У центрі Тбілісі розташована площа Героїв і Меморіал полеглих за незалежність Грузії. Серед сотень прізвищ зустрічаються сім українських – Сергій Обух, Роман Галазіка, Володимир Крутик, Леонід Ткачук, Роман Музика, Олекса Довгий, Володимир Біль. У 2006 році делегація українських ветеранів війни в Абхазії поклала вінки до Меморіалу. Нагороджений вищим військовим орденом Грузії – орденом Вахтанга Горгосалі, Валерій («Устим») Бобрович сказав: «Для мене це не просто стіна, оскільки я пролив свою кров у Грузії, Грузія для мене теж Батьківщина». У 1992-1993 роках в Абхазії захищали незалежність Грузії не тільки добровольці, які приїхали з України, а й етнічні українці, які живуть в декількох поколіннях в різних регіонах маленької кавказької країни.
Останні два десятиліття Грузія та Україна змушені були допомагати одна одній в основному на полях битв. У 1992-1993 роках на війні в Абхазії, в 2014-му – в Східній Україні. У період між цими війнами, коли в серпні 2008 року Росія почала нову окупацію, УНА-УНСО розповсюдила заяву, що закінчувалася пророчими словами: «Сьогодні Абхазія й Південна Осетія в Грузії – завтра Крим в Україні». Українські націоналісти добре пам'ятали, що можна очікувати від Росії і з перших років заснування брали участь у військових діях там, де явною стороною конфлікту була російська армія.
Здебільшого етнічні українці підтримали незалежність Грузії, а після російської окупації переїхали вглиб Грузії – або продовжили військову службу, або зайнялися іншою роботою
Українці приїхали до Грузії в той самий час, коли абхазькі сепаратисти отримали військову підтримку з Росії. Насправді, в тій війні воювали різні українці – група УНА-УНСО «Арго», добровольці, які самостійно діставалися до Грузії, і місцеві, «корінні» українці, які в більшості своїй стали на бік Грузії. Майор Микола Янушенко вже на пенсії, а капітан Андрій Гайдуков досі служить в грузинській армії. Деяких українців війна розділила: в Очамчирі жила сім'я Соломко, в якій брати воювали по різні боки. Але здебільшого етнічні українці підтримали незалежність Грузії, а після російської окупації переїхали вглиб Грузії – або продовжили військову службу, або зайнялися іншою роботою.
Втім, тоді війна в Абхазії торкнулася не тільки українців, а й росіян, вірменів, естонців, які жили в двох селах, греків та багатьох інших. Згадує капітан грузинської армії Андрій Гайдуков: «У 1993 році лежав зі мною в госпіталі один українець. Він з сином приїхав в Сухумі, серед інших добровольців від України, допомагати нам... Сильний духом мужик був. Син загинув у нього на очах. Він сам в бою втратив ногу. Подальша його доля мені, на жаль, не відома. Мене раніше виписали. Сподіваюся, наш уряд цих людей не залишив без уваги. Багато загинуло і багато було поранених українців у Сухумі. Ось прийшов, як видно, наш час борги повертати. Героям слава!»
Тоді за пересуванням українських добровольців, особливо за підрозділом УНА-УНСО уважно стежили російські спецслужби. Українці з групи «Арго» не брали участь у боях проти абхазьких формувань, вони приєдналися до військових дій, коли російська армія вже не приховувала своєї участі у війні в Абхазії. Перша група бійців УНА-УНСО прибула до Грузії в середині червня і відразу була приписана до окремого батальйону морської бригади Міністерства оборони Грузії. Практично відразу вони вступили в бій, потопивши на Сухумському рейді катер, запобігши висадці російського десанту. Ветерани УНА-УНСО склали докладний опис всіх операцій, в яких брали участь бійці.
Володимир Крутик і Олекса Довгий загинули 4 жовтня, захищаючи перевал, яким йшли біженці. 17 жовтня в бою за Самтредіа загинув Віктор Нестерчук («Селдом»). Четверо інших українців загинули під час операції в Шромі та інших боях за чотири місяці участі УНА-УНСО у війні в Абхазії.
В Грузії українців завжди шанували. Загиблих нагородили вищими військовими нагородами та увічнили їхні імена на стіні Меморіалу полеглих героїв
Ставлення до тієї війні в Грузії та Росії, а донедавна і в Україні, різне. Бійці УНА-УНСО не приховували, що вони приїхали воювати з російською армією, а в Росії їх досі називають «бандерівцями», приписуючи всі епітети, які вигадала російська пропаганда. У Грузії українців завжди шанували. Загиблих нагородили вищими військовими нагородами та увічнили їхні імена на стіні Меморіалу полеглих героїв. В Україні, нарешті, почали розуміти, що тоді, в 93-му, українці воювали не тільки за Грузію. Як і зараз у Східній Україні грузини воюють не тільки за Україну. І в тій, і в цій війні противник був один – Росія. А точніше – російський імперіалізм.
Через 15 років на Байковому кладовищі в Києві, де поховані загиблі в Абхазії бійці, вшанувати пам’ять прийшли ветерани УНА-УНСО і делегація Грузії на чолі з послом Григолом Катамадзе, який сказав: «Якби не Україна тоді, можливо, Грузії вже б не було. Це називають грузино-абхазьким конфліктом, але насправді це Росія почала тоді війну проти Грузії. Тільки-тільки розпався Союз, а Росія вже знову почала свої імперські кроки, почала об'єднувати навколо себе землі. І ці хлопці – вони захищали Україну в Грузії. Я не військовий, але знаю, що в багатьох військових навчальних закладах вже вивчають бій під Шромою, вчать на його прикладі».
У звичайному мирному житті останніх 20 років особливих змін у житті грузинських українців не відбулося. У 2007 році в Тбілісі був відкритий пам'ятник Тарасу Шевченку, подарований Києвом. У 1990 році була створена українська школа імені Михайла Грушевського, де навчання велося двома мовами – грузинською та українською. Два роки тому новий уряд Бідзіни Іванішвілі школу закрив. За останні 20 років в Грузії були створені кілька громадських організацій, які об'єднують людей, які вважають себе етнічними українцями. Керівник однієї з них – «Днiпро» професор Борис Синюк каже: «Кожен народ, кожна нація, кожна сім'я, як і кожна людина, вони самоідентифікуються. Для того, щоб самоідентифікуватися, необхідно соціальне, політичне оточення. І я хочу сказати, що розпад Радянського Союзу, війни, які перенесла Грузія, вона допомогла українцям усвідомити, що вони українці. Досі вони були росіянами».
Навряд чи мешканці Грузії з українськими прізвищами або ті, хто знає, що в їхньому роду були українські предки, готові відроджувати українську культуру й мову. Мабуть, що Борис Синюк – один з небагатьох, хто говорить українською, і тільки тому, що приїхав до Грузії в молодості. Єдине, що українці зберігали дбайливо – віру. З собою в Грузію везли ікони, де могли відвідували грузинські храми, на початку 90-х років в Бакуріані вирішили збудувати свою церкву. Борис Синюк розповідає, що це була ініціатива однієї сім'ї Гавва. «У Бакуріані був фундамент церкви, і вона називалася Трійця. Ви знаєте, що для українців і для слов'ян Трійця – це одне з найбільш шанованих свят. Вони ходили туди молитися на цей фундамент, на те, що залишилося. Але найголовніше не те, що цей фундамент – це святе місце, пагорб. На ньому великий ліс. І проста сім'я Ангеліна та Валентин Гавва, їм наснилося, бажання було чи як. Вони – прості селяни, мали дві-три корови, «вазик», вони продали машину, продали худобу і почали відновлювати цю церкву. Звичайно, коли односельці побачили, що Валентин та Ангеліна почали таку справу, всі почали допомагати. Вони відновили цю церкву, взяли каміння, на фундаменті на святому пагорбі відновили цю церкву».
З українцями грузинів пов'язує багато, і не тільки велика кількість щасливих шлюбів і красивих нащадків
Грузія – багатонаціональна країна. Дивовижні історії «корінних» росіян і поляків, чехів і естонців. Але не помилюся, якщо напишу, що з українцями грузинів пов'язує багато, і не тільки велика кількість щасливих шлюбів і красивих нащадків. Українців Російська імперія завоювала трохи раніше, але грузини виявилися тим народом, який завжди співчував і ділився з переселенцями. У радянські часи всіх слов'ян називали «росіянами», але після розпаду СРСР виявилося, що самосвідомість та ідентичність жевріли в кожному, незважаючи на втрату українцями рідної мови. Мабуть, тому українці прийшли на допомогу, коли нова імперія захоплювала територію Грузії, як і грузини, не замислюючись, приїхали зараз захищати українську землю.
У сучасній Грузії вже багато українського: не тільки ті «корінні», які тепер з прапорами України приходять на мітинги, а деякі мої друзі тільки там, на акціях, розповідали мені, що у когось бабуся, у когось прабабуся чи дідусь були українцями. Раніше не надавали цьому жодного значення, тепер гени дали про себе знати. Ще можна побачити багато українських кафе і ресторанів, хтось відкриває серйозніший бізнес, приїхавши до Грузії за часів Януковича, вражені тим, як в маленькій країні легко заробляти гроші, якщо не лінуватися.
Так сталося, що історія останніх 150 років стала продовженням двох країн, що прагнуть до Європи. Хіба мало в Грузії патріотів Мартиненків або Бандур, а в Україні – українців Кіпіані, Аласанія або Жванія. За даними останнього перепису, в Україні живе понад 34 тисячі грузинів. Більшість з них знайшли притулок на початку 90-х років під час війни в Абхазії. Український літератор Рауль Чілачава почав вчити українську у себе на батьківщині в Дзвелі-Абастумані, тепер він автор цих рядків: «Без Грузії – платан я без коріння. Без України – ясен я без крони».
Олег Панфілов, професор Державного університету Ілії (Грузія), засновник і директор московського Центру екстремальної журналістики (2000–2010)
Думки, викладені у рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
