Олег Панфілов: «Нація, яка найбільше читає» виявилася найбрехливішою?

У моєму радянському минулому було багато легенд, які допомагали людям відчути себе «пупом землі». Для цього на світанку більшовицької влади створювали різні структури, які займалися пропагандою. Але, оскільки досягнень у радянської влади майже жодних не було, їх потрібно було вигадувати. Наприклад, що створили у своїй історії російські люди. У СРСР напевно знали, що радіо придумав Олександр Попов, але не говорили, що перші досліди з електромагнітними хвилями провели француз Едуард Бранлі та англієць Олівер Лодж. А основоположником, творцем радіо є італієць Гульєльмо Марконі.

Чи творці першого паровоза – не тато з сином Черепанови, до них вже зробили кілька парових машин француз Коньо, американець Еванс, шотландець Мердок, чех Божек. І перший літак був не російський. І перше книгодрукування було не в сучасній Росії. Та й узагалі, багато різних легенд після розпаду СРСР пропали й розчарували багатьох, хто в них вірив.

Але ж вірять досі. Вірять, що італійський «Fiat» древньої моделі – це радянський автомобіль «Жигулі». А автомат Калашникова – не перероблений з автомата Хуго Шмайссера, а справжнісінький радянський, і навіть – російський. І так далі. Перелік винаходів і творінь, поцуплених і привласнених, може становити тисячі сторінок.

З історією ті самі проблеми. Крим ну жодним чином не російська назва, але вважається «російським», оскільки завойований російською імперією. А тим, що Крим кілька тисяч років був і грецьким, і римським, і турецьким, і, звичайно, кримськотатарським, у Росії мало хто переймається. Технологія присвоювання дуже проста й невибаглива – захотів і сказав, що Крим – «російський». Поцупив і сказав, що це – споконвічно «російське». Так «споконвічно російським» став «Авіамарш» – «все выше, выше и выше стремим мы полет наших птиц...», насправді – поцуплений німецький марш «Das Berliner Jungarbeiterlied», відомий ще з 20-х років минулого століття. І популярна радянська пісня «Маленький барабанщик» була вкрадена і спочатку мала назву «Lied vom kleinen Trompeter».

Крали в радянські часи безбожно, безбоязно і безсовісно. Країна була закрита, за «залізною завісою», у кого крали, ті не знали. А що крали, радянські люди теж не знали. Крали ідеї, пісні, сценарії, винаходи, літаки і танки, автомати та автомобілі, називали вкрадене радянським або «російським», головне – переконували населення, яке беззаперечно вірило брехні.

Відділ пропаганди ЦК КПРС був найважливішим органом радянської влади. Не важливо, як працювали Відділ промисловості чи сільського господарства, але радянське населення в чергах за сосисками або чехословацькими сандаліями мало гордо говорити, що СРСР – найвеличніша країна в світі. Пропаганда виховувала патріотів, яким не потрібно було думати своїми головами, за них думали в ЦК КПРС. Радянська брехня розповсюджувалася в декількох напрямках.

Військова брехня складалася з численних «подвигів», які вигадували як військові, так і журналісти, письменники, поети, художники, кінематографісти. Наприклад, Макс Альперт зняв постановочну фотографію, відому під назвою «Комбат». До неї вигадали історію політрука Клочкова. Потім за Клочкова придумали слова «Велика Росія, а відступати нікуди – позаду Москва!». Саму легенду про 28 героїв-панфіловців створили в газеті «Червона зірка», спочатку, 27 листопада 1941 року в замітці військкора Василя Коротева, в наступному номері – під авторством головного редактора Давида Ортенберга і літературного секретаря Олександра Кривицького. Саме Кривицький після багатьох років визнав, що фразу Клочкова придумав він. Таких «подвигів» вигадали величезну кількість, вони були покликані підтримувати бойовий дух радянських людей.

СРСР дуже любив воювати. Лише за 22 роки було десять воєн і великих збройних сутичок. Брехали насамперед тому, що радянська армія рідко перемагала, а в 1939-1940 роках зазнала найбільшої поразки у війні з Фінляндією, втративши на полях битв понад мільйон людей. Говорити правду радянській людині не можна було, а набрехати й розповісти казки – будь ласка. За часів Другої світової війни військову пропаганду вже добре поставили на конвеєр. Численні «герої» кидалися з гранатою на танки, грудьми закривали кулеметні гнізда ворога, а якщо гинули, то лише мученицькою смертю. У всіх радянських фільмах про війну німці були карикатурними героями, вони кумедно кричали, викривлялися, були миршавими і дуже злими. Приблизно так, як зараз у Росії зображують «бандерівців».

У пропаганді головним було переконати населення в тому, що їхнє страждання і недоїдання – лише на користь радянській країні і особисто тов. Сталіну. Про штрафбати, де вбивали 99 відсотків солдатів – ні слова. Про концтабори, які створювала радянська адміністрація на місці німецьких – теж ні слова. Ніхто не смів розмірковувати про те, чому втрати Німеччини були в чотири рази менші за втрати радянської армії. Або, куди поділися після війни кілька мільйонів інвалідів. Щоб не сумнівалися в брехні, радянський кінематограф видавав щороку по кілька десятків ігрових та документальних фільмів. Традицію зберігає сучасне російське телебачення, цього разу щодо «бандерівців».

Інша категорія брехні – промислова та сільськогосподарська. Усі радянські газети були переповнені статтями й портретами численних шахтарів, металургів, доярок і ткаль, які перевиконували план в 10-20, а то й у 30 разів. Найцікавіше, що мало хто з радянських людей ставив собі питання про те, як можна виробити в десятки разів більше, ніж планувала партія. У цьому випадку або партія складалася з ідіотів, або «стахановці» були високотехнологічними роботами. Те саме і щодо корів, невідомо, з якої причини вони раптом ставали високоудойними. І ніхто не міг пояснити, чи не хотів, чому за такого «розвиненого виробництва», у 80-х роках спорожніли полиці крамниць і люди стояли в черзі за хлібом.

Наступна брехня про освіту. Без сумніву, праця радянської влади «із загальної освіти» не пропала марно, і до 40-х років населення вже могло читати твори Леніна, Сталіна, Маркса та Енегельса. Читали ті твори, які схвалила влада, а які не схвалювала, читати було заборонено. Кількість робфаків, ПТУ, технікумів, інститутів та університетів зросла неймовірно. А результат? Він відомий. Наприклад, з величезного списку лауреатів Нобелівської премії радянських вчених лише незначний відсоток: 11 – у галузі фізики, хімії та економіки (двоє – з фізіології ще до більшовиків). Подібна ситуація і щодо письменників та поетів: лише п'ятеро отримали премії з літератури, з них троє (Бунін, Бродський, Солженіцин) зазнали переслідувань влади і вигнання з країни. Лауреатів премії миру виявилося ще менше – двоє – Горбачов, а також Андрій Сахаров, удостоєний нагороди за дисидентську діяльність.

Прикладів брехні в усіх сферах життя радянських людей – дуже багато. Значна кількість народжених в СРСР людей досі переконані, що жодної брехні не було, а все це – чиста правда. Кілька поколінь людей виросли в умовах суворої пропаганди, у них не було альтернативної інформації, а будь-які спроби висловити свою думку припиняли жорстко, аж до розстрілу. За таких умов думати було страшно. Віру в радянську правду вбирали з потом стахановців, кров'ю політрука Клочкова, і маячнею програми «Час», яку було зобов'язане дивитися все населення величезної країни.

За 23 роки після розпаду СРСР на пострадянському просторі ситуація мало змінилася. На більшій частині традиції брехні збереглися на колишньому рівні. Російська мова дійсно об'єднала багатьох людей, але вона, як в СРСР, використовується лише для пропаганди. Російське телебачення має рейтинги не тільки в самій Росії, але і в країнах Центральної Азії, частково на Кавказі, Молдові, в Білорусі та Східній Україні. Як і раніше, люди оцінюють події у світі за тим, як їм розповідають з екрана російські коментатори, журналісти та «експерти». Вірус брехні вже проник в генетику, він як інфекція з тривалим терміном інкубаційного періоду. Але точніше – як ракова пухлина, що роз'їдає свідомість.

Міф про націю, яка найбільше читає, нсправді виявився реальністю тільки наполовину. Не різноманітністю прочитаного і почутого, а кількістю брехні, котра переконує людей вірити кремлівській ідеології. Звикла до брехні людина не чинить опору, їй так зручно. Не потрібно шукати альтернативні джерела і дізнаватися правду. Брехня – солодка і приємна. Тим паче, коли її супроводжують речитативом – «ми – величезна велика країна». Брехня не несе жодної відповідальності: тебе обдурили, ти обдурив, усі раді й щасливі. Лише іноземці ніяк не можуть зрозуміти – звідки у радянських людей пристрасть до обману, до вихваляння своєї некомпетентності, нетерпимість до чужої думки і небажання дискутувати. Дискусія завжди передбачає певний обсяг знань, що допомагає аргументувати свою позицію. У «нації, яка найбільше читає», як виявилося, цього обсягу знань не вистачає.

За понад сімдесят років радянської влади і двадцять три роки пострадянської створена лицемірна нація, у котрої сформувалися кілька огидних рис характеру: хамство, чванливість і зарозумілість, відраза до всього незрозумілого, нетерпимість до чужої мови та чужої культури, хвастощі несправжніми перемогами і досягненнями, бажання вирішувати конфлікти тільки силою, заперечення компромісів, прагнення захопити чуже, оголосивши його «споконвічно» своїм. Певна річ, у цієї нації є мова – мат і жаргон. І територія – «російський світ».

Насилу уявляю, що якась особа, Homo Soveticus раптом вирішила повірити в те, що, наприклад, від Леніна практично нічого не залишилося – тільки хімічна субстанція. Або, що «велика Росія» спочатку існувала в межах трьох областей довкола Москви. Та, власне кажучи, і самому слову «Росія» лише трохи більше як 300 років. Що слово «російський» не є позначенням нації, а лише приналежністю до території, прикметником. Що – знову – радіо вигадали не росіяни, паровоз теж, а літак – тим більше. Тому що визначення «нація, яка найбільше читає» не стосується знань, а тільки кількості, тиражу надрукованих книг, більшість з яких були творами Леніна, Маркса, Енгельса, Сталіна, Брежнєва та інших численних радянських вождів.

«Нація, яка найбільше читає» виявилася найнеосвіченішою і найбрехливішою. Частина пострадянського простору намагається вирватися з обіймів радянського міфу і стати іншими, тобто, повернутися до своїх національних витоків. Агресивне невігластво чинить опір і вбиває. Вбиває і бреше. Бреше і вірить своїй брехні.

Олег Панфілов, професор Державного університету Ілії (Грузія)

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції