в 2008 році, в Україні – за останній рік
Навряд чи цифри за наступні роки разюче відрізняються. До того ж, за радянською традицією зовсім невідомо, скільки військовослужбовців гине в російських війнах – в Чечні з 1994 року, в Грузії в 2008 році, в Україні – за останній рік. Під час грузинської війни серед російських бійців інформаційного фронту було популярно називати моторошні цифри загибелі грузинських військових, не розуміючи, що в такій маленькій країні приховати смерть однієї людини неможливо, а тим більше, десятків або сотень. До того ж, міністерство оборони Грузії опублікувало повний список жертв війни серед військових, інші державні структури – список жертв серед цивільних. У Росії ж ще довгий час говорили про придуману цифру в «3000 мирно спавших» і мало не наполовину розгромленій грузинській армії, приховуючи реальні цифри втрат у своїй. Так само, як невідома кількість загиблих з боку російської армії за обидві війни в Чечні та в Україні.
Байдужість в Росії з'явилася не зараз і не з початку будівництва «русского міра» імені тов. Путіна. Швидше за все, це ментальне – з тих самих часів, коли загарбницькі війни стали метою російських імператорів, а для населення приводом для поваги за «велику державу». Скільки загинуло людей при захопленні Уралу, Сибіру і Далекого Сходу, Центральної Азії та Кавказу точно невідомо, але й опубліковані цифри вражають масштабом кровопролитних воєн, про які досі випускники радянських шкіл та університетів не знають. Рекордсменами зі знищення власного населення стали комуністи, за перші 20 років вони провели десять воєн. Найбільш катастрофічною з них стала фінська кампанія 1939-1940 років з втратами близько 1,5 мільйона солдатів і офіцерів Червоної армії.
Ще в першу чеченську війну біля пам'ятника Пушкіну в Москві щочетверга збиралися противники війни. Приходили по 5-6 іноді трохи більше осіб, у другу війну приходити перестали – акції почали забороняти. Нечисленні пікети мало впливали на владу та суспільство. У Чечні вбивали десятками тисяч, але суспільство мовчало. Як раніше – гинули в Афганістані – суспільство мовчало. Мовчало під час війни в Грузії і зараз – в Україні. Неможливо уявити собі ступінь бездушності людей, які спокійно ставляться до чужих смертей. Власне, як і до загибелі близьких. Держава замінює людське дивним державним ерзацом з патріотизму, шовінізму та націоналізму.
Нерозкрите вбивство – явна ознака причетності до нього держави
Думаю, що вбивство Бориса Нємцова не розкриють. Як не розкрили вбивства сотень відомих і тисяч маловідомих людей. Нерозкрите вбивство – явна ознака причетності до нього держави, коли насправді відомо, хто зацікавлений у смерті людини і хто міг замовити, але не може ж влада сама себе потягти до в'язниці. І ось уже населення вигадує свої версії або із задоволенням обговорює запропоновані пропагандою. До самого суб'єкту злочину вже немає інтересу, вся увага перенесена на вторинні деталі. Це і є байдужість.
Боротися з байдужістю неможливо, це – частина виховання і державна ідеологія. У сім'ї можуть зберігати сімейні альбоми з фотографіями загиблих на війнах предків, але ніколи не будуть обговорювати – за що і чому. Державна ідеологія створювалася десятиліттями, пропагуючи жертовність і покірність. Державна пропаганда упродовж тривалого часу виховувала та далі виховує байдужість до чужого життя, до чужої смерті. А вона дуже швидко перетворюється на ненависть.
Олег Панфілов, професор Державного університету Ілії (Грузія), засновник і директор московського Центру екстремальної журналістики (2000-2010)
Думки, викладені у рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
