Майже рівно сімдесят років тому, 8 січня 1945 року, була ухвалена постанова уряду №35 «Про правове становище спецпереселенців». Не тільки окремі громадяни Країни Рад, що здавалися режиму недостатньо лояльними, а й цілі народи, офіційно визнані «неблагонадійними», перетворилися на спецпереселенців у період Другої Світової війни.
В ешелонах, що прямували в травні 1944 року з Криму у віддалені райони Середньої Азії та Сибіру, виявилися і керівники Кримської АРСР, і пересічні громадяни – кримські татари. Водночас всі вони – голова автономії й голова уряду республіки, керівники партизанського руху, жінки, старі, діти – стали ворогами Радянської влади, «зрадниками Батьківщини», перетворившись на безлику масу, названу «спецпереселенцями».
Станом на 5 вересня 1944 року, у віданні Відділу спецпоселень НКВС СРСР знаходилися 2 мільйони 225 тисяч спецпереселенців, розселених на території шести союзних і семи автономних республік. У функції Відділу входило: «сприяння трудовому і господарсько-побутовому влаштуванню спецпереселенців; оперативне чекістське обслуговування спецпереселенців; облік спецпереселенців і адміністративний нагляд за ними в місцях розселення». При цьому правовий статус їх – більше двох мільйонів чоловік – визначений не був. Нарешті, 8 січня 1945 року була прийнята постанова Ради Народних комісарів, яка регулювала правове становище спецпереселенців.
Перший пункт постанови свідчив: «Спецпереселенці користуються всіма правами громадян СРСР, за винятком обмежень, передбачених цією Постановою».
Згідно з другим пунктом постанови, «всі працездатні спецпереселенці зобов'язані займатися суспільно-корисною працею. У цих цілях місцеві Ради депутатів трудящих за погодженням з органами НКВД організовують трудове влаштування спецпереселенців в сільському господарстві, на промислових підприємствах, на будівництвах, у господарсько-кооперативних організаціях і установах. За порушення трудової дисципліни спецпереселенці притягуються до відповідальності у відповідності з чинними законами».
Постанова уряду від 8 січня 1945 року з юридичного погляду вступала в явне протиріччя з Конституцією – Основним законом держави, і, отже, була антиконституційним рішенням
Звернемо увагу, що для решти громадян за чинною на той момент Конституцією 1936 року проголошувалося право на працю, а зовсім не обов'язок працювати («громадяни СРСР мають право на працю, тобто право на одержання гарантованої роботи з оплатою їх праці у відповідності з її кількістю і якістю», говорилося в Конституції). Поняття «право» передбачає вибір, «обов'язок» же містить в собі очевидний імперативний сенс. Безальтернативність тези – «спецпереселенці зобов'язані займатися суспільно-корисною працею» – у наявності. І це в точності відображає справжнє ставлення влади до спецпереселенців – як до робсили, а не як до рівних громадян. Таким чином, постанова уряду від 8 січня 1945 року з юридичної точки зору вступала в явне протиріччя з Конституцією – Основним законом держави, і, отже, була антиконституційним рішенням.
Постанова закріплювала обмеження в пересуванні та наглядово-контрольні функції спецкомендатур – адміністративних органів влади в місцях спецпоселень:
«3. Спецпереселенці не мають права без дозволу коменданта спецкомендатури НКВД відлучатися за межі району розселення, який обслуговується цією спецкомендатурою. Самовільна відсутність у межах району розселення, що обслуговується спецкомендатурою, розглядається як втеча і тягне за собою відповідальність у кримінальному порядку.
4. Спецпереселенці – голови сімей або особи, які їх замінюють, зобов'язані в 3-денний термін повідомляти в спецкомендатуру НКВД про всі зміни, що відбулися у складі сім'ї (народження дитини, смерть члена сім'ї, втеча і т. п.).
5. Спецпереселенці зобов'язані суворо дотримуватися встановленого для них режиму і громадського порядоку у місцях поселення і підкорятися всім розпорядженням спецкомендатур НКВД. За порушення режиму та громадського порядку в місцях поселення спецпереселенці піддаються адміністративному стягненню у вигляді штрафу до 100 руб. або арешту до 5 діб».
На відміну від тих, хто займав їх домівки на батьківщині, спецпереселенців на нових місцях ніхто не чекав. Нікому не було справи до того, щоб забезпечити їх хоча б найнеобхіднішим ...
До моменту виходу цієї постанови кримськотатарські спецпереселенці вже повною мірою скуштували «принади» життя в нових місцях. На відміну від тих, хто займав їх будинки на батьківщині, спецпереселенців на нових місцях ніхто не чекав. Нікому не було діла до того, щоб забезпечити їх хоча б найнеобхіднішим...
Кримськотатарські спецпереселенці були призначені на будівництво Фархадської ГЕС в Бекабаді, на рудники «Койташ» в Самаркандській області та «Ташкент-Сталінвугілля», в колгоспи і радгоспи Ташкентської, Андижанської, Самаркандської, Кашкадар'їнської областей. У більшості своїй розміщені вони були в непристосованих для житла бараках, а на руднику «Койташ» і зовсім опинилися під відкритим небом.
За інформацією Відділу спецпоселень НКВС CРCР, в листопаді 1944 року в місцях виселення перебували 193865 кримських татар, з них в Узбекистані – 151136, у Марійській АРСР – 8597, в Казахській РСР – 4 286, інші були розподілені «для використання на роботах» в Молотовській (10555), Кемеровській (6743), Горьківській (5095), Свердловській (3594), Іванівській (2800), Ярославській (1059) областях РРФСР.
Велика частина чоловічого населення була в цей час у Червоній Армії. Директиви НКВС СРСР від 16 листопада 1944 року і від 12 серпня 1945 категорично забороняли «надсилати демобілізованих з Червоної Армії: чеченців, інгушів, карачаївців, балкарців – на території колишньої Чечено-Інгушської РСР, колишньої Карачиївської автономної області і на територію колишньої Кабардино-Балкарської АРСР; калмиків – на території колишньої Калмицької АРСР, Ростовської та Сталінградської областей; кримських татар, кримських болгар, греків, вірмен – на територію колишньої Кримської АРСР».
Свої сім'ї захисники Батьківщини знаходили – якщо, звичайно, знаходили – вже на чужині, в місцях «спеціальних поселень»...
Незвичний клімат, постійна нестача харчування, а часто і даху над головою, привели до того, що практично відразу ж після прибуття в нові місця серед кримськотатарських спецпереселенців вибухнула епідемія малярії та шлунково-кишкових захворювань. Згідно з повідомленням ОСП НКВД, до листопада 1944 року від хвороб і виснаження в Узбекистані померли 10105 спецпереселенців з Криму, тобто близько 7% від числа прибулих. А це були тільки перші місяці висилки...
Розповіді очевидців подій на рідкість одноманітні та різняться хіба що деталями. Загального же багато – болісний постійний голод, хвороби (малярія, дизентерія, тиф), виснажлива праця і померлі – у кожній родині
Усі, хто вижив у ці роки, згадують, що вони були найважчими. Розповіді очевидців подій на рідкість одноманітні й відрізняються хіба що частковостями. Загального ж багато – болючий постійний голод, хвороби (малярія, дизентерія, тиф), виснажлива праця і померлі – в кожній родині.
Ось лише одна доля.
Зеліха Пашієва народилася в 1918 році в найкрасивішому куточку Криму – селі Кучук-Узень Алуштинського району. У 1935-му вийшла заміж за Османа Пашієва, зіграли комсомольське весілля. Чоловік працював у сільській пекарні. Жили дуже дружно. До початку війни у подружжя народилося четверо дітей.
У перші дні війни чоловік пішов на фронт, а Зеліха з батьками і дітьми залишилася в рідному селі. У 1942-му чоловіка через контузію комісували, і він повернувся в село. 2 червня 1942 року маму Зеліхи за зв'язок з партизанами німці розстріляли.
Ледве залікувавши рани, Осман пішов у партизанський загін, а у Зеліхи в 1943 році народився хлопчик. Дитині було три дні, коли її разом з немовлям – як дружину партизана – німці забрали до в'язниці. Пупок у дитини відпав у в'язниці, ледь живих їх дивом врятували...
29 грудня 1943 року під час прочісування лісу в бою з фашистами Осман був убитий.
А незабаром після звільнення Криму, 18 травня 1944 року, на світанку в будинок увірвалися озброєні радянські солдати: «Негайно збирайтеся і виходите у двір». У паніці Зеліха думала, що їх ведуть на розстріл, практично нічого з собою не взяла, та й що можна було за 15 хвилин зібрати – хіба що дітей і старого батька.
Односельці їй говорили: «Вас не чіпатимуть, ваша сім'я і так постраждала від німців». Але... їх завантажили в машини і привезли до Сімферополя. Два дні Зеліха шукала батька на вокзалі. Ешелони заповнювали людьми, скрізь були чутні плач і голоси. Нарешті, пролунав паровозний гудок, склад смикнувся і вони поїхали. Куди везуть, ніхто не знав.
У дорозі були близько трьох тижнів. Люди почали хворіти, помирали. Нарешті вони прибули в Узбекистан. Тільки тут Зеліха знайшла батька. Їх поселили в землянці, брудній, без вікон, погнали на роботу на будівництво. Люди почали вмирати від нестерпної спеки, голоду, води з арика. Незабаром Зеліха захворіла, дітей забрали в дитбудинок. Поступово вона стала одужувати, проте діти і батько не витримали цих умов.
Так в перші роки вигнання Зеліха втратила батька і п'ятьох дітей, залишившись одна.
Мені довелося читати, записувати і чути чимало історій депортованих. В них долі людей – одна страшніша за іншу. І звикнути до цього неможливо...
Гульнара Бекірова, кримський історик, член Українського ПЕН-клубу
