Російське право на російське безправ'я

Як не дивно, але в російській Конституції є слова про «демократію» і «права людини». У другому розділі «Права та свободи людини і громадянина» прописані 47 статей, що наділяють жителів Російської Федерації всіма існуючими в сучасному демократичному світі правами та свободами, насамперед – правом на свободу слова і свободу висловлення, свободу «проводити зібрання, мітинги і демонстрації, ходу і пікетування».

Досить дивним звучить заголовок розділу, що розмежовує «людину» і «громадянина», але не будемо чіплятися до філологічного казусу, швидше за все юристи мали на увазі «людину» як не «громадянина», тобто іноземця, якому також дозволено «вільно» жити й обстоювати свої права на території Росії. На практиці цей поділ розмитий, а сам суб'єкт можна іронічно позначити як «людський громадянин», суті це однаково не змінює.

Насправді, в Росії відбулася дивна метаморфоза – Конституція, як Основний закон, є, а прав і свобод немає. Не варто наводити численні факти порушень тих же прав і свобод, ситуація пояснюється тим, що давно прописане в російському фольклорі – «закон, що дишло, куди повернеш туди і вийшло». Ставлення ж до самих законів, згідно з життєписом царя Івана IV Грозного, виражається фразою «фількіна грамота». Зазвичай так у Росії ставилися до документів, що не мають юридичної сили, як і в сучасності ставляться до законів. Конституція є, про неї іноді згадує Володимир Путін та інші чиновники, але її наче й не існує – різні «фільки» по-своєму інтерпретують, що можна, а чого громадянам робити не можна.

Подібне безправне ставлення до прав у кремлівської влади було завжди. Коли читаєш брежнєвську Конституцію 1977 року народження, то якщо не жив у країні під назвою СРСР, то можеш уявити розмах і розквіт демократії. У статті 50-й були прописані гарантії свобод – слова, преси, зібрань, мітингів, вуличних походів і демонстрацій. До речі, 57-а стаття наказувала державі охороняти ці самі свободи, чого насправді зовсім не було, а поняття «свобода слова» насправді гарантувало свободу пропаганди і цензури. Сталінська Конституція 1936 року була набагато чеснішою – в ній нічого не говорилося про демократію.

Забіжу трохи вперед, щоб процитувати адвоката української льотчиці Надії Савченко – Марка Фейгіна: «У нинішній Росії не залишилося незалежних, непідконтрольних Кремлю правозахисних організацій. Усі – на «путінській грантожерці». Володимир Путін ще на початку свого входження в Кремль почав тотальний наступ на правозахисників та інші громадські й неурядові організації, побачивши в них головного ворога. Точно так само, як ставляться до неурядових активістів у Туркменістані, Узбекистані чи Білорусі. Близько до того, що відбувається з правозахисникам і на Кубі. Північну Корею поготів не варто згадувати – там про них взагалі нічого не знають.

Отже, в російській Конституції багато говориться про роль суспільства, про право захищати свої права, тим самим відділяючи радянське минуле від сучасної російської «демократії». За всю історію радянської імперії було кілька спроб показати свою громадянську позицію – сміливці на Красній площі, генерал Петро Григоренко, який захищав права кримських татар, сотні захисників своїх і радянських людей прав, кинутих до психіатричних лікарень. Випускали самвидавний журнал «Хроніка поточних подій», слухали «ворожі голоси», щоб зрозуміти – хто цікавиться величезним, в одну шосту суші концтабором.

У радянських правозахисників було багато проблем – за ними стежили, їх заарештовували, саджали в тюрми, відправляли на поселення, кололи психотропними препаратами в психушках. Ті, хто насмілювався виходити на вулицю, вимагали тільки одного – дотримання радянської Конституції. Романтики сподівалися, що після підписання Брежнєвим у 1975 році Гельсінської угоди та ухвалення через два роки нової Конституції, в СРСР почнуть дотримуватися прав людини.

Так, у Конституції були прописані права на права і свободи, але хіба в Радянському Союзі хоч колись дотримувалися власних законів? Навпаки, активність правозахисників жорстоко придушувалася КДБ, їх затримували та арештовували, звинувачуючи в кримінальних злочинах. ЦК КПРС і КДБ припиняли будь-яку спробу радянських людей бути вільними.

У 70-х роках радянська влада змінила тактику репресій і частину заарештованих стали виселяти з країни. Репресії тривали до середини 80-х років, навіть коли Горбачовим була оголошена політика гласності та перебудови. Валерію Новодворську судили тричі з 1976 до 1986 років, потім 17 разів її затримували та заарештовували. Історія правозахисної діяльності в СРСР добре вивчена Людмилою Алексєєвою, активною учасницею руху з 60-х років, з так званих шістдесятників. Сім років тому вона передбачила, що Росія стане «демократичною і правовою державою в 2017 році».

Напевно, Путін про пророкування Алексєєвої знає, тому наполегливо знищує те, що змогли створити російські правозахисники за дев'ять років правління Єльцина. Після розпаду СРСР була хороша можливість розвитку правозахисного руху та створення громадянського суспільства. Президент Єльцин підтримував свій імідж першого російського демократа, утримуючись від переслідування правозахисників. Він терпів поїздки правозахисників до Чечні під час першої війни 1994-1996 років, відмахувався від протестів і заяв, але визнавав, що на Північному Кавказі відбуваються масові порушення прав людини.

Вже тоді, в середині 90-х років, у Росії почалася кампанія з дискредитації правозахисників, особливо тих, хто намагався захищати мирне населення Чечні. У «патріотичній» пресі правозахисників ставили врівень з чеченським ополченням, звинувачуючи в тому, що Сергій Ковальов та Олег Орлов «потурають терористам». Особливо «патріоти» активізувалися після підписання в 1996 році Хасав'юртівських угод, котрі зупинили безглузду війну. По суті, за Єльцина в Росії було подвійне життя: він їздив на Захід, посміхався і говорив про демократію, в самій же Росії спецслужби і військові задумували реванш і пристрасно бажали мати в Кремлі «сильну руку».

Так і сталося: «сильну руку» за руку привів у Кремль «демократ» Єльцин. Можна скільки завгодно міркувати й обговорювати конспірологічні версії з приводу того, хто підказав Єльцину привести до влади саме цю непоказну людину, але попередні півроку в кріслі прем'єр-міністра для Путіна не пройшли непоміченими, і реваншисти в погонах всіляко лобіювали підполковника КДБ. Путін ще в серпні 1999 року, будучи прем'єр-міністром сказав достатньо, щоб було зрозуміло – в Росії більше не буде ні правозахисників, ні свободи слова. Тоді в горах Дагестану, де почалася друга чеченська війна, військові з журналістами вже розмовляли крізь зуби, не підпускаючи близько до зони бойових дій правозахисників.

Дивно, але багато хто сприймав появу Путіна в Кремлі як новаторство в російській політиці. На Заході бачили молодого керівника, спортсмена, що говорить німецькою. У Росії – «рятівника». Тоді мало хто здогадувався, що буде з Росією через рік-два. Але людям подобалося, як Путін літає на літаку або цілує хлопчика в живіт. Таких лідерів у Росії точно ще не було. Навіть коли в черговий раз килимовим бомбардуванням покрили Чечню і вбили ще кілька десятків тисяч осіб, люди покірно сприймали всі рішення Путіна, виправдовуючи жорстокість російської армії. Перші місяці війни на Пушкінську площу в Москві кожен четвер виходили 5-6 активістів, які протестували проти другої чеченської війни. Над ними сміялися, їх ігнорувало телебачення, потім вони зникли, зрозумівши, що в Росії безглуздо щось робити публічно, це нікого не пройме, ні на що не вплине. У Росії нарешті з'явився цар, який сам визначає – кого стратити, а кого милувати.

Переслідування неурядових організацій почалося з перевірок. Потім стали закривати, придумуючи сотні причин, починаючи від розхитаних електричних розеток в офісі, закінчуючи податками. З'явився закон про «іноземних агентів», організаціям заборонили отримувати іноземні гранти. Частину правозахисників спокусили запрошенням у Громадську палату, зайняти місця статистів – засідати в круглому залі, частину прилаштували радниками до омбудсмена. Кремль наполегливо придушував правозахисний рух, згодних перетворюючи на слухняні організації, а тих, що чинили спротив, виселяли з орендованих приміщень або вигадували безглузді звинувачення в порушенні правил пожежної безпеки.

Останні роки Кремль перестав звертати увагу на доповіді або заяви міжнародних правозахисних організацій, що б'ють тривогу з приводу тотальних порушень прав людини. Путін прийшов до того, чого і хотів, для нього права людини і свободи – порожній звук. І якщо в Росії і є якісь залишки правозахисних організацій, то вони, отримуючи тепер кремлівські гранти, теж видають порожній звук. Кремль – задоволений, тепер ніхто не намагається дорікати диктатору, всі мовчать, а на міжнародний резонанс Путіну давно наплювати.

Російський правозахисний рух повернувся в 70-і роки. Відмінність від СРСР тільки в тому, що в Росії ще можуть прочитати в інтернеті те, що думають і пишуть міжнародні організації. В іншому все по-старому – арешти, суди, конфіскації й еміграція. Головний інструмент демократії – свобода слова відсутня, свободи думки немає, право на публічні акції, якщо вони проти політики Путіна, жорстко присікаються, відсутній політичний плюралізм – Державна дума складається з чотирьох провладних партій.

За недовгий період офіційного існування, за 10-12 років російські правозахисні організації так і не змогли ініціювати створення громадянського суспільства. Не тих відчайдушних кілька сотень росіян, які на свій страх і ризик виходять на акції та протестують проти диктатури, а хоча б частини населення, які знають, що за Конституцією саме вони керують державою. Київський Майдан для переважної більшості росіян виявився не громадянським подвигом, а «екстремізмом». Так, як їм пояснила російська пропаганда. У минуле повернулася не тільки російська влада, в минуле, і не без задоволення, пішла і більшість населення країни. Чи стане воно колись суспільством?

Олег Панфілов, професор Державного університету Ілії (Грузія), засновник і директор московського Центру екстремальної журналістики (2000-2010)

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції