Сімферополь – Його депортували з Криму, коли йому було сім. Села, в якому він народився, вже давно немає на карті. Велику частину життя він прожив в Узбекистані. Разом з родиною повернувся на Батьківщину лише в середині 2000-х.
«Мурзаметов Періт, 1937 року народження, уродженець села Борасанівка Совєтського району, Кримської області, на підставі постанови Держкомітету оборони про переселення кримських татар від 11 травня 1944 року був висланий у червні 1944 року з Кримської області до Туракурганського району Наманганської області. Зі спецпоселення звільнений там же в 1956 році...», – йдеться в архівній довідці.
Подібний документ має практично кожна кримськотатарська сім'я, яка відчула на собі жахи депортації. Мій співрозмовник Періт-ага демонструє його відразу, як тільки починається розмова.
«Наше село називалося Бор Асан (після депортації перейменували в Барсівку, а потім включили до складу Некрасівської сільради Совєтського району – прим. ред.), але більшість цього не знає, оскільки сьогодні його немає, – ділиться спогадами Періт Мурзаметов. – На ті часи це було середнє село, в ньому проживали десь 50-60 сімей».
Його дідусь Мурзаамет був знатною людиною. Він вів своє господарство, володів кількома млинами, але розкуркулення, яке почалося в 20-і роки, не виніс, померши у віці 54-х років. Усі тяготи лягли на плечі Абселяма Мурзаметова – батька Періта.
Ні води, ні їжі
На початку 40-х на сім'ю Мурзаметових чекало ще одне випробування. У 1941 році Абселяма відправили на фронт в Севастополь, а через три роки маленького Періта з рідними депортували з Криму, звинувативши, як і весь кримськотатарський народ, в пособництві ворогам. Разом з хлопчиком і його мамою були два братики, сестричка і бабуся.
«Вранці постукали у двері військові, – згадує день депортації Періт-ага, – дали команду зібратися упродовж певного часу. Хто що встиг – взяв, багато не могли винести, не було такої можливості. Мама зібрала кілька вузликів з пшеницею, борошном, крупою, топленим маслом в баночках і дала нам. Після цього всіх повантажили в брички і привезли на залізничну станцію. Ніхто не знав, куди нас повезуть».
Дорога в місця примусового вислання – один з найжахливіших спогадів. «Як зараз пам'ятаю, нас завантажили в товарні вагони, всередині зробили нари. Частина людей розташовувалася нагорі, частина – внизу, на підлозі. Заштовхали туди, скільки могли, відповідно, ніяких зручностей. Чоловіків серед нас в основному не було, тільки кілька старих. Забили вікна, закрили двері. У вагоні стояв крик, плач. Уже на другий день в дорозі стали вмирати люди», – розповідає свідок тієї трагедії.
Серед загиблих виявилися чотирирічний братик Періта Ісмет і півторарічна сестричка Медіна.
«Я не пам'ятаю, щоб нам щось давали у вагоні: ні води, ні їжі. Як тільки поїзд зупинявся, люди вискакували в пошуках якихось продуктів. Хтось примудрявся розвести вогонь і швидко приготувати щось в каструлях. Якщо поїзд починав гудіти, всі відразу ж застрибували у вагони, щоб не залишитися в полі. Були й такі, хто не встигав, дехто губився в дорозі», – згадує Періт-ага.
Тим часом на долю його батька Абселяма Мурзаметова випали не прості роки під час Другої світової війни. Потрапивши на фронт, він незабаром опинився у полоні у німців, але пізніше Радянській армії вдалося визволити свого військовослужбовця. Через три роки Абселяма Мурзаметова відправили в Тульську область у складі робочого батальйону. Так війна і депортація роз'єднали сім'ю Мурзаметових на тисячі кілометрів, залишивши без Батьківщини.
Шакали з'їдали померлих
Через три тижні Періт-ага разом з рідними прибув в Наманган. Звідти їх розвезли по районах. «Депортованих у містах не розташовували, відправляли далеко від центральних районів – у села, кишлаки, – ділиться спогадами мій співрозмовник. – Нашу сім'ю розмістили в стайні в одному із сіл Задар’їнського району Наманганської області».
У ті роки в Узбекистані через нестерпні умови загинуло багато людей, переселених з Криму. «Пам'ятаю, як за одну ніч у сім'ї померли кілька людей. Ховати нікому, обрядів ніяких немає, тіла не миють, десь насилу закопують померлого. А потім на другий-третій день приходять, а цього небіжчика немає – труп витягали шакали і з'їдали», – говорить Періт-ага.
Через п'ять місяць після депортації у віці 30-ти років померла його мама Ферсуде Мурзаметова.
Допомоги від держави чекати не доводилося. Люди жили впроголодь, а ті, у кого залишилися якісь коштовності, міняли у місцевих на хліб. Основним заняттям було збирання бавовни – дітям встановили норму в 5-6 кг, дорослим – 50-60 кг.
«Найголовніше, що ми відчувули весь цей час, – обурення і переживання. Батька немає, близьких немає, ніякої підтримки ми не відчували: ні моральної, ні фізичної, ні медичної», – згадує Періт Мурзаметов.
Восени 1946 його батько зумів вибратися з Тульської області. «За хорошу роботу адміністрація шахти, де працював тато, дала йому відпустку – дозволили відвідати сім'ю і забрати до себе», – говорить він. Уже за два тижні Абселям-ага збирався з дітьми повернутися в Тульську область, але молодші сестри зі сльозами на очах просили його не їхати, адже їм тоді не буде на кого спертися. Мурзаметов-старший зробив усе для того, щоб залишитися з рідними в Наманганській області.
Змінювали національність
Пізніше вся сім'я переїхала в місто Туракурган, придбала будинок на виділену позику в розмірі 25 тисяч рублів. Батько знову одружився.
Періту судилося навчання в сільськогосподарському технікумі та служба в армії в Бердичеві Житомирської області.
«У 1956 році з кримських татар зняли режим спецпоселення, але це лише на папері. Насправді ми продовжували стикатися з утисками. У великих містах, особливо столичних, нам, як і раніше, не дозволяли бути – переслідували. На навчання кримських татар не брали, для вирішення проблеми багато хто змінював національність, щоб потрапити до ВНЗ», – згадує Періт-ага.
Після служби в армії він вступив на хімфак Політехнічного інституту на спеціальність інженер-технолог, а потім влаштувався в Середньоазіатський науково-дослідний інститут нафтопереробної промисловості. «Ми займалися проблемами водню, випробовували каталізатори для нафтопереробної промисловості», – пояснює він. Зізнається, що через національність до нього ставилися упереджено, дійшло до того, що його двічі відмовилися нагороджувати через етнічне походження.
У 60-х роках Періт-ага познайомився зі своєю майбутньою дружиною Севіль-апте, потім вони зіграли весілля, народилися діти.
Повернення на Батьківщину
Коли в Радянському Союзі стали піднімати питання повернення кримських татар на Батьківщину, Періт-ага зі своєю дружиною приїхали на півострів наприкінці 80-х, як тоді говорили – «на розвідку». Тоді їм запропонували взяти земельну ділянку, але, зваживши свої можливості, подружжя відмовилося, вирішивши стати в чергу на житло. У 2006 році вони отримали в Сімферополі двокімнатну квартиру в мікрорайоні за 7-ю міськлікарнею. Продавши житло в Ташкенті, Мурзаметови остаточно повернулися до Криму.
До того, як вийти на пенсію, Періт-ага встиг попрацювати завгоспом в управлінні праці та соцзахисту Сімферопольського міськвиконкому. Періт-ага каже, що до сьогоднішнього дня, через різні обставини, йому не вдалося побувати в тих краях, де він народився і провів дитинство до депортації. «Я б хотів поїхати туди на кілька днів, щоб пройтися тими місцями, але я не можу залишити дружину одну вдома», – пояснює він.
Втім, з тривалої розмови з Перітом Мурзаметовим стає зрозуміло, що це для нього не так важливо. Головна подія в його житті – повернення на Батьківщину.
«Коли молодий, якось не замислюєшся про це, але з віком розумієш, що рідна земля – тягне. Іншої Батьківщини у кримських татар немає», – підсумовує свідок депортації Періт Мурзаметов.
«Мурзаметов Періт, 1937 року народження, уродженець села Борасанівка Совєтського району, Кримської області, на підставі постанови Держкомітету оборони про переселення кримських татар від 11 травня 1944 року був висланий у червні 1944 року з Кримської області до Туракурганського району Наманганської області. Зі спецпоселення звільнений там же в 1956 році...», – йдеться в архівній довідці.
Подібний документ має практично кожна кримськотатарська сім'я, яка відчула на собі жахи депортації. Мій співрозмовник Періт-ага демонструє його відразу, як тільки починається розмова.
«Наше село називалося Бор Асан (після депортації перейменували в Барсівку, а потім включили до складу Некрасівської сільради Совєтського району – прим. ред.), але більшість цього не знає, оскільки сьогодні його немає, – ділиться спогадами Періт Мурзаметов. – На ті часи це було середнє село, в ньому проживали десь 50-60 сімей».
Його дідусь Мурзаамет був знатною людиною. Він вів своє господарство, володів кількома млинами, але розкуркулення, яке почалося в 20-і роки, не виніс, померши у віці 54-х років. Усі тяготи лягли на плечі Абселяма Мурзаметова – батька Періта.
Ні води, ні їжі
На початку 40-х на сім'ю Мурзаметових чекало ще одне випробування. У 1941 році Абселяма відправили на фронт в Севастополь, а через три роки маленького Періта з рідними депортували з Криму, звинувативши, як і весь кримськотатарський народ, в пособництві ворогам. Разом з хлопчиком і його мамою були два братики, сестричка і бабуся.
«Вранці постукали у двері військові, – згадує день депортації Періт-ага, – дали команду зібратися упродовж певного часу. Хто що встиг – взяв, багато не могли винести, не було такої можливості. Мама зібрала кілька вузликів з пшеницею, борошном, крупою, топленим маслом в баночках і дала нам. Після цього всіх повантажили в брички і привезли на залізничну станцію. Ніхто не знав, куди нас повезуть».
Дорога в місця примусового вислання – один з найжахливіших спогадів. «Як зараз пам'ятаю, нас завантажили в товарні вагони, всередині зробили нари. Частина людей розташовувалася нагорі, частина – внизу, на підлозі. Заштовхали туди, скільки могли, відповідно, ніяких зручностей. Чоловіків серед нас в основному не було, тільки кілька старих. Забили вікна, закрили двері. У вагоні стояв крик, плач. Уже на другий день в дорозі стали вмирати люди», – розповідає свідок тієї трагедії.
Серед загиблих виявилися чотирирічний братик Періта Ісмет і півторарічна сестричка Медіна.
Якщо поїзд починав гудіти, всі відразу ж застрибували у вагони, щоб не залишитися в полі. Були й такі, хто не встигав, дехто губився в дорозі
Тим часом на долю його батька Абселяма Мурзаметова випали не прості роки під час Другої світової війни. Потрапивши на фронт, він незабаром опинився у полоні у німців, але пізніше Радянській армії вдалося визволити свого військовослужбовця. Через три роки Абселяма Мурзаметова відправили в Тульську область у складі робочого батальйону. Так війна і депортація роз'єднали сім'ю Мурзаметових на тисячі кілометрів, залишивши без Батьківщини.
Шакали з'їдали померлих
Через три тижні Періт-ага разом з рідними прибув в Наманган. Звідти їх розвезли по районах. «Депортованих у містах не розташовували, відправляли далеко від центральних районів – у села, кишлаки, – ділиться спогадами мій співрозмовник. – Нашу сім'ю розмістили в стайні в одному із сіл Задар’їнського району Наманганської області».
У ті роки в Узбекистані через нестерпні умови загинуло багато людей, переселених з Криму. «Пам'ятаю, як за одну ніч у сім'ї померли кілька людей. Ховати нікому, обрядів ніяких немає, тіла не миють, десь насилу закопують померлого. А потім на другий-третій день приходять, а цього небіжчика немає – труп витягали шакали і з'їдали», – говорить Періт-ага.
Через п'ять місяць після депортації у віці 30-ти років померла його мама Ферсуде Мурзаметова.
Допомоги від держави чекати не доводилося. Люди жили впроголодь, а ті, у кого залишилися якісь коштовності, міняли у місцевих на хліб. Основним заняттям було збирання бавовни – дітям встановили норму в 5-6 кг, дорослим – 50-60 кг.
Найголовніше, що ми відчувули весь цей час, – обурення і переживання
«Найголовніше, що ми відчувули весь цей час, – обурення і переживання. Батька немає, близьких немає, ніякої підтримки ми не відчували: ні моральної, ні фізичної, ні медичної», – згадує Періт Мурзаметов.
Восени 1946 його батько зумів вибратися з Тульської області. «За хорошу роботу адміністрація шахти, де працював тато, дала йому відпустку – дозволили відвідати сім'ю і забрати до себе», – говорить він. Уже за два тижні Абселям-ага збирався з дітьми повернутися в Тульську область, але молодші сестри зі сльозами на очах просили його не їхати, адже їм тоді не буде на кого спертися. Мурзаметов-старший зробив усе для того, щоб залишитися з рідними в Наманганській області.
Змінювали національність
Пізніше вся сім'я переїхала в місто Туракурган, придбала будинок на виділену позику в розмірі 25 тисяч рублів. Батько знову одружився.
Періту судилося навчання в сільськогосподарському технікумі та служба в армії в Бердичеві Житомирської області.
«У 1956 році з кримських татар зняли режим спецпоселення, але це лише на папері. Насправді ми продовжували стикатися з утисками. У великих містах, особливо столичних, нам, як і раніше, не дозволяли бути – переслідували. На навчання кримських татар не брали, для вирішення проблеми багато хто змінював національність, щоб потрапити до ВНЗ», – згадує Періт-ага.
Після служби в армії він вступив на хімфак Політехнічного інституту на спеціальність інженер-технолог, а потім влаштувався в Середньоазіатський науково-дослідний інститут нафтопереробної промисловості. «Ми займалися проблемами водню, випробовували каталізатори для нафтопереробної промисловості», – пояснює він. Зізнається, що через національність до нього ставилися упереджено, дійшло до того, що його двічі відмовилися нагороджувати через етнічне походження.
У 60-х роках Періт-ага познайомився зі своєю майбутньою дружиною Севіль-апте, потім вони зіграли весілля, народилися діти.
Повернення на Батьківщину
Коли в Радянському Союзі стали піднімати питання повернення кримських татар на Батьківщину, Періт-ага зі своєю дружиною приїхали на півострів наприкінці 80-х, як тоді говорили – «на розвідку». Тоді їм запропонували взяти земельну ділянку, але, зваживши свої можливості, подружжя відмовилося, вирішивши стати в чергу на житло. У 2006 році вони отримали в Сімферополі двокімнатну квартиру в мікрорайоні за 7-ю міськлікарнею. Продавши житло в Ташкенті, Мурзаметови остаточно повернулися до Криму.
До того, як вийти на пенсію, Періт-ага встиг попрацювати завгоспом в управлінні праці та соцзахисту Сімферопольського міськвиконкому. Періт-ага каже, що до сьогоднішнього дня, через різні обставини, йому не вдалося побувати в тих краях, де він народився і провів дитинство до депортації. «Я б хотів поїхати туди на кілька днів, щоб пройтися тими місцями, але я не можу залишити дружину одну вдома», – пояснює він.
Втім, з тривалої розмови з Перітом Мурзаметовим стає зрозуміло, що це для нього не так важливо. Головна подія в його житті – повернення на Батьківщину.
«Коли молодий, якось не замислюєшся про це, але з віком розумієш, що рідна земля – тягне. Іншої Батьківщини у кримських татар немає», – підсумовує свідок депортації Періт Мурзаметов.