Ті, хто народився в Радянському Союзі і вчився в радянській школі, пам'ятають, що в підручниках історії було написано стосовно практично всіх територій СРСР – вони «добровільно приєдналися до Росії». Так стверджувалося і щодо народів сучасної Росії, і з приводу нез'ясовно братнього ставлення населення колишніх радянських республік. Радянська історія переконувала, що всі народи – і казахи, і вірмени, і туркмени – мріяли жити в щасливій Російській імперії. Твердження про «добровільність» не було позначене тимчасовими рамками.
Твердження «добровільне приєднання» в підручниках історії вважалося єдиним хорошим фактом у часи «нелюдського царського режиму», який, як писалося в тих же підручниках, поневолював народи, які стогнали від самодержавства. Маніпуляція історичними подіями у викладі радянських істориків відбувалася аж до настання більшовицької революції та створення радянської влади. Наприклад, повстання 1916 року, яке сколихнуло Центральну Азію, в підручниках підносилося як боротьба проти царизму, а не як визвольний рух від російського імперіалізму. Зрозуміло, не повідомлялося, що під час придушення повстання загинули кількасот тисяч киргизів, таджиків і узбеків. Повідомляти, а тим більше обговорювати було невигідно, оскільки придушували повстання російські солдати.
Радянські школярі зобов'язані були беззаперечно вірити підручникам, а щоб вони не відчували сумнівів, на вулицях і площах розвішувалася величезна кількість транспарантів, що проголошували щастя співжиття. Під величезними плакатами з написом «В єдиній сім'ї народів» зображувалися самі народи в національних костюмах і з чарівними посмішками, які підтверджували нескінченну радість жити разом.
Але була й інша, прихована частина радянського «інтернаціоналізму» – численні анекдоти про чукчів, євреїв, грузинів, вірмен та й усіх інших. Анекдоти поширювалися і розповідалися залежно від того, в яких республіках чи російських регіонах жили одні народи, щоб висміювати інші. І чим більше відчувався розвал СРСР, тим злішими ставали анекдоти. Подейкували, що до поширення таких анекдотів був причетний КДБ. Причина зовсім проста – насильно зібрані в одну територію народи, як могли, чинили опір «радянській культурі», за якої єдиною мовою була російська, а культури предків малих народів знищувалися. Приниження в анекдотах мало б відволікати від справжніх проблем і бажання з'ясовувати, з якої причини і хто винен у тому, що чуваші є, а чуваської мови практично немає, є шорці, але мову вони забули.
Справжня історія ретельно приховувалася. Потрапити в радянські архіви було практично неможливо ні раніше, ні тим більше зараз. У радянські часи архіви охоронялися як військові склади – туди потрапити без допуску-дозволу з візами КДБ і комуністичної влади було так само важко, як у Центр космічного зв'язку. У бібліотеках старі книги зберігалися в спецсховищах, куди теж потрібний був допуск. Справжня історія, що розповідає про кремлівську клептоманію, була під забороною.
На рубежі 90-х років я опинився в архіві ЦК Компартії Таджикистану. Смутні були часи для комуністів – вони не могли зрозуміти, що таке перебудова і гласність, і привідкрили на короткий час свята святих імперії. Переді мною відкрилася безодня секретів. Наприклад, наказ Робітничо-Селянської Червоної армії (РСЧА) від 1922 року про «правильний розстріл басмачів», коли каратель не може бути однієї національності зі страчуваним. Або наказ РККА про будівництво двох концтаборів у Душанбе та Ура-Тюбе для родичів «басмачів».
Радянська Росія в ті роки повторювала подвиг про «добровільне приєднання», одночасно виганяючи з Центральної Азії мільйони людей, чиїх нащадків я
зустрічав у середині 90-х років в Афганістані. Масштаб боротьби з народно-визвольним рухом, у радянській історіографії названий «боротьбою з басмачеством», був таємницею за сімома печатками, як і наслідки тієї війни, що тривала до середини 30-х років у багатьох регіонах Центральної Азії. Радянська влада одночасно з «добровільним приєднанням» вирішувала відразу кілька завдань: вигнавши неугодних, загони комісарів зачищали населення від минулого – у всій Центральній Азії палали вогнища зі старих книг і рукописів. Більшовики боролися з релігією, не підозрюючи, що в багаттях палали книги поетів і вчених. У 1929 році населенню Центральної Азії «добровільно» всунули нову графіку – латиницю, через десять років – кирилицю. Щоб усе забули – і Священний Коран, і Хафіза, і Фірдоусі, і Абу Алі ібн Сіно (Авіценну).
Втім, для Центральної Азії «добровільне приєднання» почалося раніше. У середині 80-х років я почав збирати матеріал для книги про російського художника Василя Верещагіна. У радянській бібліографії Верещагін завжди був представлений як найбільший гуманіст і як підтвердження поширювалася репродукція його картини «Апофеоз війни» – гора черепів, як страшний символ завойовницьких воєн. Мене Верещагін цікавив як історик і етнограф, який ретельно вивчав побут і культуру народів Центральної Азії. У 1867-73 роках він працював над середньоазіатським циклом. У ті роки Російська імперія «добровільно приєднувала» центральноазіатські міста, і Верещагін виявився не тільки свідком військових дій, а безпосереднім учасником. У листі критику Володимиру Стасову в 1868 році він написав: «Я сам стріляв людей буквально, як куріпок». Мені «великий гуманіст» став не цікавий, але сам факт участі Верещагіна у війні підштовхнув до пошуку інших випадків «добровільного приєднання». Публіцисти та історики Російської імперії, на відміну від радянських, не приховували цілі та суті завоювань.
У радянської влади була одна моральна проблема – під гаслами всесвітнього щастя під назвою комунізм вона теж захоплювала. Починаючи з 1918 року, Червона армія окупувала практично всю територію, яка раніше називалася Російською імперією. Тому, щоб не називати свої дії окупацією, намагалася мовчати про те, що робили попередники, повторюючи буквально все крок за кроком. А оскільки радянська влада перемогла царизм, то всю провину за поневолення звалила на російських імператорів, князів, «графів» і поміщиків. Робилося це з однією метою – щоб люди не могли порівнювати царське самодержавство з його імперською політикою і радянську владу з тією ж імперською політикою.
Як же відбувалося «добровільне приєднання»? Генерал-лейтенант Михайло Терентьєв у своїй книзі «Хівинські походи російської армії» писав: «Покінчивши з туркменами і будучи забезпечена з боку Бухари, що зазнала розгрому від росіян і втратила Самарканд, Хіва загордилася, що тільки вона в змозі ще боротися з Росією». У 1885 році російська армія «приєднувала» Афганістан і туркменські племена, про що писав Михайло Горний у своїй книзі «Похід на афганців і бій на Кушці»: «Міст був вкритий трупами втікачів. Солдатики наші намагалися навіть на них і не дивитися. Мовчки, з серйозними обличчями, зберігаючи рівняння, йшли вони, обхопивши почорнілими від пороху руками свої бердани, у своїх сірих шинельках. «Раз, два, три, чотири ... раз, два, три, чотири! ..» – рахувала більшість з них, переступаючи через трупи афганців, піших і кінних, потоптаних, понівечених кінськими копитами, снарядами артилерії і чобітьми піхотинців». Туркмени «добровільно приєдналися» наприкінці 19 століття, а через 35 років історія повторилася.
Ще трагічнішою була доля народів Кавказу, особливо чеченців, яких винищували з 1721 року. Бібліографія військового приєднання кавказьких народів 19 століття рясніє назвами книг, які без сумніву підтверджують «добровільність» – «60 років Кавказької війни» генерал-майора Ростислава Фадєєва, «Кавказька війна» генерал-лейтенанта Василя Потто, «Опис Чеченського походу 1826» Петра Сахно-Устимовича, численні звіти військового відомства. У результаті російсько-перської війни 1826-28 років були відвойовані Ереванське і Нахічеванське ханства, які стали згодом Вірменією та Азербайджаном. З Грузією в 1783 році був підписаний політичний договір, відомий як Георгіївський трактат, а через 18 років він був порушений, і російські війська зайнялися «добровільним» приєднанням ще однієї території.
Все 19 століття грузини ніяк не могли звикнути до нового статусу, більше тридцяти разів піднімаючи повстання проти окупантів, що жорстоко придушувалися. У 1918 році була проголошена незалежність і Грузії, і Вірменії, і Азербайджану. Через два роки Радянська Росія вирішила знову «добровільно» приєднати їх, пославши на Кавказ Червону армію. Грузія пручалася довше, але і її в лютому 1921 року спіткала доля «добровольчої» радянської території.
Перелік можна продовжити, і він буде довгий. Захоплювали і приєднували всіх, кого тільки можна. Всередині сучасної Росії такі приєднання почалися давно. У 1552 році Іван Грозний примусив до «добровільного» співжиття Казань. Мало хто знає, що з 1641року 150 років тривала російсько-чукотська війна, яка призвела до великих жертв. Але врешті-решт і чукчі змушені були «добровільно» визнати владу Росії, яка потім відплатила їм численними анекдотами.
За кілька століть у Росії сформувалося дивовижне ставлення до поняття «окупація». З одного боку, зрозуміло, що захоплення і привласнення чужої території – злочин, але з іншого, російського боку, важливо якомога швидше замінити слова «крадіжка» або «окупація» якимось іншим приємним визначенням, наприклад, «добровільне приєднання». Тобто, вас обікрали, але ви, наче, не були проти. Приблизно так, як це сталося в Криму і відбувається в східних областях України.
Вільна інтерпретація подій – ще одна російська властивість. У Росії, коли говорять про Крим, то зазирають у ту частину історії, яка зручна. Вглиб заглядати неприємно. Тому що в глибині, до невдалої Кримської війни, все незручно для Росії – численні війни і захоплення, вільне визначення статусу Криму. Російська обивательська філософія низька, їй не цікава історія півострова останніх 2-3 тисяч років, як нецікава доля народів, що жили там останні кілька століть. Окупація не має на увазі чуттєвих відхилень і допитливості – захопив, підкорив, назвав це «добровільним».
Російська клептоманія має величезну кількість епітетів, вигаданих пропагандистами. «Добровільне» – не найбільш незручне слово, є і нахабніше – «навіки». Однак, якщо уважно вивчити історію Російської держави, то можна дізнатися і про те, що часто території, які «добровільно приєдналися», відділялися і йшли назавжди. Як Польща, як Фінляндія, як усі східноєвропейські, колись соціалістичні, країни. У Кремлі вважали, що вони теж – навіки, але виявилися неправі. Росія перестане страждати на клептоманію тоді, коли їй нарешті скажуть «ні». І, здається, цей час вже настав.
Олег Панфілов, професор Державного університету Ілії, Грузія
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
Твердження «добровільне приєднання» в підручниках історії вважалося єдиним хорошим фактом у часи «нелюдського царського режиму», який, як писалося в тих же підручниках, поневолював народи, які стогнали від самодержавства. Маніпуляція історичними подіями у викладі радянських істориків відбувалася аж до настання більшовицької революції та створення радянської влади. Наприклад, повстання 1916 року, яке сколихнуло Центральну Азію, в підручниках підносилося як боротьба проти царизму, а не як визвольний рух від російського імперіалізму. Зрозуміло, не повідомлялося, що під час придушення повстання загинули кількасот тисяч киргизів, таджиків і узбеків. Повідомляти, а тим більше обговорювати було невигідно, оскільки придушували повстання російські солдати.
Радянські школярі зобов'язані були беззаперечно вірити підручникам, а щоб вони не відчували сумнівів, на вулицях і площах розвішувалася величезна кількість транспарантів, що проголошували щастя співжиття. Під величезними плакатами з написом «В єдиній сім'ї народів» зображувалися самі народи в національних костюмах і з чарівними посмішками, які підтверджували нескінченну радість жити разом.
Але була й інша, прихована частина радянського «інтернаціоналізму» – численні анекдоти про чукчів, євреїв, грузинів, вірмен та й усіх інших. Анекдоти поширювалися і розповідалися залежно від того, в яких республіках чи російських регіонах жили одні народи, щоб висміювати інші. І чим більше відчувався розвал СРСР, тим злішими ставали анекдоти. Подейкували, що до поширення таких анекдотів був причетний КДБ. Причина зовсім проста – насильно зібрані в одну територію народи, як могли, чинили опір «радянській культурі», за якої єдиною мовою була російська, а культури предків малих народів знищувалися. Приниження в анекдотах мало б відволікати від справжніх проблем і бажання з'ясовувати, з якої причини і хто винен у тому, що чуваші є, а чуваської мови практично немає, є шорці, але мову вони забули.
Справжня історія ретельно приховувалася. Потрапити в радянські архіви було практично неможливо ні раніше, ні тим більше зараз. У радянські часи архіви охоронялися як військові склади – туди потрапити без допуску-дозволу з візами КДБ і комуністичної влади було так само важко, як у Центр космічного зв'язку. У бібліотеках старі книги зберігалися в спецсховищах, куди теж потрібний був допуск. Справжня історія, що розповідає про кремлівську клептоманію, була під забороною.
На рубежі 90-х років я опинився в архіві ЦК Компартії Таджикистану. Смутні були часи для комуністів – вони не могли зрозуміти, що таке перебудова і гласність, і привідкрили на короткий час свята святих імперії. Переді мною відкрилася безодня секретів. Наприклад, наказ Робітничо-Селянської Червоної армії (РСЧА) від 1922 року про «правильний розстріл басмачів», коли каратель не може бути однієї національності зі страчуваним. Або наказ РККА про будівництво двох концтаборів у Душанбе та Ура-Тюбе для родичів «басмачів».
Радянська Росія в ті роки повторювала подвиг про «добровільне приєднання», одночасно виганяючи з Центральної Азії мільйони людей, чиїх нащадків я
Радянська влада одночасно з «добровільним приєднанням» вирішувала відразу кілька завдань: вигнавши неугодних, загони комісарів зачищали населення від минулого
Втім, для Центральної Азії «добровільне приєднання» почалося раніше. У середині 80-х років я почав збирати матеріал для книги про російського художника Василя Верещагіна. У радянській бібліографії Верещагін завжди був представлений як найбільший гуманіст і як підтвердження поширювалася репродукція його картини «Апофеоз війни» – гора черепів, як страшний символ завойовницьких воєн. Мене Верещагін цікавив як історик і етнограф, який ретельно вивчав побут і культуру народів Центральної Азії. У 1867-73 роках він працював над середньоазіатським циклом. У ті роки Російська імперія «добровільно приєднувала» центральноазіатські міста, і Верещагін виявився не тільки свідком військових дій, а безпосереднім учасником. У листі критику Володимиру Стасову в 1868 році він написав: «Я сам стріляв людей буквально, як куріпок». Мені «великий гуманіст» став не цікавий, але сам факт участі Верещагіна у війні підштовхнув до пошуку інших випадків «добровільного приєднання». Публіцисти та історики Російської імперії, на відміну від радянських, не приховували цілі та суті завоювань.
У радянської влади була одна моральна проблема – під гаслами всесвітнього щастя під назвою комунізм вона теж захоплювала. Починаючи з 1918 року, Червона армія окупувала практично всю територію, яка раніше називалася Російською імперією. Тому, щоб не називати свої дії окупацією, намагалася мовчати про те, що робили попередники, повторюючи буквально все крок за кроком. А оскільки радянська влада перемогла царизм, то всю провину за поневолення звалила на російських імператорів, князів, «графів» і поміщиків. Робилося це з однією метою – щоб люди не могли порівнювати царське самодержавство з його імперською політикою і радянську владу з тією ж імперською політикою.
Як же відбувалося «добровільне приєднання»? Генерал-лейтенант Михайло Терентьєв у своїй книзі «Хівинські походи російської армії» писав: «Покінчивши з туркменами і будучи забезпечена з боку Бухари, що зазнала розгрому від росіян і втратила Самарканд, Хіва загордилася, що тільки вона в змозі ще боротися з Росією». У 1885 році російська армія «приєднувала» Афганістан і туркменські племена, про що писав Михайло Горний у своїй книзі «Похід на афганців і бій на Кушці»: «Міст був вкритий трупами втікачів. Солдатики наші намагалися навіть на них і не дивитися. Мовчки, з серйозними обличчями, зберігаючи рівняння, йшли вони, обхопивши почорнілими від пороху руками свої бердани, у своїх сірих шинельках. «Раз, два, три, чотири ... раз, два, три, чотири! ..» – рахувала більшість з них, переступаючи через трупи афганців, піших і кінних, потоптаних, понівечених кінськими копитами, снарядами артилерії і чобітьми піхотинців». Туркмени «добровільно приєдналися» наприкінці 19 століття, а через 35 років історія повторилася.
Ще трагічнішою була доля народів Кавказу, особливо чеченців, яких винищували з 1721 року. Бібліографія військового приєднання кавказьких народів 19 століття рясніє назвами книг, які без сумніву підтверджують «добровільність» – «60 років Кавказької війни» генерал-майора Ростислава Фадєєва, «Кавказька війна» генерал-лейтенанта Василя Потто, «Опис Чеченського походу 1826» Петра Сахно-Устимовича, численні звіти військового відомства. У результаті російсько-перської війни 1826-28 років були відвойовані Ереванське і Нахічеванське ханства, які стали згодом Вірменією та Азербайджаном. З Грузією в 1783 році був підписаний політичний договір, відомий як Георгіївський трактат, а через 18 років він був порушений, і російські війська зайнялися «добровільним» приєднанням ще однієї території.
Все 19 століття грузини ніяк не могли звикнути до нового статусу, більше тридцяти разів піднімаючи повстання проти окупантів, що жорстоко придушувалися. У 1918 році була проголошена незалежність і Грузії, і Вірменії, і Азербайджану. Через два роки Радянська Росія вирішила знову «добровільно» приєднати їх, пославши на Кавказ Червону армію. Грузія пручалася довше, але і її в лютому 1921 року спіткала доля «добровольчої» радянської території.
Перелік можна продовжити, і він буде довгий. Захоплювали і приєднували всіх, кого тільки можна. Всередині сучасної Росії такі приєднання почалися давно. У 1552 році Іван Грозний примусив до «добровільного» співжиття Казань. Мало хто знає, що з 1641року 150 років тривала російсько-чукотська війна, яка призвела до великих жертв. Але врешті-решт і чукчі змушені були «добровільно» визнати владу Росії, яка потім відплатила їм численними анекдотами.
За кілька століть у Росії сформувалося дивовижне ставлення до поняття «окупація». З одного боку, зрозуміло, що захоплення і привласнення чужої території – злочин, але з іншого, російського боку, важливо якомога швидше замінити слова «крадіжка» або «окупація» якимось іншим приємним визначенням, наприклад, «добровільне приєднання». Тобто, вас обікрали, але ви, наче, не були проти. Приблизно так, як це сталося в Криму і відбувається в східних областях України.
У Росії, коли говорять про Крим, то зазирають у ту частину історії, яка зручна. Вглиб заглядати неприємно
Вільна інтерпретація подій – ще одна російська властивість. У Росії, коли говорять про Крим, то зазирають у ту частину історії, яка зручна. Вглиб заглядати неприємно. Тому що в глибині, до невдалої Кримської війни, все незручно для Росії – численні війни і захоплення, вільне визначення статусу Криму. Російська обивательська філософія низька, їй не цікава історія півострова останніх 2-3 тисяч років, як нецікава доля народів, що жили там останні кілька століть. Окупація не має на увазі чуттєвих відхилень і допитливості – захопив, підкорив, назвав це «добровільним».
Російська клептоманія має величезну кількість епітетів, вигаданих пропагандистами. «Добровільне» – не найбільш незручне слово, є і нахабніше – «навіки». Однак, якщо уважно вивчити історію Російської держави, то можна дізнатися і про те, що часто території, які «добровільно приєдналися», відділялися і йшли назавжди. Як Польща, як Фінляндія, як усі східноєвропейські, колись соціалістичні, країни. У Кремлі вважали, що вони теж – навіки, але виявилися неправі. Росія перестане страждати на клептоманію тоді, коли їй нарешті скажуть «ні». І, здається, цей час вже настав.
Олег Панфілов, професор Державного університету Ілії, Грузія
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
