Український ленінопад

Такого масового падежу пам'ятників Леніна, як в Україні за останні місяці, не було на всьому пострадянському просторі. Поки точно не відомо, скільки з п'яти з половиною тисяч пам'ятників – статуй і бюстів, встановлених у радянські часи в Україні, демонтовані за останні 10 місяців. Перший ленінопад пройшовся Україною в 1990-91 роках, коли численні бетонні, гіпсові і кам'яні ідоли були знесені в областях Західної України – у Львівській, Івано-Франківській, Тернопільській, Закарпатській, Рівненській, Волинській, в більшій частині Чернівецької, Хмельницької та Вінницької областях. І треба очікувати, що ленінопад продовжиться.

Радянська традиція розставляти ідолів почалася ще за життя Леніна, в 1924 році, а за всю історію СРСР по всій одній шостій частині суші були встановлені кілька десятків тисяч скульптур, бюстів, мозаїк і барельєфів. Монументальна скульптура була тільки частиною насильницької пропаганди культу «вождя пролетаріату», на теренах величезної країни було створено ще кілька мільйонів живописних і графічних робіт. Кількість друкарських плакатів, листівок, буклетів і поштових марок не піддається підрахунку. Як не відома і кількість тимчасових транспарантів і всіляких панно на першотравневих святах і в колонах демонстрантів у день Жовтневої революції. До цього можна додати двадцять мільйонів членських квитків КПРС, кілька комсомольських квитків, значків піонерів та жовтенят. І, звичайно, радянські грошові купюри з портретами вождя.

Не мати в центрі селища районного значення або у будівлі правління колгоспу хоча б невеликого пам'ятника або бюста Леніна в радянські часи було ідеологічним злочином. Створений в 1922 році завод «Монументскульптура» в Ленінграді був найпродуктивнішим в СРСР. Приватне ливарне підприємство, перетворене в 1932 році на ливарну майстерню, яке тиражувало для населення скульптурні портрети вождів революції, стало називатися «Майстернею художнього литва комбінату наочної агітації і пропаганди» Ленради. У 1970 році вона стала називатися заводом імені Матвія Манізера, радянського скульптора, автора численних творів, присвячених Леніну та іншим радянським вождям.

Бронза – дорогий матеріал, що застосовувався для пам'ятників вождю тільки у великих містах і за особливим розпорядженням. З кінця 20-х років і особливо в 1940-50-х роках радянська влада вирішила проблему пропаганди просто – з бетону стали відливати типові пам'ятники, їх було кілька сотень, які розвозили по всьому Радянському Союзу і встановлювали в містах, селищах і у дворах великих підприємств. Увічненню образу Леніна присвятили свою творчість численні скульптори, які отримували за ці твори державні премії, всілякі пільги, пошану й повагу комуністичної влади. Бетонщики, які відливали сотні типових пам'ятників, отримували тільки зарплату.

Окрім Радянського Союзу, понад 150 пам'ятників Леніну були встановлені в різних частинах світу, де соціалістичні ідеї не могли жити і процвітати без істукана. Тільки в НДР їх було кілька десятків, ще у В'єтнамі, на Кубі, в країнах Східної Європи і навіть в Індії. В азіатських країнах, якщо пропагандою займалися місцеві умільці, траплялися казусні ситуації, коли в'єтнамський, монгольський або китайський Ленін був обов'язково з характерним монголоїдним розрізом очей і вилицюватим обличчям. Таким чином вождь легше сприймається споживачами пропаганди, не підозрюючи, як співалося в радянській пісні, що «Ленін в тобі і в мені».

Всупереч твердженням, що скульптури або бюсти Леніна є творами мистецтва, насправді всі ці бронзові, кам'яні або бетонні стовпи мало чим відрізнялися один від одного брехливою передачею образу і перебільшеними зовнішніми якостями плюгавого за життя вождя, що мав лише 164 сантиметри зросту. Закони пропаганди диктували інші правила, що пропонують зображувати вождя гігантським, нависаючим над людьми, містами, полями і ріками. Найбільший залізобетонний Ленін стоїть у Волгограді, він висотою 57 метрів, з яких власне скульптура становить 27 метрів. Раніше на цьому місці стояв трохи нижчий за зростом пам'ятник Сталіну, але, як було заведено в радянській імперії, вождів змінювали на розсуд комуністичного начальства, й вигнанця змінили на основоположника марксизму-ленінізму. Трохи менший істукан стоїть біля міста Дубно, 25 метрів заввишки.

Гігантоманія в СРСР – предмет самовдоволення комуністів, які вважали, що політичні та економічні проблеми легко замінюються величезними монументами. В усій країні, окрім Леніна, встановлені монументи, за якими зараз абсолютно не вигідно доглядати і підтримувати їх у належному вигляді. Але будь-яка тоталітарна пропаганда трималася саме на монументальному мистецтві, перетворюючи людей, що стоять біля величезних пам'ятників, на піщинки, нікчемний людський матеріал, необхідний у процесі будівництва міфічного світлого майбутнього.

З художньої точки зору твори «ленініани» не являють собою жодної цінності. Були встановлені кілька типових поз вождя, яким неухильно слідували маститі ливарники або самодіяльні бетонщики. У більшій частині скульптури були однакові – в лівій руці кепка, права рука може бути піднята на рівні плеча, в русі, що вказує сторону, де є комунізм. Коли рука була опущена, то радянські люди пошепки жартували – «він сам розчарувався в комунізмі, махнув рукою». Майже завжди Ленін зображувався в пальто, іноді в піджаку. У Кемерово встановлений невеликий пам'ятник роботи Лева Кербеля, який зображає вождя, який стояв у запахнутому по-жіночому на ліву сторону короткому пальто.

Іноді скульптори намагалися внести новизну в пропагандистський стандарт образу вождя. В Ялті, Нижньому Тагілі, Великому Устюзі і Тамбові Ленін стоїть на величезній земній кулі. У казахському місті Ауліє-ата він теж на кулі, але чомусь у вигляді бюста, встановленого на табуретку. У Москві, Ташкенті і в Приморському краї Леніна ставили на залізничну дрезину. Були створені постаменти, що нагадують великий болт з бетонної спіралі. Або стели зі встановленим нагорі бюстом вождя, від чого він виглядав тарганом на водостічній трубі. Постаменти прикрашали національними орнаментами, як, наприклад, у Туркменістані.

Ідеологічне підґрунтя цих численних ідолів очевидне. Білоруський кінорежисер Юрій Хащеватський вважає, що розтиражований у мільйонах екземплярів образ Леніна мав замінити у населення звичні образи-ікони і змінити предмет поклоніння – з Ісуса, апостолів і святих на «світлі образи» Леніна та членів його Політбюро, а потім й інших комуністичних начальників. Так радянська влада намагалася вибити у населення віру в Бога, замінивши його бетонним Леніним. Відмінність тільки в тому, що молитви передавалися з покоління в покоління, а твори Леніна чи Сталіна читали насильно і то тільки як необхідний предмет в інститутах та університетах. Але ритуал поклоніння був відпрацьованою частиною церемонії одруження, прийому в піонери або під час радянських свят. Покладалися квіти, вимовлялися клятви, відбувалися поклони.

Ленінопад – природне бажання позбутися тоталітарної ідеології. Переконування в тому, що ці пам'ятники – частина історії, від лукавого. Хоча варто погодитися, що кривава частина історії теж історія. Як на мене, десь треба залишати пам'ятники, в затишних місцях, на лісовій галявині чи далеко в степу, але з обов'язковим написом на постаменті – «пам'ятник засновникові держави, що знищив десятки мільйонів людей». До жодного «світлого майбутнього», крім переслідування, репресій, вбивств і голодомору цей вождь так і не привів. Залишати ідолів у містах і селищах рівноцінно тому, щоб вішати на стіну свого будинку портрети вбивць своїх батьків і грабіжників свого будинку. Пам'ятників гідні тільки ті люди, які зробили свій внесок у прогрес, а не в деградацію.

P.S. У Грузії, як і в балтійських країнах – Литві, Латвії та Естонії, ухвалені закони, що забороняють поширення радянської символіки.

Олег Панфілов, професор Державного університету Ілії (Грузія), засновник і директор московського Центру екстремальної журналістики (2000-2010)

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції