У 1684 році в підмосковному селі Преображенському за наказом 12-річного царевича було зведене потішне містечко «Пресбург», над облаштуванням якого працював і сам Петро. Потішні війська штурмували цю фортецю і маневрували на дві сторони. Першим солдатом потішних військ був конюх Бухвостов. А потім пішло-поїхало. Були створені два полки – Семенівський та Преображенський. Ігри в войнушку для царевича закінчилися в 1694 році. Ігри Путіна тривають і в зрілому віці. Тільки його війна – брехлива і підла, вона – інформаційна.
Мені сподобалася аналогія з потішними військами першого російського диктатора ще й тому, що назва містечка «Пресбург» дуже точна для порівняння з тим, що витворяє зараз російська пропаганда. У цьому, вже придуманому Путіним містечку, живуть журналісти ІТАР-ТАРС, РІА «Новини», всіх російських каналів, блогери – завсідники форумів та інші бойовики російської пропаганди.
Потішні війська Путіна займаються не зовсім потішними іграми. Вони насправді воюють, завдаючи шкоди куди більшої, ніж наліт штурмовиків або залпи артилерії. Потішні вони тому, що діють в суперечності з власною Конституцією та чинним законодавством. Потішні журналісти видають інформацію, яка живе кілька годин, від сили – два-три дні. Втіхи заради, російська пропаганда обманює свій народ, який, в принципі, і сам обманюватися радий.
Сучасні потішні війська придумані Путіним ще в серпні 1999 року, відразу ж після його призначення прем'єр-міністром Росії, коли він задумав реванш у Чечні. Для реваншу був потрібний привід, мета і визначення ворогів. З метою все зрозуміло – «Росія має встати з колін», з ворогами теж просто – чеченці, частина непокірних дагестанців, інші «особи кавказької національності», привід активно шукали.
Після першої чеченської війни, яка безславно закінчилася Хасав'юртівськими угодами, російські генерали зненавиділи колегу – генерала Лебедя. Але для здійснення реваншу їм потрібна була своя людина, нею і став Путін. За три роки після поразки генерали зрозуміли, що, крім кавказців, у них є ще один страшний ворог – журналісти. У першу війну і стара команда НТВ, і навіть канал «Росія» працювали за стандартами журналістики – репортери працювали по обидві сторони конфлікту, показували війну, як вона є. Якщо російська авіація бомбила Самашки, то показували результати – зруйновані будинки, убитих мирних жителів. Загалом, шкодили «відновленню конституційного ладу».
Ще прем'єром, почавши операцію в Дагестані, Путін ввів обмеження для роботи журналістів, а з початку 2000 року, вже як президент, за журналістів взявся серйозно. До Чечні неможливо було потрапити без акредитації. Відразу кілька державних структур зайнялися поширенням офіційної точки зору на другу чеченську війну. Журналістів, які самовільно проникали на Північний Кавказ, відловлювали. Якщо це були іноземці, то їх лякали анулюванням віз і позбавленням акредитації МЗС, без якої в Росії працювати заборонено. Російських журналістів залякували звільненням і «ускладненням життя».
Незважаючи на протести міжнародних організацій, інформаційне поле в Чечні було зачищене. Російські журналісти намагалися протестувати, але якось мляво і без ентузіазму, мабуть, розуміючи, що до влади прийшла «жорстка рука». Все частіше Путін разом зі словами про свободу слова став вживати вирази – «інформаційна війна», «інформаційна зброя». У вересні 2000 року відродження традицій радянської пропаганди було оформлене у вигляді Доктрини інформаційної безпеки – документа, що став програмним для російських чиновників. У Доктрині прямо говориться, що державні ЗМІ отримують перевагу, а журналісти мають стати «державниками», тобто брехати так, як це потрібно державі.
Перші плоди нової інформаційної політики Путін почав збирати ще у вересні 1999 року, після вибухів будинків у Москві. Потім була операція НАТО в Югославії, яку висвітлювали в Росії тільки з позиції Кремля. Потім катастрофа АПЧ «Курськ». Далі раптом пожвавилися «терористи» – вбивство в театральному центрі на Дубровці, Бесланська трагедія. Тепер російські глядачі не сумнівалися в тому, хто все це зробив і що російська влада нещасна і перебуває у смертельній небезпеці в оточенні ворогів.
Потішне військо Путіна до того часу вже складалося з полків і батальйонів. За рівнем пропаганди нова команда НТВ стала головним пропагандистом, інші канали і так були державними. Військо постійно і стрімко розширювалося – до пропаганди приєднувалися все нові роти і взводи. Авангард друкованої преси – «Комсомольська правда», «Ізвєстія» і колишні незалежні газети, які приєдналися до них. З радіостанціями теж все було в порядку – тільки «Еху Москви» дозволялося іноді ставати на бік ворога. Але це було не страшно – з двома мільйонами слухачів змінити загальний настрій населення на відродження імперських амбіцій перша незалежна радіостанція не могла. Для Путіна було важливо мати «кватирку», щоб показувати на Заході, що «свобода слова» в Росії є.
До приходу Путіна до влади в Росії все більше популярним ставав інтернет, який без уваги теж не залишений. Під керівництвом Гліба Павловського створюються сайти, що пропагують владу, на форумах інформаційних сайтів з'являються перші «боти» – коментатори, що лають усе, що суперечить офіційній точці зору і навпаки, що вихваляють Путіна і його «мудре керівництво», яке врятувало Росію. Після телебачення і радіо Кремль почав наполегливо захоплювати інтернет. З появою закону про екстремізм, авторів незалежних газет і веб-сайтів, які ще залишилися, стали притягувати до кримінальної відповідальності. Кількість кримінальних справ проти журналістів і блогерів виросла до 60-70 на рік. Так у потішного інформаційного війська Путіна з'явився свій СМЕРШ, який нещадно переслідує всіх, хто сміливо і навіть ненароком не погоджується з державною позицією.
Вважаючи, що Чечню вдалося втихомирити, Путін почав процес «повернення земель руських». Десь за допомогою російської дипломатії – тобто погрозами, десь – військами. Грузію в 2008 році вирішили приборкати війною, справжньою, з літаками, танками і ракетами. Тепер потішні інформаційні війська Путіна стали в нагоді для здійснення нових бойових завдань. За кілька днів до початку війни в Цхінвалі раптом виявилися понад 50 російських журналістів, які знімають репортажі про «грузинських фашистів», про нещасних «південно-осетинів». Як тільки почалася війна, все потішне військо моментально повідомило про «три тисячі жителів Цхінвалі, які мирно сплять».
Російсько-грузинська інформаційна війна була першою серйозною спробою використовувати потішне військо для боїв за межами Росії. У перших рядах йшли телеканали, потім радіостанції і газети, замикали ар'єргард інтернет-бійці. Андрій Некрасов і Ольга Кінська, а потім і Юрій Хащеватський створили два чудових фільми – «Уроки російської» і «Лоботомія», що розповідають про те, як Кремль використовував силу пропаганди. Брехали безбожно, використовували чужі кадри, придумували брехливі коментарі, відчайдушно виправдовуючи російську агресію.
Через рік-два після війни я зустрічав росіян, які приїхали до Грузії і які постійно озиралися і перепитували – «чи можна говорити російською»,
«чи часто перевіряють на вулиці паспорти». Через кілька днів вони їхали, проклинаючи російську пропаганду і всіх журналістів, від яких вони чули всяку нісенітницю. Потішне військо Путіна не стільки перемагає, скільки калічить людей. Інформаційну війну в Грузії Путін програв, але встиг обдурити велику кількість людей. До війни в Україні він підійшов вже ґрунтовно.
Ще три роки тому, мабуть, після невдачі в Грузії, російські політтехнологи почали всерйоз говорити про інформаційну армію. Радили створювати спеціальні програми навчання, координації та мобілізації. Ідеологія програм полягала в заголовках – «Росії потрібні інформаційні війська, які донесуть до всього світу наші цінності та ідеологію». Само собою, ініціатори приводили досвід інформаційних воєн в інших регіонах світу, але не уточнювали про їхні методи і цілі, розуміючи під висвітленням події не оперативність інформації, а брехню.
Після Грузії у Путіна була і залишається головна проблема – світові ЗМІ, які можуть вплинути на політику західних країн. Західні журналісти воліють не зв'язуватися з якоюсь владою і не піддаються на брехню. Російські політтехнологи цього не враховують, вважаючи, що всіх можна обдурити і купити. Когось дійсно купують, хтось ідеологічно близький, але в цілому іноземна журналістика кардинально відрізняється від тієї, якої навчають у пострадянських університетах. Тому образа Путіна зрозуміла, але безглузда, йому залишається, як і раніше, задовольнятися власним потішним військом.
До захоплення України потішне військо Путіна підготувалося ґрунтовно. Телеканали розподілили ролі та завдання: Russia Today і LifeNews працювали на передовій – у загонах сепаратистів, їм допомагало агентство ANNA, що має дуже сумнівну для журналістики історію. Це агентство було зареєстроване в Абхазії (!), його репортери беруть активну участь у висвітленні війни в Сирії на боці урядових військ. Швидше за все, це агентство виконує педантичні завдання, пов'язані з російськими спецслужбами.
Тилові завдання в сепаратистських регіонах України виконували інші російські телеканали. У самій Україні була і залишається значна кількість видань, веб-сайтів і телеканалів, які належали членам Партії регіонів. Вони виконують роль інформаційної підтримки, вже для населення України.
Особливу роль в інформаційній війні в Україні грає російська блогосфера і численні вебсайти, створені спеціально для висвітлення дій сепаратистів. У Підмосков'ї був створений координаційний центр, що отримав величезне фінансування з російського бюджету. Мета центру – проведення інформаційних операцій – вкидання дезінформації, створення фальшивих «новин», виготовлення «картинок». Вся ця продукція поширюється в блогосфері і в соціальних мережах, вона має викликати ненависть до українців та повагу до сепаратистів.
«Картинки», як правило, крадені, зляпані з фотографій різних подій і не мають ніякого відношення до України. Наприклад, фотографію біженців з Косово видають за біженців з Донбасу, вбиту жінку у Венесуелі – за загиблу під час бомбардувань «київської хунти» в Слов'янську.
Потішні війська Путіна збільшуються за рахунок ідеологічно вивірених добровольців, тієї величезної російської маси «патріотів», які бачать Росію імперським центром, переконуючи себе в тому, що «Крим – наш».
Дезінформацію і «картинки» спростовують, з'являються нові, більш «кровожерливі». Потік брехні тече з російського інтернету, керований і направлений кремлівськими політтехнологами. Вони, як і раніше, вважають, що їхньою кращою зброєю є брехня. Потішні війська Путіна продовжують видавати бажане за реальність.
Путін почав вбивати російську журналістику 14 років тому, планомірно і з великим задоволенням. Вихованець системи КДБ, він не розуміє ні цінностей демократії, ні необхідності головного демократичного інституту – свободи слова. Як не розуміє і різноманітності політичних партій і думок. Він створив потішний уряд, потішну Державну думу, він загнав російську журналістику в пропагандистське стійло, туди, де вона була в радянський час. Так йому спокійно, він думає, що все контролює, не розуміючи, що світ став іншим, інформаційні потоки різноманітні, і на кожне потішне інформаційне військо знайдеться сміливий інформаційний спецназ.
Олег Панфілов, професор Державного університету Ілії, Грузія
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передают точку зору самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
Мені сподобалася аналогія з потішними військами першого російського диктатора ще й тому, що назва містечка «Пресбург» дуже точна для порівняння з тим, що витворяє зараз російська пропаганда. У цьому, вже придуманому Путіним містечку, живуть журналісти ІТАР-ТАРС, РІА «Новини», всіх російських каналів, блогери – завсідники форумів та інші бойовики російської пропаганди.
Потішні війська Путіна займаються не зовсім потішними іграми. Вони насправді воюють, завдаючи шкоди куди більшої, ніж наліт штурмовиків або залпи артилерії. Потішні вони тому, що діють в суперечності з власною Конституцією та чинним законодавством. Потішні журналісти видають інформацію, яка живе кілька годин, від сили – два-три дні. Втіхи заради, російська пропаганда обманює свій народ, який, в принципі, і сам обманюватися радий.
Сучасні потішні війська придумані Путіним ще в серпні 1999 року, відразу ж після його призначення прем'єр-міністром Росії, коли він задумав реванш у Чечні. Для реваншу був потрібний привід, мета і визначення ворогів. З метою все зрозуміло – «Росія має встати з колін», з ворогами теж просто – чеченці, частина непокірних дагестанців, інші «особи кавказької національності», привід активно шукали.
Після першої чеченської війни, яка безславно закінчилася Хасав'юртівськими угодами, російські генерали зненавиділи колегу – генерала Лебедя. Але для здійснення реваншу їм потрібна була своя людина, нею і став Путін. За три роки після поразки генерали зрозуміли, що, крім кавказців, у них є ще один страшний ворог – журналісти. У першу війну і стара команда НТВ, і навіть канал «Росія» працювали за стандартами журналістики – репортери працювали по обидві сторони конфлікту, показували війну, як вона є. Якщо російська авіація бомбила Самашки, то показували результати – зруйновані будинки, убитих мирних жителів. Загалом, шкодили «відновленню конституційного ладу».
Ще прем'єром, почавши операцію в Дагестані, Путін ввів обмеження для роботи журналістів, а з початку 2000 року, вже як президент, за журналістів взявся серйозно. До Чечні неможливо було потрапити без акредитації. Відразу кілька державних структур зайнялися поширенням офіційної точки зору на другу чеченську війну. Журналістів, які самовільно проникали на Північний Кавказ, відловлювали. Якщо це були іноземці, то їх лякали анулюванням віз і позбавленням акредитації МЗС, без якої в Росії працювати заборонено. Російських журналістів залякували звільненням і «ускладненням життя».
Незважаючи на протести міжнародних організацій, інформаційне поле в Чечні було зачищене. Російські журналісти намагалися протестувати, але якось мляво і без ентузіазму, мабуть, розуміючи, що до влади прийшла «жорстка рука». Все частіше Путін разом зі словами про свободу слова став вживати вирази – «інформаційна війна», «інформаційна зброя». У вересні 2000 року відродження традицій радянської пропаганди було оформлене у вигляді Доктрини інформаційної безпеки – документа, що став програмним для російських чиновників. У Доктрині прямо говориться, що державні ЗМІ отримують перевагу, а журналісти мають стати «державниками», тобто брехати так, як це потрібно державі.
Перші плоди нової інформаційної політики Путін почав збирати ще у вересні 1999 року, після вибухів будинків у Москві. Потім була операція НАТО в Югославії, яку висвітлювали в Росії тільки з позиції Кремля. Потім катастрофа АПЧ «Курськ». Далі раптом пожвавилися «терористи» – вбивство в театральному центрі на Дубровці, Бесланська трагедія. Тепер російські глядачі не сумнівалися в тому, хто все це зробив і що російська влада нещасна і перебуває у смертельній небезпеці в оточенні ворогів.
Потішне військо Путіна до того часу вже складалося з полків і батальйонів. За рівнем пропаганди нова команда НТВ стала головним пропагандистом, інші канали і так були державними. Військо постійно і стрімко розширювалося – до пропаганди приєднувалися все нові роти і взводи. Авангард друкованої преси – «Комсомольська правда», «Ізвєстія» і колишні незалежні газети, які приєдналися до них. З радіостанціями теж все було в порядку – тільки «Еху Москви» дозволялося іноді ставати на бік ворога. Але це було не страшно – з двома мільйонами слухачів змінити загальний настрій населення на відродження імперських амбіцій перша незалежна радіостанція не могла. Для Путіна було важливо мати «кватирку», щоб показувати на Заході, що «свобода слова» в Росії є.
До приходу Путіна до влади в Росії все більше популярним ставав інтернет, який без уваги теж не залишений. Під керівництвом Гліба Павловського створюються сайти, що пропагують владу, на форумах інформаційних сайтів з'являються перші «боти» – коментатори, що лають усе, що суперечить офіційній точці зору і навпаки, що вихваляють Путіна і його «мудре керівництво», яке врятувало Росію. Після телебачення і радіо Кремль почав наполегливо захоплювати інтернет. З появою закону про екстремізм, авторів незалежних газет і веб-сайтів, які ще залишилися, стали притягувати до кримінальної відповідальності. Кількість кримінальних справ проти журналістів і блогерів виросла до 60-70 на рік. Так у потішного інформаційного війська Путіна з'явився свій СМЕРШ, який нещадно переслідує всіх, хто сміливо і навіть ненароком не погоджується з державною позицією.
Вважаючи, що Чечню вдалося втихомирити, Путін почав процес «повернення земель руських». Десь за допомогою російської дипломатії – тобто погрозами, десь – військами. Грузію в 2008 році вирішили приборкати війною, справжньою, з літаками, танками і ракетами. Тепер потішні інформаційні війська Путіна стали в нагоді для здійснення нових бойових завдань. За кілька днів до початку війни в Цхінвалі раптом виявилися понад 50 російських журналістів, які знімають репортажі про «грузинських фашистів», про нещасних «південно-осетинів». Як тільки почалася війна, все потішне військо моментально повідомило про «три тисячі жителів Цхінвалі, які мирно сплять».
Російсько-грузинська інформаційна війна була першою серйозною спробою використовувати потішне військо для боїв за межами Росії. У перших рядах йшли телеканали, потім радіостанції і газети, замикали ар'єргард інтернет-бійці. Андрій Некрасов і Ольга Кінська, а потім і Юрій Хащеватський створили два чудових фільми – «Уроки російської» і «Лоботомія», що розповідають про те, як Кремль використовував силу пропаганди. Брехали безбожно, використовували чужі кадри, придумували брехливі коментарі, відчайдушно виправдовуючи російську агресію.
Через рік-два після війни я зустрічав росіян, які приїхали до Грузії і які постійно озиралися і перепитували – «чи можна говорити російською»,
«чи часто перевіряють на вулиці паспорти». Через кілька днів вони їхали, проклинаючи російську пропаганду і всіх журналістів, від яких вони чули всяку нісенітницю. Потішне військо Путіна не стільки перемагає, скільки калічить людей. Інформаційну війну в Грузії Путін програв, але встиг обдурити велику кількість людей. До війни в Україні він підійшов вже ґрунтовно.
Ще три роки тому, мабуть, після невдачі в Грузії, російські політтехнологи почали всерйоз говорити про інформаційну армію. Радили створювати спеціальні програми навчання, координації та мобілізації. Ідеологія програм полягала в заголовках – «Росії потрібні інформаційні війська, які донесуть до всього світу наші цінності та ідеологію». Само собою, ініціатори приводили досвід інформаційних воєн в інших регіонах світу, але не уточнювали про їхні методи і цілі, розуміючи під висвітленням події не оперативність інформації, а брехню.
Після Грузії у Путіна була і залишається головна проблема – світові ЗМІ, які можуть вплинути на політику західних країн. Західні журналісти воліють не зв'язуватися з якоюсь владою і не піддаються на брехню. Російські політтехнологи цього не враховують, вважаючи, що всіх можна обдурити і купити. Когось дійсно купують, хтось ідеологічно близький, але в цілому іноземна журналістика кардинально відрізняється від тієї, якої навчають у пострадянських університетах. Тому образа Путіна зрозуміла, але безглузда, йому залишається, як і раніше, задовольнятися власним потішним військом.
До захоплення України потішне військо Путіна підготувалося ґрунтовно. Телеканали розподілили ролі та завдання: Russia Today і LifeNews працювали на передовій – у загонах сепаратистів, їм допомагало агентство ANNA, що має дуже сумнівну для журналістики історію. Це агентство було зареєстроване в Абхазії (!), його репортери беруть активну участь у висвітленні війни в Сирії на боці урядових військ. Швидше за все, це агентство виконує педантичні завдання, пов'язані з російськими спецслужбами.
Тилові завдання в сепаратистських регіонах України виконували інші російські телеканали. У самій Україні була і залишається значна кількість видань, веб-сайтів і телеканалів, які належали членам Партії регіонів. Вони виконують роль інформаційної підтримки, вже для населення України.
Особливу роль в інформаційній війні в Україні грає російська блогосфера і численні вебсайти, створені спеціально для висвітлення дій сепаратистів. У Підмосков'ї був створений координаційний центр, що отримав величезне фінансування з російського бюджету. Мета центру – проведення інформаційних операцій – вкидання дезінформації, створення фальшивих «новин», виготовлення «картинок». Вся ця продукція поширюється в блогосфері і в соціальних мережах, вона має викликати ненависть до українців та повагу до сепаратистів.
«Картинки», як правило, крадені, зляпані з фотографій різних подій і не мають ніякого відношення до України. Наприклад, фотографію біженців з Косово видають за біженців з Донбасу, вбиту жінку у Венесуелі – за загиблу під час бомбардувань «київської хунти» в Слов'янську.
Потішні війська Путіна збільшуються за рахунок ідеологічно вивірених добровольців, тієї величезної російської маси «патріотів», які бачать Росію імперським центром, переконуючи себе в тому, що «Крим – наш».
Дезінформацію і «картинки» спростовують, з'являються нові, більш «кровожерливі». Потік брехні тече з російського інтернету, керований і направлений кремлівськими політтехнологами. Вони, як і раніше, вважають, що їхньою кращою зброєю є брехня. Потішні війська Путіна продовжують видавати бажане за реальність.
Путін почав вбивати російську журналістику 14 років тому, планомірно і з великим задоволенням. Вихованець системи КДБ, він не розуміє ні цінностей демократії, ні необхідності головного демократичного інституту – свободи слова. Як не розуміє і різноманітності політичних партій і думок. Він створив потішний уряд, потішну Державну думу, він загнав російську журналістику в пропагандистське стійло, туди, де вона була в радянський час. Так йому спокійно, він думає, що все контролює, не розуміючи, що світ став іншим, інформаційні потоки різноманітні, і на кожне потішне інформаційне військо знайдеться сміливий інформаційний спецназ.
Олег Панфілов, професор Державного університету Ілії, Грузія
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передают точку зору самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
