Поширена думка, що з моменту здобуття Україною суверенітету кримські татари в Криму були її постійними і стійкими прихильниками, найчастіше, навіть на шкоду своїм національним інтересам. Дійсно, більшість з них сподівалися і нестримно вірили, що в суверенній Україні настане той день, коли будуть відновлені їхні права і національна автономія, але цього не сталося.
23 роки багато політиків у Києві безсоромно експлуатували цю віру, і держава так і не повернулася обличчям до кримських татар. Крім виділення деяких коштів (близько 5 мільярдів гривень) на програму облаштування кримських татар, яких мало того, що було недостатньо, але з року в рік вони скорочувалися, основні правові питання кримськотатарського народу в Україні залишалися невирішеними.
Відносини Києва з кримськими татарами були більше схожі на відверте загравання і ходіння по колу
Відносини Києва з кримськими татарами були більше схожі на відверте загравання і ходіння по колу. «Закон про статус кримськотатарського народу», «Закон про відновлення прав депортованих за національною ознакою» близько 20 років перебували у Верховній Раді України, але так і не були ухвалені.
Кримська влада не могла не бачити цього, а тому формувала своє ставлення до кримських татар за форматом Києва, але ще завзятіше і грубіше. Як результат – тотальна, відкрита і прихована дискримінація кримських татар у Криму стала нормою.
Київська влада дивилися на це крізь пальці. Їхнє мовчання лише стимулювало в Криму антикримськотатарські настрої і, як наслідок, дії.
Побиття міліцією в Києві учасників протесту кримських татар (1992 р.), вбивство в Сімферополі одного з лідерів кримськотатарського національного руху Юрія Османова (1993 р.), розстріл міліцією в Судаку кримських татар, які постали проти місцевих рекетирів (1995 р.), зіткнення на святому місці Азізлер у Бахчисараї кримських татар, які вимагали прибрати ринок з місця поховання святих, з проросійськими молодчиками (липень 2006 р.), показова акція побиття і залякування 30 кримських татар озброєною до зубів кримською міліцією на плато Ай-Петрі (листопад 2007 р.), і т.і. За 23 роки на мусульманських кладовищах у Криму було здійснено низку масових актів вандалізму, руйнувань і наруг над кримськотатарськими похованнями.
У Нижньогірському районі за одну ніч сплюндровані та зруйновані понад 270 могил і надмогильних пам'ятників (лютий 2008 р.), аналогічні злочини в с. Чистенькому, с. Мирному Сімферопольського району, неодноразові підпали мечетей, антитатарські статті в пресі тощо. І це лише видима частина айсберга. Злочинці, які здійснювали все це, або не були знайдені, або не були покарані належним чином. Кримська влада, як завжди, стрясаючи повітря, робила гучні заяви, але не поспішала це припиняти. Київ, звичайно, все це бачив і часто мовчав.
Приходили і йшли президенти, але ситуація залишалася, практично, незмінною. Лідери Меджлісу пояснювали це труднощами становлення молодої держави, і кримські татари знову вірили і знову продовжували чекати...
«Україна – не Росія», «ці руки, нічого не крали» і «проффесор», який втік
У 2004 році президент Леонід Кучма, автор нашумілої книги «Україна – не Росія», наклав вето на «Закон про відновлення прав депортованих за національною ознакою». Це була відповідь Кучми на рішення Меджлісу підтримати на президентських виборах Віктора Ющенка.
Після обрання президентом України Віктора Ющенка, «помаранчевий» лідер, «руки якого нічого не крали», на зустрічі з Меджлісом у Ханському палаці в травні 2005 року в Бахчисараї несподівано зажадав від Меджлісу відмовитися від «Декларації про національний суверенітет кримськотатарського народу», ухваленої в 1992 році на Курултаї в Сімферополі. Для учасників цього засідання вимога Ющенка прозвучала як грім серед ясного неба і викликала шок у багатьох, адже кримські татари за закликом Меджлісу голосували за нього і не чекали такого повороту. Декларацію, звичайно, ніхто і не подумав скасовувати, але Меджліс опинився у двозначній ситуації перед своїм народом: він зробив ставку на Ющенка, щоб заручитися його підтримкою у вирішенні проблем кримських татар. У результаті «ображений» Кучма ветує Закон, а Ющенко в «подяку» за підтримку на виборах закликає скасувати Декларацію про національний суверенітет. Упродовж 5 років він так і не виправдав надії кримських татар, втім, і не тільки їхні.
Водночас, ставленик Ющенка, банкір і прем'єр-міністр Криму Бурдюгов в ефірі місцевої телерадіокомпанії заявляє, що Ющенко доручив йому асимілювати кримських татар. «Друге – він (Ющенко – авт.) просив, щоб ми – і парламент, і Рада міністрів – зробили все можливе, щоб ми перейшли зі стану обговорення кримськотатарської проблеми як проблеми, як дестабілізуючого елемента, навпаки, до того, що кримськотатарський народ однозначно, повноцінно і спокійно був асимільований, і він став, навпаки, стабілізуючим елементом на півострові», – додав Бурдюгов. Пізніше, правда, від своїх слів він відхрестився.
На чергових президентських виборах у 2010 році Меджліс закликав підтримати Юлію Тимошенко. Перемогу здобув Віктор Янукович. Як результат діалог «Президент-Меджліс» із перших кроків зазнав повного фіаско, а ставленики Януковича в Криму ще більше погіршили становище чистками в уряді Криму і на місцях за національною ознакою. «Діалог» із кримськими татарами в такому форматі тривав аж до втечі «проффесора».
У перебігу 23 років, за закликом лідерів кримських татар, голосування за того чи іншого кандидата в президенти не тільки не дало очікуваних результатів, а й, як показало життя, ця практика виявилася від початку програшною для кримських татар за будь-якого розкладу.
Сьогодні вже можна зробити висновок, що жоден президент України в проведеній ним державній політиці вперто не бачив або не хотів бачити кримськотатарської складової, тієї єдиної складової, яка робила Крим і кримськотатарським, і українським і, можливо, лояльним російським.
Недовіра офіційного Києва до кримських татар, масове відторгнення упродовж 23 років їх представників від влади призвели до плачевних результатів для самої країни. Лише після лютнево-березневих подій 2014 року кримськотатарський фактор в українському політикумі почав набувати якогось нового звучання. Чи надовго?
Чого не зробила Україна?
Українська держава щодо кримськотатарського народу за ці роки не зробила головного, а саме – вона не оголосила, ким є кримськотатарський народ у Криму і не визначилася, чи не хотіла визначитися з цим для себе. Якби українська влада за ці роки заявила, що кримськотатарський народ є корінним народом Криму і має повне право на беззастережне відновлення своїх прав на своїй історичній батьківщині згідно зі своїм волевиявленням, підкріпила б це відповідними законами, а не потурала створенню територіальної автономії в унітарній Україні, процеси в Криму могли б піти зовсім іншим шляхом.
Якби українська влада за ці роки заявила, що кримськотатарський народ є корінним народом Криму і має повне право на беззастережне відновлення своїх прав на історичній батьківщині згідно зі своїм волевиявленням, підкріпила б це відповідними законами, процеси в Криму могли б піти зовсім іншим шляхом
Між іншим, «Закон про статус кримськотатарського народу», який був підготовлений Меджлісом і пролежав у Верховній Раді близько 20 років, навіть у сьогоднішній катастрофічній ситуації так і не ухвалений.
Якби цей закон був ухвалений хоча б 10 років тому і було забезпечено його виконання, він регулював би, серед іншого, і міжнаціональну ситуацію в Криму, і не мало б такого вирішального значення питання про те, скільки депутатів або представників кримських татар в органах влади. Просто кажучи, цим законом кримським татарам була б забезпечена якась гарантія їхньої безпеки і майбутнього в Криму в складі України. Разом з тим, цей закон міг запобігти й березневим подіям у Криму. Але це не було зроблено. У результаті на півострові всі 23 роки ключові і другорядні питання скрізь вирішувалися з позиції кількісної більшості. «Референдум» у Криму наочно це продемонстрував.
У такій ситуації кримські татари, які складали 13% населення Криму, без підтримки Києва не в змозі були переломити ситуацію. І все ж вони свою позицію в березні продемонстрували, і світ це побачив. Київ же, як завжди, безвольно споглядав, що відбувається, і здав і Крим, і кримських татар, які сьогодні опинилися чи не найголовнішими українськими заручниками у Криму
Ділявер Осман, політичний журналіст і письменник
Думки, викладені у рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
