Дніпропетровська обласна держадміністрація ініціює перейменування всіх проспектів і вулиць, що носять імена вождів тоталітарного комуністичного режиму. Дарницька районна держадміністрація Києва хоче перейменувати 11 вулиць району, серед них вулиці Леніна, Котовського, Комінтерну, Будьонного, Свердлова, Крупської, Ілліча та Фрунзе. У Чернівцях же вулицю Фрунзе вже перейменували, а вулиці Худякова повернули її історичну назву.
Такого роду повідомлення надходять останнім часом з різних регіонів країни. Міста, селища і села очищаються від радянської топоніміки, яка символізувала колоніальний стан українських земель і повинна була на рівні повсякденності призвичаювати українців до існування в межах життєвого світу, заданого Сталіним і Брежнєвим, де власне українського був, як то кажуть, мінімум мініморум, а беззаперечну першість мало те, що сьогодні зветься «русским миром». І справді, скоро минає 23 роки відновленій незалежності України, а у згаданому Дарницькому районі столиці після всіх попередніх спроб ліквідації радянської топоніміки залишається значно більше, ніж 11 вулиць і провулків, які слід негайно перейменовувати. Бо ж, скажімо, крім вулиці Будьонного, там є аж два провулки Будьонного, крім вулиці Комінтерну – аж три провулки з тією ж назвою, крім вулиці Енгельса – й провулок Енгельса. Того самого Енгельса, який вважав, що українці є однією з «контрреволюційних націй» і повинні «щезнути у революційній бурі»… А ще є вулиці Калініна і Заслонова, Комсомольська і Комуністична, Суворова і Жданова. А яке відношення до Києва мають Волго-Донська вулиця та провулок? І це топоніми лише одного столичного району…
А ще триває демонтаж монументів більшовицьким вождям. Так, у Києві у сквері поблизу станції метро «Лук’янівска» демонтували пам’ятник генсеку ЦК КП(б)У, одному з організаторів розкуркулення, колективізації та Голодомору Станіславу Косіору. На спорожнілому постаменті з’явився іронічний напис: «Пішов на фронт».
Але водночас надходять і повідомлення іншого штибу. Про те, що, скажімо, після звільнення Краматорська від терористів військові командири завадили місцевим «гарячим головам» демонтувати пам’ятник Леніну чи про те, що у Харкові деякі прихильники євроінтеграції вважають за необхідне не чіпати стару топоніміку, щоб не дратувати населення міста. Одним словом, коли переважна частина України справді хоче жити по-новому, в тому числі і в новому семантично-символічному просторі, дехто намагається спинити ці процеси, аби не дратувати супротивників європейського розвитку країни. Самі ці супротивники при першій нагоді обмотують постаменти пам’ятників Леніну (навіть скинутих) російськими триколорами і клянуться боротися проти змін.
Це передусім символи
Монументи, топоніміка – це передусім символи. Тобто речі, які не просто є «ідеально-реальними», а чимось особливим у цьому ряді. Символи, як зазначав знищений більшовиками знаний російський філософ Павло Флоренський, «є така реальність, яка більша за себе саму». А ще символи – це свого роду дороговкази на шляху у майбутнє.
А відтак, якщо не звільнити Харків від тоталітарно-імперської символіки, якщо у звільнених містах і селищах Донбасу і надалі стоятимуть ленінські монументи та статуї інших комуністичних вождів, якщо вулиці та площі там і тепер носитимуть майже виключно правовірно-радянські назви, то потрібно заздалегідь змиритися з тим, що мільйони тамтешніх мешканців і надалі матимуть надійні дороговкази у комуністично-радянське минуле, яке тепер прибрало собі псевдо «русского мира» (Святу Трійцю по-блюзнірському, не змінюючи глибинної сутності ідеології, поставили на місце Маркса-Енгельса-Леніна, замінили політпропагандистів «отцями Звєздоніями», як у романі Войновича, а цементуючу роль КПРС замістила така сама роль ФСБ). Інакше кажучи, визволення як таке виявиться тільки зовнішнім, а не внутрішнім.
Кожен кам’яний, бронзовий, гіпсовий Ленін, Дзержинський, Свердлов, Щорс, Артем, Косіор наче промовляють людям: «Україна – це щось тимчасове, наші ідейні нащадки ще повернуться, нікуди ви від нас не подінетесь!». І кожна вулиця чи площа їхнього імені веде у минуле, яке досі енергійно хапає українців за барки, вбиває їх, не дозволяє жити нормально. То що, залишити Донбас, усю Східну Україну в межах радянсько-російського символічно-семантичного поля, тільки щоб не дратувати «совків»? Так це означатиме, що через якийсь час криваві події неодмінно повторяться, тільки у більшому масштабі. Бо у цьому смисловому полі підросте нове покоління.
І взагалі: час, нарешті, перестати загравати з «довічно вчорашніми», боятися їх зачепити. Бо це призводить до того, що виростають нові «вчорашні», осінені Леніними-Артемами та напучені російським телебаченням, яке вміло використовує той самий символічно-семантичний словник. Особливо це стосується Донбасу, його вчорашніх і сьогоднішніх ентузіастів «ДНР» і «ЛНР». Вони мають відчути, що під синьо-жовтим прапором прийшли серйозні люди, які жартувати не будуть. До речі, саме таких Донбас поважає, бо такі «порожняк не гонять». І час спиратися на сході країни на активну меншість – на українських патріотів, а не на номенклатуру чи олігархів. Відтак не можна заважати цим патріотам очистити свою землю від символів радянщини, які перетекли у символіку «великої Росії» та «русского мира».
Там, де в Україні вже відбувся «ленінопад» (десь це сталося в 1991-92, десь у 2013-14 роках), там не пройшли тероризм і сепаратизм.
«Фалоси Путіна» мають упасти!
Але монументальні символи – це не тільки соціально-політичні дороговкази. Тим більше, що у монументів Леніну в Україні за останні півроку істотно змінився їхній первинний зміст. Вони вже не символізують комуністичну революцію та інтернаціональне братерство трудящих усіх країн. Під ними мітингують і їх захищають із білогвардійськими та власовськими прапорами. А часом і з суто імперськими прапорами «дому Романових». Що ж, символи – явище полісемантичне, і саме під таким кутом зору їх варто розглядати.
Якщо виходити з популярної у світі (і, як на мене, дієвої) неофройдистської методології, то згадані монументи є типовими фалічними символами, які означають могутність, неперевершену силу, здатність на все, аж до примусу та ґвалтування. Ці якості у масовій підсвідомості асоціюються з «великим батьком» і переходять на його прихильників. А хто є у сьогоденні таким «батьком народним», «національним лідером» для тих, хто перебуває у радянсько-російському символічно-семантичному полі? Вірно, особисто В. В. Путін. Отож під цим кутом зору статуї Леніна на височенних, високих і не дуже високих постаментах – це такі собі «фалоси Путіна», символи його влади над Україною (здавна традиційно жіночим началом), якщо хочете, символи його здатності ґвалтувати Україну і вдень, і вночі.
До речі, Бастилія свого часу теж сприймалася як символ такого роду – і не в останню чергу саме тому була атакована та зруйнована повсталими парижанами, хоча не становила реально ніякої військової загрози. І зовсім не випадково щороку 14 червня Французька Республіка гучно відзначає День узяття Бастилії як свято-символ національної єдності, проводячи традиційно найбільший у Європі військовий парад на Єлисейських полях у Парижі. І зовсім не випадково 4 серпня 1789 року, невдовзі після штурму Бастилії, парламент скасував феодальне право, а 26 серпня проголосив Декларацію прав людини та громадянина. Символічна могутність «великого батька всіх французів» була знищена, тож люди стали вільними, стали громадянами.
Тому-то – на рівні підсвідомості – так запекло воюють проти знесення пам’ятників Леніну апологети «русского мира» (хоча, зважаючи на погляди самого Ілліча, мусили би радіти, що звершилася помста творцеві першої у світі тоталітарної держави) – йдеться-бо не просто про суто політичні справи, а про символічну кастрацію самого «альфа-самця» і «народного батька»…
Тому-то наша власна Бастилія у вигляді сотень зацілілих монументів Леніна і тисяч інших тоталітарних ідолів повинна бути зруйнована, а радянська топоніміка назавжди зникнути з карти, бо без цього і революція залишиться незавершеною, і «великий кремлівський батько» матиме потужні символічні інструменти для зовсім не символічного ґвалтування України.
Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
