Історичні події мають здатність повторюватися. Можливо, це відбувається через те, що правителі, від яких залежать долі людей, погано засвоюють уроки історії.
Історія столітньої давності
У 1914 році почалася Перша світова війна. Росія тоді виступала як один із головних гравців на воєнно-політичній арені. Велетенська держава з велетенськими ресурсами – людськими й сировинними. Яка досить інтенсивно розвивалася в плані економічному. Яка мала чималу й відносно непогано озброєну армію. До того ж в якої були сильні союзники – Англія та Франція. Здавалося, все віщувало перемогу Росії.
Російська армія на початку війни успішно наступала. В країні спостерігався ура-патріотичний підйом. Пропаганда трубила про перемогу російської зброї. Навіть безвусі юнаки втікали від батьків на фронт, аби повоювати за «царя и отечество». Російські війська нанесли чимало дошкульних ударів німецькій та австрійській арміям, окупувати деякі «ворожі» території. Вони навіть марширували на вулицях Львова.
Вам ця історія столітньої давності не нагадує нинішню ситуацію?
Росія, яка має чималі ресурси, нападає на знесилену і фактично обеззброєну за часів правління Януковича Україну – державу, в якій вдалося росіянам створити й потужну проросійську «п’яту колону», й мережу своєї агентури. Майже без боїв росіянам вдається відібрати Крим. Росію охоплює хвиля ура-патріотизму – «Крим наш». Майже сто років тому те саме було в Росії зі Львовом, який окупувала російська армія. Адже це місто, як і Галичина, в свідомості росіян були частиною Росії. «П’ята колона» розгортає потужну акцію під назвою «русская весна». Її активісти захоплюють адміністративні приміщення в деяких областях. Здавалось, лишилося зовсім небагато, щоб поставити на коліна Україну, перетворити її в таку собі малокеровану конфедерацію під протекторатом Росії. Російська пропаганда створює ілюзію тріумфу. Рейтинг царя-батюшки Путіна зашкалює.
Однак перемоги Росії сто років тому, як і перемоги сьогоднішні, є, радше, піррові.
Чи здатна перемагати Росія?
Насправді, росіяни не вміють добре воювати. Це лише в кіно вони гарно воюють. Якщо звернутися до історії, то справжні перемоги Росії в далекому минулому – у XVIII столітті. Тоді й Кримське ханство вдалося завоювати, і Річ Посполиту розвалити, і в Оттоманської Порти прихопити чималеньку територію. Правда, переважну частину тодішньої еліти Російської імперії, в тому числі й військової, становили не росіяни, а німці й українці. Певно, остання велика перемога російської зброї – це Вітчизняна війна 1812 року. Після цього говорити про значні тріумфи не доводиться.
Візьмемо ХІХ століття. Довготривала війна на Кавказі, де перемога (якщо так її можна назвати) була здобута лише завдяки помітно переважаючим військовим силам Росії. Безславно програна Кримська війна. Тепер – ХХ століття. Поразка у російсько-японській війні. Хоча скільки було тієї Японії. А скільки – Росії! Нищівна поразка в Першій світовій війні. Фактично програна війна маленькій Фінляндії в 1940 році. Страшні поразки на початку німецько-радянської війни 1941 року. І якщо Росія, точніше СРСР, стала одним із переможців у Другій світовій війні, то сталося це не без потужної підтримки (матеріальної та військової) західних країн. Ще можна пригадати програну війну в Афганістані. А поразки Росії у війні з маленькою Чечнею!
Історія показує, що Росія перемагає лише тоді, коли воює з непомірно слабшим за неї противником (наприклад, як це було недавно в Грузії). Тобто воює вона не вмінням, а числом. Абсолютна чисельна й технічна перевага – це перший і, певно, найголовніший елемент російської воєнної стратегії. Воювати з сильним противником Росія боїться. Зустрівши потужний опір навіть з боку слабшого противника, вона швидко відступає. Так було у війні з Японією, Фінляндією, Афганістаном. Другий елемент російської воєнної стратегії – підступність, намагання грати не за правилами, що дозволяє на певний час отримувати перемоги. Нарешті, третій елемент – це масована інформаційна війна, спрямована як на власне населення з метою мобілізації, так і на противника, щоб деморалізувати його.
Але повернемося до подій столітньої давності. Отримавши перемоги на початку Першої світової війни, Росія змушена була вести протягом кількох років позиційну війну, до якої виявилася не готовою. Ура-патріотичний шал минув. Соціальна ситуація загострювалася з кожним днем. Почалося невдоволення серед політичної еліти. Вибухнула Лютнева, потім Жовтнева революція 1917 року. Колись могутня Російська імперія почала розвалюватися, опинившись у стані хаосу.
Чи не повториться ця історія столітньої давності? Реально вже півроку Росія веде війну з Україною, яка фактично набула позиційного характеру на Донбасі. За цей час Росія умудрилася отримати санкції від провідних держав світу, фактично опинившись в ізоляції. Навіть найближчі її союзники почали дистанціюватися від неї. До того ж «зворотні санкції», які Путін намагається ввести щодо Заходу, лише ускладнюють його ситуацію. Додайте до цього ще падіння ціни на нафту, яке вдарить по економіці Росії. Звісно, можна розглагольствувати, ніби санкції Заходу «не достатні». Так, вони зараз не дадуть ефекту. Але дадуть його в перспективі двох-трьох років. Можливо, Путін навіть постарається прискорити цей процес.
Поки що Росія переживає ейфорію ура-патріотизму. Але вже зараз туди поступають трупи російських армійців, які воювали на Донбасі. Інформація про це набирає поширення. І, схоже, настрої росіян почнуть змінюватися. Адже навіть зараз лише 5% серед них підтримують ідею введення російських військ в Україну. А такі війська реально вводяться. Сумнівно, що це вітатиметься росіянами. Якщо до цього додадуться економічні, соціальні труднощі, то цілком можна припустити, що Росію чекає «революційний вибух». Можливо, це й станеться в 2017 року. Буде непоганий «жарт» історії – століття залпу «Аврори» Росія зустріне новим революційним здвигом.
І на завершення. Недавно довелося поспілкуватися з однією сербською націоналісткою. Вона вихваляла Йосипа Броз Тіто за те, що той зберіг єдність Югославії (а Югославія – це ж своєрідна міні-модель сучасної Російської Федерації). Водночас, ця дама ганила Слободана Мілошевича, який хотів відновити «велику Сербію», а призвів до того, що його країна зазнала значних втрат, у тому числі й територіальних. Цілком серйозно вона мене переконувала, що Мілошевич – агент ЦРУ. Бо він розвалив Сербію. Не здивуюся, коли через пару років почую з уст російських націоналістів, що Путін – теж агент ЦРУ.
Петро Кралюк, проректор Острозької академії
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
