Судячи з численних публікацій, тема інформаційних воєн, а також долі тих, хто програв і переміг, знову стає актуальною. Часто різноманітні експерти, описуючи небезпеку інформаційних воєн плутають кількість інформаційних «бомб» або «снарядів» з реальним ефектом. Чи може брехня Дмитра Кисельова збільшити кількість постраждалих в російсько-українській війні? Наскільки запал російського телебачення порівнюваний з реальним станом справ у зоні військових дій? І, нарешті, наскільки брехня, розрахована на жителя Хабаровського краю, годиться для обдурювання жителя Яремчі в Івано-Франківській області? Чи варто таку увагу приділяти темі інформаційної війни і наскільки вона насправді небезпечна для політики?
Як і будь-який військовий конфлікт, інформаційні війни мають різні приводи, стратегічні розрахунки, тактичні ходи і очікуваний результат. Наприклад, першу чеченську війну (1994-1996) виграли журналісти. Само собою, чеченські ополченці досить активно і запекло пручалися російській армії, яка у багато разів перевершує кількістю і якістю зброї. І чеченці все одно перемогли в першій війні, і результатом тієї перемоги стало підписання Хасав'юртівських угод. Але чеченці виявилися переможцями і в інформаційній війні.
Вони були відкриті і допускали російських та іноземних журналістів у місця своєї дислокації, давали інтерв'ю, дозволяли розмовляти з полоненими і всіляко демонстрували свою військову та моральну перевагу над армією генерала Грачова. Усередині самої Чечні в умовах воєнних дій виходило багато газет і працювали невеликі телестудії, які конкурували між собою, але були єдині в тому, що Чечня бореться за свою незалежність.
Перемогти чеченців ні силою зброї, ні в інформаційній війні Кремль не зміг. І тоді, після появи Путіна спочатку в ФСБ, а потім в уряді і, нарешті, в Кремлі, було вирішено влаштувати Чечні інформаційну блокаду. Одночасно були проведені кілька десятків інформаційних диверсій – раптом майже щотижня в Чечні стали викрадати відомих журналістів. Якщо використовувати термінологію військової науки, то інформаційна війна з 1997 року проти Чечні була нескінченним килимовим бомбардуванням. По телебаченню, в газетах і на радіо постійно говорили про злих «осіб кавказької національності», які мало не суцільно всі терористи, вони ж одночасно «ісламісти-ваххабіти». Лексичний набір ксенофобських визначень був різноманітний і багатий. Втім, відродження традицій радянської пропаганди стосувалося не тільки Чечні, Путін почав тотальний наступ на кволу російську свободу слова, методично знищуючи спочатку незалежні газети, потім радіо, телебачення, тепер інтернет.
Хто переміг у другій чеченській інформаційній війні? Ніхто. Чеченців переконувати не треба – у них свої старовинні традиції ставитися до різного роду пропаганди, вони пережили 200 років тому Кавказьку війну, депортацію 1944 року, першу чеченську війну. Насправді жертвою тієї інформаційної війни стали самі ж росіяни, яким брехали журналісти, брехала влада, брехали політики. Навряд чи в цьому випадку доречно говорити про те, що Кремль так формував громадську думку, оскільки з думкою населення Кремль ніколи не рахувався. Західна преса після заборон відвідувати Чечню і створення декількох пропагандистських центрів просто припинила писати про Чечню, а західні політики аж ніяк не стали промосковськими.
Приблизно така ж ситуація склалася в 2008 році під час агресії Росії в Грузії. Згідно із соціологічними дослідженнями, росіяни раптом несподівано перестали любити Грузію, зазнавши пропагандистських хитрувань, коли вигадувалися безглуздості на зразок «трьох тисяч вбитих у сплячому Цхінвалі». У Грузії ж навпаки навіть опозиційні президенту Саакашвілі сили були в шоці від того, що відбувається. Влада Грузії вчинила радикально – кабельні мережі припинили трансляцію російських інформаційних каналів. І не тому, що кремлівська пропаганда могла зробити вирішальний вплив на грузинське суспільство, а, скоріше, з принципів будь-якої країни, де йде війна. Зараз, коли російські канали другий рік знову з'явилися на екранах, їх все одно мало хто дивиться.
Як і в будь-якій війні, в інформаційних баталіях має бути супротивник. Для російського телебачення цей противник ще й має знати російську мову, щоб зрозуміти і вникнути в поширювану і красиво подану брехню. У Грузії прихильників євроінтеграції більше 80 відсотків населення, в Україні – трохи більше половини, але останні півроку серед російськомовного населення України трапився несподіваний перелом – більшість з них стали патріотами, всупереч кремлівській пропаганді. Тими, хто програв в російсько-українській інформаційній війні, знову стали росіяни, з яких російське телебачення створило сіру масу. У цьому випадку доцільніше говорити не про війну, а про інформаційну диверсію, схожу на те, як диверсанти підпалюють бікфордів шнур, але забувають втекти. Згідно з останніми соціологічними дослідженнями патріотів в Україні стає все більше і більше, зокрема і в російськомовних регіонах півдня і південного сходу країни.
Європейські політики завжди насторожено ставляться до заборон. Однак зараз склалася ситуація, за якої і вони почали розуміти, що російська пропаганда – як зіпсований продукт, який має право існувати, але продавати його категорично не можна. Російськомовному простору потрібно російськомовне телебачення, але не кремлівське
У Кремлі іноді під інформаційною війною мають на увазі кількість публікацій у пресі або репортажів на телебаченні на Заході, які можуть змінити ставлення європейських політиків до Росії та України. Як і в радянські часи, російська влада вважає, що від статті в «The New York Times» або «Financial Times» може змінитися політика Білого дому чи уряду Великобританії. Кремль витрачає величезні гроші на зовнішній піар, наймаючи провідні компанії для лобіювання прокремлівських публікацій. Справа це наївна і абсурдна, тим більше в епоху комунікацій, роботи дипломатів і розвідки. Переконати читача і, тим більше, політика в тому, що Росія – «демократична країна» з «розвинутою економікою» не під силу ніяким вкладеним в піар грошам. Зрештою, політику щодо Росії проводять політики, а не журналісти. Останні – лише джерело інформації.
Проте небезпеку російської пропаганди не можна применшувати. «Інформаційна війна» проти пострадянського простору ведеться постійно, вона лише змінює свою інтенсивність залежно від політичних обставин. Наприклад, в 90-х роках перший конфлікт Кремля з Лукашенком призвів до того, що на російському телебаченні показали фільм Юрія Хащеватського «Звичайний президент», заборонений в самій Білорусі. Як тільки Борис Березовський, будучи заступником секретаря Ради Безпеки Росії розібрався зі своїми бізнес-проектами в Білорусі, російське ТБ знову полюбило Лукашенка і надалі не дозволяло собі подібних випадів. Або щодо Грузії, коли в Кремлі вирішили, що після закінчення конституційного президентського терміну Саакашвілі і перемоги на парламентських виборах коаліції «Грузинська мрія» можна зменшити пропагандистський запал.
Спроб обмежити агресивність російської пропаганди було багато. У Туркменістані ще в 90-х роках російські телеканали ретранслювалися з запізненням – після перевірки, чи немає в інформаційних випусках нічого крамольного про Туркменбаші, запис запускалася в ефір. Подібні обмеження були в Казахстані, періодично припинялися ретрансляції в Киргизстані й Таджикистані – здебільшого з фінансових причин, оскільки російські канали не просто хотіли, щоб їх ретранслювали, а й робили це безкоштовно. Іноді інформаційні конфлікти доводили до заяв міністерств закордонних справ країн, які бачили в російських репортажах грубу інтерпретацію подій.
Російське телебачення, а тепер й інтернет – справді «зброя». Більше того, воно офіційно як «зброя» згадується в російській Доктрині інформаційної безпеки, підписаній Путіним у вересні 2000 року. У перший же рік свого президентства Путін розпорядився про початок тотальної інформаційної війни, яка більше нагадує постійну диверсію. Щоб диверсійна активність приносила результати, серед головних пріоритетів російської політики відносно пострадянського простору є російська мова. Ні, не мова Пушкіна і Достоєвського, а просто російська мова, якою говорить російська пропаганда. Втрата території з «російськомовним» населенням автоматично стає втратою імперського впливу на населення колишнього Радянського Союзу. Російська мова Кремлю потрібна винятково для утримання телеглядачів.
Здається, тільки зараз ОБСЄ та ЄС стали розуміти, що таке російська пропаганда. Ще півроку тому Офіс Представника ОБСЄ з питань свободи ЗМІ робив заяви про те, що українська влада обмежує «свободу слова» російського телебачення, коли російських журналістів затримували і депортували з України. Але тепер, здається, в ОБСЄ зрозуміли, що тиражована брехня – це велика небезпека, куди більша, ніж армійська артилерія. Від нарядів можуть загинути десятки людей, від російської пропаганди інформаційними інвалідами стають мільйони. Російське телебачення до свободи слова не має жодного відношення. Під свободою висловлення все-таки мається на увазі розмаїття думок і поглядів, чого на російському телебаченні немає вже 14 років.
Європейські політики завжди насторожено ставляться до заборон. Однак зараз склалася ситуація, за якої і вони почали розуміти, що російська пропаганда – як зіпсований продукт, який має право існувати, але продавати його категорично не можна. Україна і Молдова дійшли єдиного вірного рішення – заборонити трансляцію інформаційних телеканалів. Сподіваюся, що Грузія теж повернеться до цього. Російськомовному простору потрібно російськомовне телебачення, але не кремлівське.
Олег Панфілов, професор Державного університету Ілії (Грузія), засновник і директор московського Центру екстремальної журналістики (2000-2010)
Думки, викладені у рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
