Два місяці думав – писати чи все ж таки не лякати кримчан. Вмовляв себе, переконував у тому, що, можливо, в Кремлі схаменуться, не робитимуть колишніх помилок. Тепер зрозумів, що це зовсім не помилки, це методика, давно відпрацьована, нелюдська по суті і нацистська за походженням. Минуло лише два місяці, і все стало на свої місця – до Криму прийшла ненависть, та сама національна політика російських окупантів, давно випробувана в Абхазії, Південній Осетії, Придністров'ї, тепер – у Криму.
Шість років тому я прямував до Сухумі, щоб провести тренінг ОБСЄ для абхазьких журналістів. На мосту через річку Інгурі стояли бетонні плити, щоб транспорт не міг пересуватися, тому люди йшли пішки – тягли важкі сумки, деякі обертаючись хрестилися і йшли в сторону окупованої Абхазії. На тій стороні абхазький прикордонник в трениках, брудній майці невизначеного кольору і кросівках на босу ногу довго розглядав мій таджицький паспорт, але не впустити експерта ОБСЄ він не насмілився.
До Сухумі їхати більше 120 кілометрів дорогою, яка не знала ремонту останні років тридцять, і броньований джип ОБСЄ лавірував між ямами та вибоїнами. За вікном була природа – давно покинуті поля, табуни диких коней, руїни згорілих будинків, залишки якихось заводів і фабрик. І так всю дорогу до Сухумі, яке виглядало трохи краще. І скрізь плакати – «Спасибі, Росія».
У моїй кишені був довгий список прохань моїх друзів – біженців з Абхазії – подивитися на їхні домівки, чи не захоплені, якщо захоплені, то чи доглядають загарбники за будинком. Кожен, хто просив мене, говорив з надією, ніби я міг врятувати їхній будинок, а самих біженців повернути. На якийсь час я став їхніми очима і частинкою серця і, чесно зізнаюся, що багатьох я обдурив, сказав, що не зміг побувати біля їхнього будинку. Насправді, я не міг їм сказати правду – їхній будинок згорів і обвалився, заріс бур'яном і навколо ходять чужі кози.
Вранці і ввечері в Сухумі у готелі дивився телевізор. Два канали – один державний, абхазький, другий незалежний – «Абаза». Другий навіть трохи говорив абхазькою, а перший – як аналогічний російському, постійно брехав, щопівгодини нагадував про «грузинський фашизм», називаючи війну 1992-93 років «великою вітчизняною війною з Грузією». Багато фотографій, кадрів кінохроніки – і так постійно, щоб люди не забували, кого ненавидіти.
Сухумі сповнене ненависті. Велика рідкість побачити не збитий з постаменту пам'ятник, напис грузинською або боязкий шепіт офіціантки, яка пояснює, що в меню написано «хачапурі», тому що не можна писати грузинською – «хачапурі». Зі стін будівель, вулиць і пам'ятників стирається все, що може нагадувати про Грузію. Наприклад, стояв комуніст Орджонікідзе – зняли сам пам'ятник, збили літери грузинською, залишився тільки облицьований гранітом постамент.
Абхазія завойована Росією давно – 21 рік тому. Російські літаки бомбили, найманці – воювали. Їх тоді не називали «зеленими чоловічками», здебільшого це були «романтики» в старих кросівках і поношених штанях. Але зброї Росія постачала багато, вистачало на всіх. Зрештою, з Абхазії вигнали половину жителів- грузинів, за ними потягнулися і росіяни, українці, вірмени, жителі двох естонських сіл. Їхали й абхази зі змішаних родин, їхній страх був зумовлений конкретною причиною – в Абхазії почалася етнічна чистка.
Сухумі – неймовірно гарне місто, в якому завжди природа і люди жили в гармонії, зараз повітря просочене ненавистю до Грузії та грузинів – у плакатах, на телебаченні, у збитих написах і публікаціях в газетах. І тільки літня сухумська вірменка в кав'ярні на набережній, попередньо озирнувшись на всі боки, сказала: «Скоріше б усі поверталися, інакше ми всі помремо». Ненависть, за підтримки Росії, стала державною політикою Абхазії, незважаючи на те, що більшість абхазів мають грузинські прізвища та імена, а про змішані шлюби говорити не доводиться – їх дуже багато.
Ненависть – російська зброя. Для створення конфлікту не потрібна зброя, вона може стати в нагоді в останню чергу. Для початку конфлікту потрібна ненависть – вірменів до азербайджанців, росіян до українців, абхазів до грузинів, інгушів до осетинів, узбеків до турків-месхетинців або киргизів.
Придумуються історії, працює пропаганда – створюється образ давнього ворога, наводяться фальшиві історичні «факти», і ось люди, які ще недавно запрошували сусідів на борщ, шашлик або плов, починають поглядати, шукати причину для суперечки, підігріваючи свою ненависть.
Колись покійний російський журналіст Андрій Черкізов хвалився, що він був першим офіційним цензором під час осетино-інгуського конфлікту. Але було вже пізно – в руках протиборчих сторін вже була зброя. У Радянському Союзі була закладена ненависть від початку, що зміцнилася в самовільному створенні радянських республік, коли Сталін малював як йому заманеться кордони, створюючи приводи для майбутніх конфліктів. Називаючи республіки національними, комуністи почали створювати «історії» титульних націй, в яких спотворювалися дати, події та герої.
Так дивним чином у Центральній Азії з'явилися Таджицька РСР з чвертю населення етнічних узбеків, і Узбецька РСР – з кількома мільйонами етнічних таджиків. А якщо порівняти підручники історії, то вони відрізнялися тільки етнонімами: в таджицькому – «великі таджики», в узбецькому – на основі тих же фактів – «великі узбеки». Хоча до Російської імперії в Бухарському еміраті жили як ті, так й інші.
Історики старалися. Придумували пояснення величавості одних і приниження інших. Російська історія в сучасному викладі може виглядати не гірше китайської династії Інь, що існувала з 8 тисячоліття до нашої ери. У пошуках величі доходило до абсурду: років 25 тому я був присутній при суперечці двох академіків – вірменського та азербайджанського, які переконували один одного в тому, кому належав знайдений у печері Азих фрагмент щелепи протонеандертальця, древньому вірменові або древньому азербайджанцеві.
У світі мало моноетнічних країн, але на пострадянському просторі, в результаті численних воєн і державних пертурбацій, створена основа для міжнаціональних конфліктів. Стримувати їх – обов’язок будь-якої держави, але використовувати і підтримувати – тяжкий злочин. У Російській імперії була стратегія переселення народів, що дозволяла вирішувати демографічні, економічні та геополітичні проблеми. У 1751 році переселили болгар у Бессарабію, в 19 столітті українців – до Грузії, черкесів і абхазів – в Османську імперію, греків з Османської імперії до Грузії, росіян – в Крим та Східну Україну.
Радянський Союз цю традицію розвивав масштабно, виселяючи частину населення, а починаючи з 1937 року депортації зазнали цілі народи. У 1918-25 роках виселялися козаки, які не приймали радянську владу, в 30-х роках фіни-інгерманландці Ленінградської області, потім українські поляки, латиші, литовці та естонці.
Виселення народів почалося в 1937 році з корейців Сахаліну і Далекого Сходу, їх відправили до Центральної Азії. У 1941 році були виселені всі поволзькі німці, починаючи з 1943 року депортації зазнали карачаївці, калмики, чеченці та інгуші, балкарці, кримські татари, месхетинські мусульмани. З Вірменії та Грузії виселялися азербайджанці, з Азербайджану – курди та вірмени, з Краснодарського краю – понтійські греки та вірмени.
Жахлива тоталітарна машина ламала долі величезної кількості людей, які втрачали свої будинки і свою землю. Вони потрапляли на чужу землю, в чужу культуру, чужу мову, але саме це треба було ініціаторам депортації – розчинення і набуття нової культури – радянської, і єдиної мови – російської. Потім страшне повернення додому, після вибачення радянської влади, і біль – від захоплених будинків і покинутих кладовищ предків.
Радянська влада ненавиділа населення і хотіла, щоб населення ненавиділо один одного. Пострадянська влада продовжує традицію ненависті. Це бомба уповільненої дії. Ще не скоро люди схаменуться, намагаючись зрозуміти, що з ними зробили. Поки вони думають, політики із задоволенням використовують їхню ненависть – явну чи приховану. І, на жаль, поки що успішно.
Олег Панфілов, професор Державного університету Ілії (Грузія)
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
Шість років тому я прямував до Сухумі, щоб провести тренінг ОБСЄ для абхазьких журналістів. На мосту через річку Інгурі стояли бетонні плити, щоб транспорт не міг пересуватися, тому люди йшли пішки – тягли важкі сумки, деякі обертаючись хрестилися і йшли в сторону окупованої Абхазії. На тій стороні абхазький прикордонник в трениках, брудній майці невизначеного кольору і кросівках на босу ногу довго розглядав мій таджицький паспорт, але не впустити експерта ОБСЄ він не насмілився.
До Сухумі їхати більше 120 кілометрів дорогою, яка не знала ремонту останні років тридцять, і броньований джип ОБСЄ лавірував між ямами та вибоїнами. За вікном була природа – давно покинуті поля, табуни диких коней, руїни згорілих будинків, залишки якихось заводів і фабрик. І так всю дорогу до Сухумі, яке виглядало трохи краще. І скрізь плакати – «Спасибі, Росія».
У моїй кишені був довгий список прохань моїх друзів – біженців з Абхазії – подивитися на їхні домівки, чи не захоплені, якщо захоплені, то чи доглядають загарбники за будинком. Кожен, хто просив мене, говорив з надією, ніби я міг врятувати їхній будинок, а самих біженців повернути. На якийсь час я став їхніми очима і частинкою серця і, чесно зізнаюся, що багатьох я обдурив, сказав, що не зміг побувати біля їхнього будинку. Насправді, я не міг їм сказати правду – їхній будинок згорів і обвалився, заріс бур'яном і навколо ходять чужі кози.
Вранці і ввечері в Сухумі у готелі дивився телевізор. Два канали – один державний, абхазький, другий незалежний – «Абаза». Другий навіть трохи говорив абхазькою, а перший – як аналогічний російському, постійно брехав, щопівгодини нагадував про «грузинський фашизм», називаючи війну 1992-93 років «великою вітчизняною війною з Грузією». Багато фотографій, кадрів кінохроніки – і так постійно, щоб люди не забували, кого ненавидіти.
Сухумі сповнене ненависті. Велика рідкість побачити не збитий з постаменту пам'ятник, напис грузинською або боязкий шепіт офіціантки, яка пояснює, що в меню написано «хачапурі», тому що не можна писати грузинською – «хачапурі». Зі стін будівель, вулиць і пам'ятників стирається все, що може нагадувати про Грузію. Наприклад, стояв комуніст Орджонікідзе – зняли сам пам'ятник, збили літери грузинською, залишився тільки облицьований гранітом постамент.
Абхазія завойована Росією давно – 21 рік тому. Російські літаки бомбили, найманці – воювали. Їх тоді не називали «зеленими чоловічками», здебільшого це були «романтики» в старих кросівках і поношених штанях. Але зброї Росія постачала багато, вистачало на всіх. Зрештою, з Абхазії вигнали половину жителів- грузинів, за ними потягнулися і росіяни, українці, вірмени, жителі двох естонських сіл. Їхали й абхази зі змішаних родин, їхній страх був зумовлений конкретною причиною – в Абхазії почалася етнічна чистка.
Сухумі – неймовірно гарне місто, в якому завжди природа і люди жили в гармонії, зараз повітря просочене ненавистю до Грузії та грузинів – у плакатах, на телебаченні, у збитих написах і публікаціях в газетах. І тільки літня сухумська вірменка в кав'ярні на набережній, попередньо озирнувшись на всі боки, сказала: «Скоріше б усі поверталися, інакше ми всі помремо». Ненависть, за підтримки Росії, стала державною політикою Абхазії, незважаючи на те, що більшість абхазів мають грузинські прізвища та імена, а про змішані шлюби говорити не доводиться – їх дуже багато.
Ненависть – російська зброя. Для створення конфлікту не потрібна зброя, вона може стати в нагоді в останню чергу. Для початку конфлікту потрібна ненависть – вірменів до азербайджанців, росіян до українців, абхазів до грузинів, інгушів до осетинів, узбеків до турків-месхетинців або киргизів.
Придумуються історії, працює пропаганда – створюється образ давнього ворога, наводяться фальшиві історичні «факти», і ось люди, які ще недавно запрошували сусідів на борщ, шашлик або плов, починають поглядати, шукати причину для суперечки, підігріваючи свою ненависть.
Колись покійний російський журналіст Андрій Черкізов хвалився, що він був першим офіційним цензором під час осетино-інгуського конфлікту. Але було вже пізно – в руках протиборчих сторін вже була зброя. У Радянському Союзі була закладена ненависть від початку, що зміцнилася в самовільному створенні радянських республік, коли Сталін малював як йому заманеться кордони, створюючи приводи для майбутніх конфліктів. Називаючи республіки національними, комуністи почали створювати «історії» титульних націй, в яких спотворювалися дати, події та герої.
Так дивним чином у Центральній Азії з'явилися Таджицька РСР з чвертю населення етнічних узбеків, і Узбецька РСР – з кількома мільйонами етнічних таджиків. А якщо порівняти підручники історії, то вони відрізнялися тільки етнонімами: в таджицькому – «великі таджики», в узбецькому – на основі тих же фактів – «великі узбеки». Хоча до Російської імперії в Бухарському еміраті жили як ті, так й інші.
Історики старалися. Придумували пояснення величавості одних і приниження інших. Російська історія в сучасному викладі може виглядати не гірше китайської династії Інь, що існувала з 8 тисячоліття до нашої ери. У пошуках величі доходило до абсурду: років 25 тому я був присутній при суперечці двох академіків – вірменського та азербайджанського, які переконували один одного в тому, кому належав знайдений у печері Азих фрагмент щелепи протонеандертальця, древньому вірменові або древньому азербайджанцеві.
У світі мало моноетнічних країн, але на пострадянському просторі, в результаті численних воєн і державних пертурбацій, створена основа для міжнаціональних конфліктів. Стримувати їх – обов’язок будь-якої держави, але використовувати і підтримувати – тяжкий злочин. У Російській імперії була стратегія переселення народів, що дозволяла вирішувати демографічні, економічні та геополітичні проблеми. У 1751 році переселили болгар у Бессарабію, в 19 столітті українців – до Грузії, черкесів і абхазів – в Османську імперію, греків з Османської імперії до Грузії, росіян – в Крим та Східну Україну.
Радянський Союз цю традицію розвивав масштабно, виселяючи частину населення, а починаючи з 1937 року депортації зазнали цілі народи. У 1918-25 роках виселялися козаки, які не приймали радянську владу, в 30-х роках фіни-інгерманландці Ленінградської області, потім українські поляки, латиші, литовці та естонці.
Виселення народів почалося в 1937 році з корейців Сахаліну і Далекого Сходу, їх відправили до Центральної Азії. У 1941 році були виселені всі поволзькі німці, починаючи з 1943 року депортації зазнали карачаївці, калмики, чеченці та інгуші, балкарці, кримські татари, месхетинські мусульмани. З Вірменії та Грузії виселялися азербайджанці, з Азербайджану – курди та вірмени, з Краснодарського краю – понтійські греки та вірмени.
Жахлива тоталітарна машина ламала долі величезної кількості людей, які втрачали свої будинки і свою землю. Вони потрапляли на чужу землю, в чужу культуру, чужу мову, але саме це треба було ініціаторам депортації – розчинення і набуття нової культури – радянської, і єдиної мови – російської. Потім страшне повернення додому, після вибачення радянської влади, і біль – від захоплених будинків і покинутих кладовищ предків.
Радянська влада ненавиділа населення і хотіла, щоб населення ненавиділо один одного. Пострадянська влада продовжує традицію ненависті. Це бомба уповільненої дії. Ще не скоро люди схаменуться, намагаючись зрозуміти, що з ними зробили. Поки вони думають, політики із задоволенням використовують їхню ненависть – явну чи приховану. І, на жаль, поки що успішно.
Олег Панфілов, професор Державного університету Ілії (Грузія)
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
