«А то і з кулеметом»: моторошна смерть російської журналістики

На Нікітському бульварі в Москві, у приміщенні Будинку журналістів стоїть пам'ятник військовому кореспонденту. В гімнастерці й галіфе, армійських чоботях, плащ-наметі й пілотці, з планшетом на боці сидить на бронзовому пеньку людина, щось пише в блокноті, вдивляючись у далечінь, оповиту димом пожарищ і спалахами вибухів. Людина дивним чином схожа на Костянтина Симонова, який написав рядки: «З лійкою й з блокнотом, а то і з кулеметом...». Ці рядки – з вірша «Пісня військових кореспондентів».

Щороку до пам'ятника покладають квіти, стоять у почесній варті керівники Спілки журналістів Росії, віддаючи честь військовій пропаганді. Потім журналістські начальники йдуть у свої кабінети і пишуть заяви протесту, в яких немає ні слова правди. «Ах, – пишуть вони, – в Росії немає свободи слова, а журналісти гинуть сотнями...». Начальники прекрасно знають, що їхні заяви – струс повітря, бо в Кремлі знають, навіщо потрібні журналісти – для обслуговування та підтакування, все інше – свобода, правда, об'єктивність – не для Росії.

Минулого тижня сталася чергова «трагедія» – актор Михайло Пореченков постріляв з кулемета по позиціях української армії. На його голові була каска з написом «преса». Потім, коли актор зрозумів, що влип, він став переконувати, що напис на касці не помітив, а стріляв «холостими» патронами. Це на війні? Холості патрони для кулемета? І раптом всі зірвалися, всі почали таврувати ганьбою актора, підкидати руки над головами, говорити всякі лайливі слова. Наче раніше такого не було взагалі.

Найсмішнішими в цій ситуації виглядали заяви двох великих журналістських організацій – Спілки журналістів Росії та Союзу журналістів Москви. В заяві першої мовиться: «Ми глибоко шкодуємо через безвідповідальну поведінку актора Пореченкова, осіб, які супроводжували і приймали його і допустили появу актора в Донецьку в касці з написом «ПРЕСА». Ми сподіваємося, що актор Пореченков публічно вибачиться перед журналістами, що ризикують життям, виконуючи свій професійний обов'язок в зоні збройного конфлікту, і для яких слово «ПРЕСА» на екіпіровці часто виявляється єдиним хитким захистом від кулі». Слово «хиткий» – з радянської журналістики, коли автори заяви працювали в комуністичних виданнях і любили прикрасити свої тексти словосполученням «хиткий мир» у реченні про «американську вояччину», якій протистоїть «миролюбний радянський народ».

Друга заява, Союзу журналістів Москви, виявилася не такою романтичною, навпаки, більш різкою – поведінку Пореченкова назвали «підлістю». «Я вважаю, що він просто підло вчинив відносно всіх журналістів. Тому що журналіст не має права брати зброю до рук», – сказав голова СЖМ Павло Гусєв в ефірі «Ехо Москви». «Ми стільки боремося, стільки ми робимо, щоб захистити журналістів. І якийсь пацан... влаштовує такі провокації», – обурювався Гусєв. 45-річний пацан може, звичайно, образитися на 65-річного беззмінного, з 1991 року, власника Союзу журналістів Москви, але факт залишається фактом – Павло Гусєв забув про свої вибачення перед колишнім міністром оборони Павлом Грачовим після вбивства журналіста його газети Дмитра Холодова.

МВС України вже порушило кримінальну справу проти Пореченкова за статтею 260 ч. 4 Кримінального Кодексу України. Але ще раніше нова влада України зробила кілька абсолютно безпрецедентних кроків для приборкання російської пропаганди. Був складений список російських «журналістів», які, на думку влади, не виконують професійні обов'язки. По-друге, Україна повторила подвиг Грузії, заборонивши на своїй території трансляцію російських інформаційних телеканалів. Шість років тому, в перший же день російської агресії, в Тбілісі вирішили виключити з пакетів кабельних провайдерів російські телеканали, які й раніше брехали, але з перших хвилин війни розповідали про те, чого взагалі не було.

Від початку військових дій в Україні, в Донецьку та Луганську області російські «журналісти» полізли, як сарана. Усі працювали на одній стороні – у сепаратистів, щодня розповідаючи про «звірства київської хунти». Пересувалися на військовій техніці, фотографувалися зі зброєю в руках, обіймалися з терористами, всією своєю поведінкою показуючи – для чого вони там перебувають. Як тільки українська армія звільняла міста і селища, «журналісти» пересувалися з лінією фронту, йшли разом з терористами. Коли звільнили Слов'янськ і Краматорськ, там не виявилося жодного російського «журналіста», всі пішли. Російському телебаченню вже стала нецікава доля людей.

Часто журналістам не вистачало матеріалу про «звірства», і редакції з неприхованим задоволенням використовували кадри зйомок з інших воєн – з Іраку, Сирії та Чечні, видаючи тіла убитих за жертви «київської хунти». 24 жовтня комуністичне агентство «Правда.ру» розмістило відому фотографію українського репортера Гліба Гаранича з розбомбленого російськими військами грузинського міста Горі з тим же підписом – «Не можна закривати очі на звірства української армії».

Не захищаючи Михайла Пореченкова все ж варто сказати, що актор став жертвою пропагандистської істерії, як і його маститий колега Йосип Кобзон, і десятки інших акторів та діячів мистецтва, які відгукнулися на заклик Путіна захистити «російську землю» від «бандерівців». Захистити «правду» за допомогою неправди. Адже правду треба шукати, а неправда – завжди зручна і доступна без зусиль – включи телевізор і тобі все розкажуть і покажуть. Як всі останні десятиліття.

Істерика Спілок журналістів безглузда й брехлива – вони прекрасно знають про те, чим займаються російські «журналісти» на сході України. Вони не бачили, як журналіст російського пропагандистського каналу Russia Today Грехем Філіпс, вбравшись у форму сепаратистів, стріляв з кулемета? Сепаратистський сайт «Руська весна» написав: «Відомий журналіст «Росії Сьогодні» Грем Філіпс взяв участь у «повному циклі» артилерійської атаки на позиції хунти: від розвантаження боєприпасів до безпосередньо вогневого нальоту», супроводивши інформацію відео. «Гриша», як його ласкаво кличуть сепаратисти, британець за походженням, який став професійним пропагандистом вже в Росії. Ви зустрічали заяву Спілок журналістів Росії та Москви з цього приводу? Їх немає, як немає для них необхідності писати протести з приводу того, що в заручниках терористів досі перебувають чотири українських журналісти.

У російських журналістських начальників дивна доля – вони вийшли з радянської пропаганди, знову потрапивши туди, вже в путінську, яка відновила старі традиції агітації. Ви не побачите в Москві або інших російських містах пам'ятник чи бодай провулок імені Анни Політковської або Наталії Естемірової, Пола Хлєбнікова або Надії Чайкової. Вони не були пропагандистами і їх намагаються забути. Втім, забудуть і пропагандистів, які виконали «свій обов'язок» брехні. Але у дворі Будинку журналістів Росії так і стоятиме пам'ятник військовому журналісту, який з іншої країни – СРСР, в якій не було ні свободи слова, ні права написати про радянські концтабори на місці німецьких.

Російська журналістика виявилася в дивній ситуації обслуговування влади, коли Конституція дає населенню право отримувати і поширювати об'єктивну інформацію, вона насправді виконує при владі роль слуги – «чого зволите-с». Переважна більшість радянських військових журналістів сиділи в теплих штабних бліндажах і редакціях, вони мали лише один обов’язок – вигадувати подвиги. Вони справлялися – отримували ордени та премії, пільги і квартири, радянську пошану і радянську повагу. Їм ставили пам'ятники, їхніми статтями зачитувалися. Радянський народ не повинен був знати про поразки й про те, що насправді відбувалося на фронтах. Інших джерел інформації, крім радіо та газет не було. Тепер російській пропаганді складніше – комунікації стали більш технологічними, тому брехати складніше – доводиться викручуватися, підтасовувати, вміти дивитися в камеру, робити обличчя чесним і брехати, брехати, брехати.

Але чому обурив тільки Пореченков, а не десятки інших випадків, коли зброю в руки брали журналісти або священики? Можна пояснити просто – час прийшов, не все так складається для Кремля в його відносинах з міжнародними організаціями. Ще рік тому неможливо було собі уявити, щоб європейські структури підтримали заборону Україною російських телеканалів. Тепер, здається, вони зрозуміли, що російська пропаганда – дійсно страшна зброя. ОБСЄ зробила заяву про те, що Пореченков стріляв у касці з написом «преса», дискредитуючи журналістику. Союзи журналістів Росії і Москви моментально відгукнулися і затаврували ганьбою, залишивши в спокої «Гришу» Філіпса та інших пропагандистів у касці «преса».

Російська журналістика вмирає. Останні 14 років вона вмирала з великим задоволенням, так і не зрозумівши переваги свободи слова. Владі демократія не потрібна, і за радянською звичкою з «працівників засобів масової інформації та пропаганди» зробили те, що потрібно владі – вони продалися. Можна посварити Пореченкова, Кобзона або доктора Лізу – в будь-якому випадку вони можуть одягти що завгодно – хоч гімнастичний костюм Аліни Кабаєвої, суті це не змінить. Ні Союз журналістів Росії, ні Союз журналістів Москви так і не сказали головного – всі ці люди потрапили в Східну Україну завдяки брехні російської «журналістики».

Олег Панфілов, професор Державного університету Ілії (Грузія), засновник і директор московського Центру екстремальної журналістики (2000–2010)

Думки, висловлені у рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції