«Був травень 1944 року, і мені було 24 роки. Я служив у політичному відділі 2-ої Гвардійської армії. Наші війська визволяли Крим...». Так починається книга, назва якої позначила ціле явище, масштабну трагедію Радянського Союзу. «Покарані народи» – легендарна книга історика Олександра Некрича про долю депортованих народів СРСР. Багатостраждальна праця вийшла в 1978 році в американському видавництві «Хроніка», а була завершена автором навесні 1975 року, і влітку того ж року перший екземпляр рукопису вивезений його закордонним другом на Захід.
Некрич зробив це, тому що жодних шансів на опублікування книги в своїй країні не було, втім, не було їх і для інших його робіт...
Олександр Некрич
«Останні десять років для мене була встановлена негласна квота: по одній статті на рік у малотиражних академічних виданнях. Навіть дослідження, виконані за планом Інституту загальної історії Академії наук СРСР, в якому я практично пропрацював усі післявоєнні роки, не публікувалися, хоча й були затверджені до друку Вченою радою Інституту. Фактично, я отримував заробітну плату старшого наукового співробітника, доктора історичних наук, за мовчання», – напише він пізніше.
Остракізму зазнала його книга «1941, 22 червня», опублікована в 1965 році в Москві видавництвом «Наука». У червні 1967 року за відмову визнати «помилки» Комісія партійного контролю при ЦК КПРС виключила Некрича з партії. Уже в серпні 1965 року книга була вилучена з усіх бібліотек Радянського Союзу, в яких не було так званого спеціального зберігання, і знищена.
Дев'ять років відлучення від професійної діяльності та єдино можливе рішення – залишити країну – з'явилося в червні 1976 року: «Я хочу працювати і бачити плоди своєї праці, сподіваюся, зможу вільно друкувати на Заході свої твори і, що не менш важливо, і писати вільно, відмовившись раз і назавжди від самоцензури і не побоюючись більше цензури влади».
Олександр Некрич народився 3 березня 1920 року в Баку в журналістській родині. Він закінчив історичний факультет МГУ в 1941 році, наступного року його призвали до армії, пройшов усю війну; був звільнений у запас у вересні 1945-го у званні капітана.
У березні 1943-го він вступив до лав партії. Після захисту дисертації в 1949 році Некрич працював в Інституті історії, потім – в Інституті загальної історії АН СРСР. Був секретарем партійної організації інституту. Через чотирнадцять років захистив докторську дисертацію на тему «Зовнішня політика Англії в роки Другої світової війни (вересень 1939 – червень 1941)».
Кар'єра його складалася більш ніж успішно. Некрич був талановитим публіцистом та істориком-дослідником, писав він цікаво і захопливо про деколи вельми складні історичні сюжети.
Грім грянув серед ясного неба...
У 1965 році вийшла його книга «1941, 22 червня», яка викликала запеклу полеміку.
На основі раніше не використаних документальних джерел Олександр Некрич давав концепцію початку війни Німеччини проти СРСР у червні 1941 року, яка не збігається з офіційною. За словами автора, книга зачіпала «тему непідготовленості СРСР до німецького нападу і відповідальності за це».
Так з благополучного доктора наук Некрич перетворився фактично на ізгоя. Інститутські «доброзичливці» намагалися організувати позбавлення його докторського ступеня, але «зверху» їх осмикнули (навіщо зайвий шум?).
Сьогодні ця книга вже доступна читачеві – вона багаторазово видана, і кожен, хто захоче ознайомитися з текстом, зможе це зробити. Втім, сучасному читачеві, розпещеному різноманітними, часом навіть занадто екстравагантними версіями, навряд чи ця книга здасться скільки-небудь революційною... Але в той час, коли історія Другої світової війни була чи не найбільш цензурованою темою, а історіографічна парадигма регулярно коректувалася у вищих партійних кабінетах, – ця книга мала ефект бомби, що розірвалася...
Глава перша книги «Сталін і нацистська Німеччина» починалася так: «Чим далі ми віддаляємося від подій Другої світової війни, тим ясніше стає для нас, що підписання пакту про ненапад в 1939 році між соціалістичним Радянським Союзом і націонал-соціалістичною Німеччиною не був несподіваним поворотом подій...».
Автор вказує на родову схожість режимів, які виникли в результаті невдоволення широких мас існуючим порядком: «Встановлення тоталітарного панування однієї партії було наслідком революції в Росії та політичних змін у Німеччині. Обидва режими, один раніше, адже він виник раніше, інший пізніше, ставили своєю метою зміну існуючого світового порядку».
Книга «Покарані народи» настільки ж доступна сьогодні – як й інші роботи про депортацію радянських етносів...
Після неї були ґрунтовні та фундаментальні праці, але нам дорога саме ця, по суті, перша наукова робота про трагедію репресованих народів – настільки яскрава й емоційна, можливо, тому що про тему своєї книги автор дізнався вперше зовсім не в тиші бібліотек...
Ось її початок: «Був травень 1944 року, і мені було 24 роки. Я служив у політичному відділі 2-ої Гвардійської армії. Наші війська визволяли Крим. Так я й опинився після палких севастопольських боїв у невеликому курортному містечку на Чорноморському узбережжі, в Євпаторії. Я стояв біля будівлі театру, де засідав партійний актив міста, чекаючи потрібної людини. У мене було завдання командування налагодити роботу міської комісії з розслідування злочинів німецько-фашистських окупантів. Двері театру відчинилися, і в них з'явився темноволосий стрункий голова міської ради».
«Як справи?», – запитав у нього Олександр.
Відповідь була загадкова: «Готуємося до вирішального дня».
Некрич кивнув головою, з ввічливості. Хоча й припустити не міг, що співрозмовник мав на увазі. Ледве зав'язалася розмова, як із дверей театру вийшов незнайомий генерал-полковник.
«Хто це? – Це Кобулов, заступник Берії», – чомусь, понизивши голос, відповідав його співрозмовник.
Наступного дня чи, можливо, двома днями пізніше Некрич повернувся в політвідділ у Саки.
«Якась незвичайна напруженість панує всюди. Приятель каже: «Сьогодні вночі вивозили татар, всіх поголівно. Чоловіки поки замкнені в будівлі військкомату». Іду повз будівлю військкомату, затримуюся на хвилину. Крізь замкнені двері доноситься чиясь швидка гаряча промова чужою мовою».
А потім історик подумки повертається в минуле, крок за кроком оповідаючи страшну історію «покараних народів»...
За два місяці до від'їзду з країни і через кілька днів після суду, 17 квітня 1976 року, історик виступив на захист Мустафи Джемілєва, який після 303-денного голодування протесту, знову був засуджений.
Олександр Некрич опублікував заяву «Чи сміємо ми мовчати?»:
«...Кримський татарин Джемілєв віддав багато років свого життя боротьбі за відновлення громадянських прав кримськотатарського народу і повернення його на історичну батьківщину до Криму, звідки кримські татари були насильно депортовані в травні 1944 року. Хоча незаконність цього акту була пізніше визнана радянським урядом і формально всі права кримських татар були відновлені, їм не дають жити на землі своїх батьків...
Я звертаюся до всіх людей, які вважають себе порядними: не закривайте очі на свавілля й беззаконня, які чиняться довкола.
І я запитую вас: «Чи сміємо ми мовчати?!»...
Сьогодні потрібно врятувати Джемілєва.
У цьому наш обов'язок, людський і професійний.
Зречемося ганебного мовчання».
На щастя, сьогодні є можливість прочитати праці чудового, чесного історика Олександра Некрича. Неможливо досягти істини в історичному знанні, але це зовсім не скасовує категоричний імператив професії історика – прагнути до неї, говорити і писати правду про минуле – навіть тоді, коли ціна цього – дуже висока...
Гульнара Бекірова, кримський історик, член Українського ПЕН-клубу
