Приїжджаючи в балтійські країни – Латвію, Литву й Естонію, я знайомився з людьми похилого віку – предками своїх друзів – бабусями й дідусями, які народилися і виросли «ще до більшовиків». Вони пам'ятали і минуле життя, і введення Червоної армії, і депортацію, і радянську пропаганду, і, нарешті, дочекалися незалежності своїх країн. Жителі цих країн, а також західних областей України, Білорусі та Республіки Тива – з останньої окупації, приєднані через двадцять з гаком років після більшовицької революції, коли на більшій частині СРСР уже виросло ціле покоління радянських людей. Приблизно в такій же ситуації опинилися жителі країн «східного блоку», наприкінці Другої світової війни звільнені Червоною армією, але потім оголошені соціалістичними і як здавалося тоді – міцно прив'язаними до Радянського Союзу.
– Нам пощастило, – говорили латиші, поляки і чехи, – наші бабусі й дідусі нам розповідали, як було до того, як нас насильно впхнули в соціалістичний табір. У 80-х роках у Празі на кожній великій будівлі були розвішані величезні транспаранти – «Se Sovětským Svazem na věčné časy» («З Радянським Союзом навіки»). Від своїх друзів чехів-дисидентів почув жарт: вони показували на транспаранти і говорили – «і ні секунди більше». У ті часи Чехословаччина нагадувала центральну частину Москви, де в магазинах були продукти, а на телебаченні – «балакучі голови» комуністичних лідерів, які постійно закликають «берегти соціалізм». Тоді мало хто з чехів здогадувався, що та секунда близька.
У країні, де президент глузливо пропонує зробити обрізання, «щоб більше нічого не виросло», а його соратники називають українську мову «зіпсованою російською», поняття лояльності або поваги до чужої культури давно не існує
У 1989 році в Таджикистані був створений Фонд культури Таджикистану, в якому була програма створення національних громад меншин. Тоді вже було дозволено робити те, що ще недавно було категорично заборонено. Ми стали нагадувати людям, що в них є своя культура і своя мова. У радянському Таджикистані жила велика кількість людей, тих, яких переселили або хто добровільно приїхав з усіх куточків СРСР, які, як і скрізь, пам'ятали про своє коріння тільки за прізвищами і сімейними переказами, мало хто пам'ятав мову предків. Багато дивувалися тому, що тепер можна без побоювання говорити, що «я – осетин» або «я – єврей», збиратися, вчити рідну мову, співати рідні пісні. Відірвані багато десятиліть тому люди на очах оживали й активно об'єднувалися. Настільки активно, що у корейців вийшло відразу три організації: дві пропхеньянівські, одна – просеульська. Іноді доходило до смішного: остання хвалилась отриманими з Сеула комп'ютерами, дві інші показували гуманітарну допомогу – значки з портретами Кім Ірсена.
Люди повільно й азартно поверталися до коренів. Творець української громади «Криниця» Михайло Кулик, здається, був єдиним у Таджикистані, хто вільно говорив українською. Виявилося, що якщо не славити щодня КПРС і не вникати в написане в газеті «Правда» або в те, що розповідається у програмі «Час» Центрального ТБ, то починаєш замислюватися, чому в тебе прізвище Кох, а у сусіда – Мамедов. Правда, з втратою радянського «інтернаціоналізму» почалися інші проблеми – з'ясування стосунків, за допомогою Кремля. Виявилося, що «дружба народів» була лише однією з численних ширм, створюваних радянським агітпропом.
У Радянському Союзі були, принаймні, дві відмінні «інтернаціональні» звички: численні анекдоти, в яких негативними героями були представники різних народів. Згадайте анекдоти про чукчів. По-друге, рано чи пізно в будь-якій компанії обов'язково починали обговорювати національність присутніх або відсутніх. Чому ця традиція продовжується до цього часу? Численні фобії супроводжують населення вже майже сто років? Через 23 роки після СРСР люди, як і раніше, більше цікавляться національністю, ніж діловими або людськими якостями. Штампи зберігаються досі: татарин чомусь обов'язково має бути хитрим, єврей – жадібним, українець без сала жити не може, німець до неподобства пунктуальний, а чеченець, якщо відвернешся, то обов'язково заріже....
Відповідь здається дуже простою, якщо заглянути в історію створення СРСР і навіть раніше – Російської імперії. Військові походи, що почалися кілька століть тому, своєю метою мали окупацію, яка скромно називалася «збиранням земель руських». З народами не вельми з'ясовували стосунки – більшість самі себе називали «росіянами» – за державною приналежністю, але через слабку комунікацію та залучення населення в державні справи, предки письменників Аксакова або Булгакова ще говорили тюркською мовою, а потім стали росіянами.
Населення Російської імперії об'єднувала захоплена територія. У Радянському Союзі намагалися створити ідеологію, щоб утримати ту ж територію. Але ідеологія соціалізму була чужою і незрозумілою і для казахів чи білорусів, і для українців чи татар
Населення Російської імперії об'єднувала захоплена територія. У Радянському Союзі намагалися створити ідеологію, щоб утримати ту ж територію. Але ідеологія соціалізму була чужою і незрозумілою і для казахів чи білорусів, і для українців чи татар. Більшовики поєднали «батіг і пряник» – насильницьке співжиття, що припускає для всіх одну мову, одну штучну радянську культуру. Соціалізм намагалися зробити ідеологічним есперанто, але впхнути всередину цієї ідеології народи, з абсолютно різними культурами, традиціями, мовами, що живуть у різних кліматичних зонах, виявилося під силу більшовикам тільки на кілька десятиліть.
Справді, що спільного між жителями однієї країни, наприклад, чукчами і чеченцями? Зовсім нічого. Навіть самоназва звучить зовсім не так, як у російській мові: чукчі себе називають лиг'ораветльет, чеченці – нохчій. Думаю, якби Сталін знав, чим закінчиться його вільна «нарізка» національних радянських республік, то остерігся би це робити. Через 70 років мимовільна помилка Сталіна призвела до створення нових незалежних держав, з народів, які до цього цілком мирно співіснували, що відрізняли один одного за мовою та походженням, але не за національністю.
Хтось чудово пожартував з приводу одного з аргументів російської пропаганди з приводу того, що східні і західні українці ніколи не зможуть жити разом. Контраргумент знайшовся простий – а чукчі й чеченці ж живуть? Але справа зовсім не в тому, хто де живе. У світі мало моноетнічних країн, і в більшості країн світу живуть різні народи і навіть з різними культурами і віросповіданням. Проблема зовсім в іншому – що їх об'єднує.
Є велика кількість прикладів співжиття. Наприклад, у Швеції чи Швейцарії. Країни з давньою історією, куди древніші російської давно знайшли способи і методи поваги один до одного, захисту прав і механізми врегулювання конфліктів. Хоча і на їхніх територіях є національні анклави і живуть народи з іншими мовами та культурами. Законодавчий механізм регулює ці відносини, і спробуйте в Швеції публічно назвати когось «чорнож .. им» або «вузькооким», негайно запроторять в поліцію. Одного разу я був свідком, як чоловік радянського походження публічно посміявся над фінською вимовою і моментально отримав вимогу вибачитися або потрапити в поліцію.
Але в країні, де президент глузливо пропонує зробити обрізання, «щоб більше нічого не виросло», а його соратники називають українську мову «зіпсованою російською», поняття лояльності або поваги до чужої культури давно не існує. Воно має своє походження з того самого часу, коли «хохлів», «чурок» та інших офіційно називали нацменами. Це все відбувалося в країні, де була ідеологія «радянського інтернаціоналізму» та «дружби народів». Спадкоємці тієї ідеології тепер показують американському президентові банан, а в ЗМІ, переповнених ксенофобією, вже давно не соромляться виразу «особи кавказької національності». Росіяни дуже дивуються, коли дізнаються, що в протоколах американської поліції визначення білої раси звучить як «caucasion», «кавказець».
До речі, США, напевно, найкращий приклад штучної країни, в якій люди різних рас і культур знайшли ідею, стимул до об'єднання – свободу. Шлях був довгим, в 200 з гаком років, з «диким Заходом», гангстерами і мафією, зі своєю сегрегацією і боротьбою афроамериканців за свої права. Американці найбільше дорожать своєю свободою, і не важливо, якого кольору твоя шкіра або який у тебе розріз очей. Манхеттен – копія планети, коли з одного кварталу, наприклад, турецького, потрапляєш в інший – корейський або китайський, або філіппінський. Радянські люди створили свій світ на Брайтон-Біч і ні в яку не хочуть повертатися назад, хоча багато в чому і зберігають свої звички, випускаючи найбільш незвичайну газету в світі російською мовою – «Вечірній Нью-Йорк».
Насправді, прикладів співжиття багатонаціональних країн багато, і своє благополуччя вони будують на основі свобод і дотримання політичних прав. Спробуйте з росіянином поговорити про свободу і отримаєте у відповідь щось незрозуміле. Створення Російської імперії, а потім Радянської не мали на увазі свобод і прав. Раніше своє життя віддавали на славу Царя і Вітчизни, потім – за Батьківщину і Сталіна. Нічим не відрізняються гасла, які мають на увазі тільки одне – підпорядкування диктату (або Цар, або Сталін) на певній території під умовною назвою «Вітчизна» або «Батьківщина».
Путін в останні роки ретельно і послідовно переконував населення, що найкраща система державної влади – вождізм, а ідеологія – «Велика Росія». Просто – «Велика», без пояснення ознак величі
Два роки тому російський престолохранитель Дмитро Медведєв виголосив фразу «Свобода краще, ніж несвобода» і, здається, сам злякався своїх слів. Невідомо, що він мав на увазі, тому що надалі він вчинив як прихильник «несвободи». Як, втім, і Путін, який у перші роки свого правління теж багато говорив про демократію і права людини. Швидше за все, Медведєв вирішив сяйнути вільнодумством, рідкісним просвітленням, за яким нічого не слідувало.
Росія – штучна країна, в якій немає ідеології свободи і демократії. Путін в останні роки ретельно і послідовно переконував населення, що найкраща система державної влади – вождізм, а ідеологія – «Велика Росія». Просто – «Велика», без пояснення ознак величі. Тому що гасло «я – росіянин» – це не ідеологія рівноправності в багатонаціональній країні, це – шовінізм. Важко уявити, щоб така країна могла довго існувати.
Олег Панфілов, професор Державного університету Ілії (Грузія), засновник і директор московського Центру екстремальної журналістики (2000-2010)
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають погляди самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
