Назарбаєв і «русскій мір»

Нурсултан Назарбаєв – один з двох, разом з Ісламом Карімовим, партійно-господарських динозаврів, які залишилися від радянської імперії. У Вікіпедії написано, що Назарбаєв – «перший і єдиний президент Казахстану». У 2011 році переобраний на четвертий термін. З 1969 року на комсомольській, партійній і господарській роботі. У минулу суботу, на 75 році життя він дізнався, що Казахстан ніколи не був державою. Сказав про це його колега – президент Росії Володимир Путін. Тепер у Назарбаєва два шляхи – посміхнутися і погодитися або – не посміхнутися і погодитися на поділ країни. Давня російсько-казахстанська дружба переводиться в іншу площину.

Звичайно, Путін не ображав Назарбаєва і Казахстан. Він навіть зосереджено посміхався, коли виявляв свої пізнання в російській інтерпретації історії казахів, не забуваючи, як завжди, соватися в кріслі. На озері Селігер під час зустрічі з патріотичною молоддю, яку ще називають «путінюгенд», Путін виявив неабиякі пізнання про неіснування з XII століття до нашої ери сакських (скіфських) племен, потім народу хунну, а також Тюркського каганату з 556 року нашої ери. В іншому випадку йому б довелося говорити про те, що в цей час не було й близько ні Московського князівства, ні, власне, території під назвою Росія.

Перше казахське ханство з'явилося в XIV столітті. До того часу простори степів і Приуралля були населені кочівниками, і відтоді на гербі найбільшого промислового російського міста Челябінська красується верблюд, тварина явно не Середньо-Руської височини. З початку XVI століття сучасну територію Казахстану почали заселяти втікачі «казаки». Наказом царя Олександра I в 1808 році «Сибирское казачество» отримало статус «Сибирского казачьего войска» з центром в Омську. «Казаки» та переселенці з Росії, які йшли за ними, зі зброєю в руках захоплювали найкращі землі, луки і пасовища, витісняючи в степ і незручні місця корінне населення, яке вони називали киргиз-кайсаками, щоб не плутати з російськими «казаками». З цього часу і почалася окупація території, поки в 1925 році за указом Сталіна не була створена Казахська РСР. Історичне розселення народів під загальним етнонімом казахи – від Уралу до середньої течії Сирдар'ї було окреслене більшовиками, які вважали, що казахи мають жити там, де вказав Сталін. Казахське місто Ташкент було передане Узбекистану, Оренбург і Челябінськ дісталися Росії. Відтоді в усіх радянських підручниках стали стверджувати, що Казахстан добровільно приєднався до Росії.

Насправді, казахи в XIX столітті пручалися як могли. У 1836-38 роках було придушене повстання, яким керували Ісатай Тайманов і Махамбет Утемісов. У 1846 році був приборканий бунт останнього казахського хана Кенесари. У 1857 році було розгромлене Казалинське повстання під керівництвом Жанкожи Нурмухамедова. Розправа військ над мирним населенням при взятті розташованих на території сучасного Киргизстану та Казахстану фортець Пішпєк й Ауліє-Ата в 1864 році глибоко обурило офіцера російської армії, історика і мандрівника, етнічного казаха Чокана Валіханова – після кількох гарячих суперечок з полковником Черняєвим, не маючи іншого виходу, він подав у відставку. У 1866 році російська армія захоплює Чимкент (Шимкент), а в наступному році формується «Сибирское казачье войско», якому наказувалося утримувати території, які Путін зараз називає «русский мир».

Радянська інтерпретація «руського світу» привела до голодомору в Казахстані в 1919-22 і в 30-х роках, загинуло до 2 мільйонів осіб. За твердженням головного редактора літературного журналу «Простір», казахстанського поета і прозаїка Валерія Михайлова, «казахи, дійсно, за якихось 10-15 років втратили близько половини населення. Світова історія не знає трагедії подібного масштабу». Як і у випадку з Україною, в 30-х роках більшовики почали заповнювати знелюднені області, переселяючи людей з інших частин СРСР. У 60-х роках почалося освоєння цілинних земель у Казахстані, одна з афер радянського уряду, яка закінчилася провалом, але за цей час в казахські степи встигли переселити близько мільйона людей, знизивши процентне співвідношення корінного населення – казахів – до 30 відсотків.

Радянська влада із задоволенням користувалася природними багатствами Казахстану, виробляючи 70% радянського виробництва свинцю, цинку, титану, магнію, олова, 90% фосфору і хрому, більше 60% срібла і молібдену. З 1955 року працює космодром Байконур, з яким пов'язані всі успіхи радянської космонавтики. Але радянська влада не звертала уваги на те, що знищувала навколишнє середовище. У 1969-1970 роках територія Казахстану була використана для численних випробувань ядерної зброї. У Мангишлацькій області була проведена серія експериментів «Сай-Утёс» із підземним підривом промислових термоядерних зарядів. На території Казахстану міністерством оборони СРСР були розміщені багато військових баз і випробувальних полігонів, стратегічних аеродромів і ракетних шахт, стратегічна ЗОРЛС «Дарьял-У» на Балхаші. У 200 кілометрах на північний схід від Акмолинська було збудоване закрите місто Степногірськ, де на двох комбінатах розроблялася ядерна і бактеріологічна зброя. Таємні випробування бактеріологічної зброї також проводились на острові Відродження в Аральському морі.

У 80-х роках через ірраціональне використання води річок Сирдар'я та Амудар'я практично зникло Аральське море. Радянському Союзу потрібний був порох і тверде ракетне паливо, яке вироблялося з бавовни. Для поливу плантацій бавовнику необхідна величезна кількість води, яку і забирали з двох основних річок Центральної Азії. Зрештою, Аральське море буквально на очах стало висихати, перетворившись на величезний сухий басейн, покритий кіркою сухої землі. Якщо вірити Путіну, це теж «русский мир», а точніше – наслідки імперської політики.

Назарбаєв зустрів повідомлення про підписання в Біловезькій пущі угоди про припинення діяльності СРСР, чомусь відразу назване «слов'янською змовою», насторожено. Через два тижні, 21 грудня 1991 року, він був змушений приєднатися до угоди, яка була перетворена на угоду про створення СНД. Розпочався період існування радянської імперії в новому вигляді: більшість радянських республік очолили колишні комуністичні лідери, які мало чим відрізнялися один від одного в методах збереження влади, а значить – збереження своїх новоутворених країн для кремлівських амбіцій.

З часом у пошуку нових умов кожна країна знаходила варіанти співіснування та існування. Частина країн намагалася вийти з-під контролю Кремля, більша частина вважала себе залежною не лише економічно, а й ментально. Створення національних держав з радянським минулим і пострадянським теперішнім виявилося неймовірно складною справою. І тут можна погодитися з Путіним, що Назарбаєв дійсно виявив себе керівником держави, здатним не допустити конфліктів і розвинути країну, яка за рівнем життя випередила навіть Росію.

Назарбаєву дісталася складна країна, в якій близько 26 відсотків населення становлять росіяни, а русифікація казахського населення за 200 років після завоювання досягла неймовірного рівня, коли практично всі міські казахи і велика частина сільського населення в основному використовують російську мову. Російська мова з 1995 року є мовою, яка «офіційно вживається в державних організаціях і органах місцевого самоврядування», але насправді вона як і раніше є основною і в побуті, і в роботі державних органів. Ще кілька років тому єдиний в країні університет, в Караганді, випускав групу студентів-журналістів з казахською робочою мовою. Кілька років газета «Казахська правда», яка видавалася в Алмати, радикальна за своїми поглядами, друкувала статті свого засновника академіка Алдана Аїмбетова російською (!) мовою.

Тим не менш, Назарбаєву вдавалося зберігати баланс між політизованими російськими організаціями, найбільша з яких «Лад» нараховує понад 50 тисяч прихильників, і етнічними казахами, що мріють відродити рідну мову. Їм протистоять ще кілька десятків організацій, які «обстоюють» права росіян Казахстану. Крім «Ладу» це громадське об'єднання «Витоки», кілька товариств «казаків», Російська громада Казахстану, Асоціація вчителів російських шкіл Казахстану, громадське об'єднання «Слов'янський культурний центр» та Комуністична партія Казахстану.

Не можна сказати, що ситуація критична для казахської мови. Наприклад, «Російська партія Казахстану» першочерговим завданням вважає заклик всіх «русских» до вивчення державної мови. І хоча ця партія маленька, нараховує не більше п'яти тисяч осіб, зараз у Казахстані можна побачити на кількох телеканалах ведучих новин казахською мовою – етнічних росіян. З казахською мовою немає проблем у російських жителів сільських районів, а також у змішаних шлюбах.

Зрозуміло, що вирішення мовної проблеми – справа не двох і не трьох десятків років. Багато молодих етнічних росіян, яких я зустрічав у Казахстані, не мислять себе в еміграції, а тим більше на «історичній батьківщині». Для них Казахстан став справжньою батьківщиною. Згадка Путіним Казахстану, а тим більше в такому негативному контексті, має насторожити і владу, і населення. Звичайно, Путін сподівається, що його інтерпретація подій в Україні, що стала основною для пропаганди, переважає і в Казахстані, де транслюються російські телеканали. Але, здається, цитати з Путіна вже почали хвилювати Назарбаєва, який завжди насторожено ставиться до сепаратизму в північних областях Казахстану, де переважає російське населення.

Чи варто чекати повторення «українського варіанта» в Казахстані? Це залежить вже не стільки від казахів, скільки від українців. На Заході вже давно зрозуміли, що «русский мир» – це фашистська ідеологія, яка не має ніякого відношення до російської культури, а тим більше – до мови. В інтерпретації Путіна йдеться винятково про територію. Але готуватися до того, що в Росії почнуть говорити: «Байконур – наш», варто.