«Говорить Радіо Свобода. Біля мікрофона Айше Сеїтмуратова...». Кінець 1970-х – 1980-ті... Багато з нас пам'ятають, як, припавши до своїх «Сактів», «Рекордів», «Вефів», обертали важелі приймачів в надії почути ці заповітні слова. Тоді, прорвавшись крізь глушилки, голос Сеїтмуратової був єдиним джерелом правди про становище кримськотатарського народу. Його люто ненавиділа радянська влада і з нетерпінням чекали кримські татари, для яких вона сама стала легендою.
Айше Сеїтмуратова народилася 11 лютого 1937 року в селі Аджи-Елі Маяк-Салинського району Кримської АРСР. Айше була п'ятою дитиною в багатодітній сім'ї.
Її першим спогадом стала війна. Батька – Сеїтмурата Бурсеїтова – призвали на фронт 1 жовтня 1941 року. Додому він більше не повернувся – пропав безвісти. Молодша сестра Фатме народилася в лютому 1942 року.
Керченський півострів, де розташовувалося село Аджи-Елі, був окупований німецькими військами на самому початку війни. Сім'я Айше – мати і семеро дітей – залишилася в окупації. Майже три страшні роки окупації вони вижили тільки тому, що у них була земля і власна худоба.
Коли в квітні 1944 року Червона Армія визволяла Крим, в їхньому будинку зупинився радянський офіцер. Всі раділи визволителям, але радість була недовгою...
Офіцер, побачивши матір і сімох дітей, запитав: «Де ваш чоловік?». Мама відповідає: «Це я вас повинна запитати, де мій чоловік. Він пішов воювати... Але його немає, а ви прийшли»
Ніч з 17 на 18 травня 1944 року запам'яталася Айше назавжди: «В три чи чотири години нас будить мама, вся в сльозах. У будинку – солдати, які прийшли нас виселяти. Офіцер, побачивши матір і сімох дітей, запитав: «Де ваш чоловік?». Мама відповідає: «Це я вас повинна запитати, де мій чоловік. Він пішов воювати... Але його немає, а ви прийшли».
У центрі села зібрали всіх жителів-кримських татар, їх оточили солдати. Виходити з оточення не дозволялося. Старі плакали. Сюди ж на бричках привезли жителів сусіднього села Палапан. Серед них був молодий скрипаль, у руках якого не було нічого, крім скрипки. Один з жителів сказав: «Агъламанъыз! Олур агъламагъа» (Не плачте! Годі плакати!) і звернувся до юнака: «Чал кеманени. Корьмесин гяурлар бизим козьяшларымызны» (А ну, грай. Щоб ці розбійники не бачили наших сліз).
На початку червня 1944-го велика родина Найме-ханум прибула на станцію Зірабулак Хатирчинського району Самаркандської області Узбецької РСР. Їх поселили в сараях, де раніше жили віслюки.
Стояла нестерпна спека. Лютувала малярія...
Щоб прогодувати дітей, мати змушена була продавати на базарі речі. Якось раз вона нічого не змогла продати. Раптом до неї підійшов старий і запропонував в обмін на відро джугари (борошно з проса) віддати її оксамитову сукню. Не замислюючись, Найме зняла сукню і залишилася в одній сорочці.
«Мама нас врятувала. Ми маємо бути вдячні нашим матерям, які самі не їли, але зберегли життя дітям. Якби Тихий океан був чорнильницею, то його б не вистачило, щоб описати трагедію нашого народу», – говорить Айше-ханум.
Якби Тихий океан був чорнильницею, то його б не вистачило, щоб описати трагедію нашого народу
Брати, старшому з яких було 17, працювали нарівні з чоловіками на вольфрамовому руднику Лянгар. Тут вже їм дали кімнату в бараку – одну на всіх. Мама працювала на будівництві, рівняла дороги, складала камені. За свою каторжну працю вони отримували хлібні картки.
Спецпереселенці перебували під найсуворішим комендантським наглядом, виїжджати з району в район не дозволялося. Якось раз у вихідний день Айше поїхала в Пасдаргон, що розташовувався в іншому районі, – купити зошити. На базарі її побачив комендант і пригрозив: «У понеділок прийдеш до директора школи і скажеш, що будеш п'ять діб сидіти під арештом». Назавтра Айше, плачучи, розповіла про це вчительці математики, а та – директору школи, який заступився за неї і врятував від арешту. Коли Айше наступного разу зустріла коменданта, він злобно подивився на неї, але не чіпав.
У Лянгарі вони прожили до грудня 1953 року. Потім родина осіла в селищі Суперфосфатне при суперфосфатному заводі Самарканда.
Айше мала успіхи в легкій атлетиці. Після спартакіади школярів у 1955 році, де вона показала відмінні результати, її внесли до складу команди, яка мала вирушати на юнацькі змагання за кордон. Однак за межі Узбекистану дітям спецпереселенців не можна було виїжджати, і Айше не дозволили.
Наприкінці квітня 1956 року з'явився Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про скасування обмежень щодо спецпоселення з кримських татар, балкарців, турок – громадян СРСР, курдів, хемшилів і членів їх сімей, виселених у період Великої Вітчизняної війни», він скасував режим спецпоселень згаданих народів і звільнив їх від адміністративного нагляду, але без права повертатися в місця колишнього проживання. Правда, через кілька місяців більшості «покараних народів» все ж дозволено було повернутися в місця колишнього проживання. Кримських татар ця милість влади не торкнулася – вони залишилися в засланні.
У 1957 році Айше закінчила школу і вступила до Самаркандського університету на історичний факультет. Вчилася вона захоплено, але навчання на настільки ідеологізованому факультеті не минало гладко. Один з ексцесів стався на політінформації, коли Айше голосно вимовила: «У «Правді» немає правди», – за що була вигнана з аудиторії.
Після закінчення університету Сеїтмуратову направили на роботу в школу, де вона пропрацювала два роки, після чого – в 1964 році – отримала диплом. У наступному році Айше вирушила до Москви – вступати до аспірантури Інституту історії. Вона успішно склала іспити, проте в аспірантуру її не взяли, запропонувавши з цими оцінками вступити до Інституту історії АН Узбецької РСР. Айше поїхала в Ташкент, але в Інституті історії АН УзССР їй у прийомі відмовили, мотивуючи тим, що у них «свої кадри». Айше повернулася в Самарканд, влаштувалася на роботу викладачем історії у вечірню школу і на погодинну роботу в університет.
А незабаром у її житті відбулася ще одна знаменна подія – вона приєдналася до національного руху кримських татар.
Ось як згадує Сеїтмуратова про своє знайомство з «ініціативниками»: «Прибігає син сусіда Сеїтхаліла-аг'а і передає записку від батька, в якій він просить мене до них зайти. Зібралася, заходжу в будинок і бачу солідних сивочолих людей. Сеїтхаліл-аг'а познайомив мене з присутніми». Як з'ясувалося, це було зібрання активістів національного руху Самарканда. Вони почули про молодого викладача історії Айше Сеїтмуратову і зацікавилися нею. До того часу у кримських татар фактично не було професійних істориків: в постдепортаційний період існувала негласна заборона на прийом кримських татар на гуманітарні спеціальності вищих навчальних закладів.
У 1964-1965 роках активісти руху збирали відомості про людей, які були учасниками війни і партизанського руху. До цієї діяльності активно приєдналася й Айше. Втім, виступати з публічними заявами вона не повинна була – щоб не «світитися».
На питання партійного функціонера, хто ж конкретно ображає кримських татар, Айше сказала: «По-перше, це Наказ ДКО від 11 травня про виселення кримських татар, а по-друге, – які імена вам потрібні, нас ображає сама радянська влада»
Влітку 1965 року відбулася зустріч групи представників кримських татар із завідувачем приймальні ЦК КПРС Строгановим. Під час дискусії на питання партійного функціонера, хто ж конкретно ображає кримських татар, Айше сказала: «По-перше, це Наказ ДКО від 11 травня про виселення кримських татар, а по-друге, – які імена вам потрібні, нас ображає сама радянська влада».
На початку жовтня 1966 року Айше втретє вирушила складати іспити до аспірантури – цього разу в МГУ, – і знову не вступила. 4 жовтня вона повернулася в Самарканд, а три дні потому до неї прийшли з обшуком. З ранку до вечора вісім співробітників міліції проводили обшук, вилучивши документи національного руху та виписки з книг. На її щастя, в будинку не було друкарської машинки. Правоохоронці так перевернули весь будинок, що сестра, яка прийшла ввечері, охнула: «Як фашисти, все перерили»...
Через кілька днів, 14 жовтня, на допиті в КДБ Самаркандської області з'ясувалося, що Айше заарештована. Під конвоєм літаком її доставили в Москву.
Через десять днів їй було висунуте звинувачення у злочині, передбаченому статтею 74 Кримінального Кодексу РРФСР. Сеїтмуратовій інкримінувалося те, що вона «займалася складанням, розмноженням і поширенням наклепницьких документів, спрямованих на розпалювання національної ворожнечі», з чого робився висновок, що вона «зробила злочинні дії, спрямовані на розпалювання національної ворожнечі».
Сім місяців, проведені в камері попереднього ув'язнення в Лефортівській в'язниці КДБ, на багато що відкрили їй очі: «За той час, що я провела у в'язниці, я дуже багато чого зрозуміла. Ми абсолютно відкрито говорили: «Ми пишемо, бо боремося», але все це служило матеріалом проти нас».
19 травня 1967 року відбувся суд – секретний і закритий. Вирок – два роки умовного ув'язнення і звільнення із зали суду.
Незважаючи на місяці, проведені в Лефортовській в'язниці, Сеїтмуратова не відмовилася від руху. Вже 21 липня 1967 року вона серед народних представників брала участь у зустрічі в Кремлі з головою КДБ СРСР Юрієм Андроповим, Генеральним прокурором СРСР Романом Руденком, міністром внутрішніх справ СРСР Миколою Щолоковим.
Указ Президії Верховної Ради СРСР №493 від 5.09.1967 року «Про громадян татарської національності, які жили в Криму» скасовував рішення державних органів у частині, що містила огульні обвинувачення щодо «громадян татарської національності, які жили в Криму», але стверджував, що вони «вкоренилися на території Узбецької та інших союзних республік». У Постанові Президії Верховної Ради №494 говорилося про те, що «громадяни татарської національності... і члени їхніх сімей користуються правом, як і всі громадяни СРСР, жити на всій території Радянського Союзу відповідно до чинного законодавства про працевлаштування і паспортний режим». Фактично указ закріпив післядепортаціонний статус-кво кримських татар у місцях висилки. Важке враження від указу не полегшило навіть те, що Айше була прийнята до аспірантури Інституту історії Академії наук Узбецької РСР.
Незадовго до захисту дисертації, 15 червня 1971 року, Сеїтмуратову знову арештували. Її справа була об'єднана зі справою арештованого в травні того ж року у Сімферополі вчителя Ленура Ібраїмова. Звинувачення – виготовлення і розповсюдження матеріалів, що ганьблять радянський державний лад. Наприкінці липня 1971 року Ташкентським судом Ленур Ібраїмов був засуджений до 2 років позбавлення волі, а Айше Сеїтмуратова – до 3 років, хоча прокурор вимагав для неї 6 років.
Термін Сеїтмуратова відбувала в мордовських таборах Барашево та Явас. Відсидівши «від дзвінка до дзвінка», 15 червня 1974 року вона вийшла з табору і повернулася в Самарканд.
Після звільнення Айше всюди отримувала «вовчий квиток». З аспірантури вона була відрахована відразу ж після арешту, закінчити навчання їй так і не вдалося: в аспірантурі її не відновили. До викладання її більше не допускали. Навіть прибиральницею в школу Айше не взяли...
У середині 1970-х у неї вже не було інших альтернатив – або новий тюремний термін, або від'їзд, подібно іншим «антисовєтчикам», на Захід.
Влітку 1978 року Сеїтмуратовій нарешті вдалося домогтися дозволу на виїзд з СРСР – допомогла Олена Георгіївна Боннер. 25 січня 1979 року Айше прибула до США. В аеропорту в Нью-Йорку її зустрічали родичі, а також Петро Григорович і Зінаїда Михайлівна Григоренки.
Через IRC – міжнародний комітет біженців – вона отримала квартиру. У 42 роки Сеїмуратовій довелося починати нове життя. Вона стала вчити англійську мову (у школі вивчала німецьку); незабаром її запросили співпрацювати з радіостанціями «Свобода», «Голос Америки», де вона вела передачі російською, узбецькою, азербайджанською мовами.
Дуже точно охарактеризувала життя Сеїтмуратової в цей період історик, одна із засновників і нинішній голова Московської Гельсінкської групи Людмила Алексєєва: «Я знала Айше в еміграції, коли вона жила в Нью-Йорку. Щоб влаштуватися в новому житті, у більшості приїжджих розвивалася бурхлива активність, і дуже небагато, як Айше, думали не про це, а про тих, кого вона залишила. Вона завжди жила думками про своїх співвітчизників – кримських татар, про те, що вони переживають, вона весь час була на зв'язку, вона використовувала кожну можливість – а їх було не так багато, – щоб розповісти про проблеми кримських татар і домогтися якоїсь допомоги їм. Айше – людина, захоплена долею свого народу, його бідами і прагненням йому допомогти»...
Через 11 років після від'їзду з СРСР, 20 листопада 1990 року, Айше Сеїтмуратова прилетіла в Узбекистан, щоб відвідати могили матері, старшого брата і сестри. Співвітчизники приймали її як національну героїню.
А незабаром вона повернулася на батьківщину і з властивою їй енергією поринула в роботу. Сеїтмуратова заснувала благодійний Фонд «Мерхамет еви» (Будинок доброти) з надання гуманітарної допомоги кримським татарам.
Вона дала слово і збудувала пансіонат для самотніх людей похилого віку Къарлар еви», який успішно працює з 2001 року. А її сьогоднішня мрія – збудувати дитячий садок...
Гульнара Бекірова, кримський історик, член Українського ПЕН-клубу
