Депортація 18 травня 1944 року. Як це було – очима очевидця

«А хто нас вислав з Криму,
нехай осліпнуть його очі.
А хто нас вислав з Криму –
хай буде проклятий завжди».

Автор пісні «Урал-даг'и» («Уральські гори») кримський татарин Алі Алієв написав ці рядки у вигнанні. Пізніше за цей вірш він ще кілька років проведе у засланні, в одному з віддалених селищ Сибіру.

«Життя на чужині в нелюдських умовах, сповнене бід і горя, тяжка праця, безвихідь і відірваність від рідного краю. Протест проти насильства і несправедливості – все відображене в цій пісні», – розповідає він.

У 1944-му Алі-бею було 10 років. Разом з мамою і сестрою він жив у селі під Судаком. Батько був на фронті, як і більшість чоловіків з їхнього селища. Ранній ранок 18 травня пам'ятає як зараз – їх розбудив сильний стукіт у двері й заклики солдатів виходити на вулицю. Все, що тоді встигли захопити з собою, розповідає дідусь, «це трохи квасолі й борошна, а мама встигла загорнути в рушник Коран». Потім ще близько кілометра вони йшли пішки на шкільну площу, куди зганяли всіх односельців кримськотатарської національності. Там, під палючим травневим сонцем, старі, жінки та діти просиділи до самого вечора. Їх не відпускали в туалет, не давали їсти й пити.

Сестричка в ті дні якраз захворіла, температурила. Солдат побачив, що їй погано, підійшов до матері і запитав, що з нею. Мама сказала, що хворіє. Тоді він вирішив принести пігулки, але зробити це йому не дозволив офіцер, сказавши, «яка різниця, коли вона здохне: зараз або через годину», – ледве стримуючи сльози, продовжує свою розповідь Алі-бей.
Дорога на чужину була довгою і нестерпною. Вагони, в яких раніше перевозили худобу, стали «домівкою» для десятків тисяч кримських татар на кілька місяців, поки вони були в дорозі. «До нас у вагон жінку посадили, вагітну, з донькою років 6-7, – згадує Алі Алієв. – Стала вона народжувати, наші люди пологи в неї приймали. Вона народила, все було нормально. Тут поїзд в якомусь селі зупиняється, дивимося, солдати прийшли, стали її витягати, а вона мокра вся, дитина мокра, плаче. Ми запитуємо: куди, навіщо, а вони нам у відповідь – за нею приїдуть».

Доля тієї нещасної жінки залишилася невідомою. «Досі не знаю, що з нею. Напевно, її витягнули і викинули. Так страшно, таке приниження, образа! Хіба так можна?!», – не стримуючи емоцій, говорить Алі-бей.
Депортація кримських татар – це злочин сталінського режиму проти людства, упевнений співрозмовник Крим.Реалії. «У нас в селі було 300 сімей. Якби ж у селі було щось таке, німці... Але німців же не було там! Плюньте мені в очі. Це 100% брехня. Не співпрацював наш народ з німцями, не зрадники наш народ, ніколи не був він зрадником. Таке загальне звинувачення, без суду і слідства!».

Сьогодні Алі-бею 84. Двадцять років тому він повернувся на Батьківщину, переживши до цього випробування післявоєнним голодом і національним рухом за повернення на півострів, пізніше – облаштуванням на рідній землі, яке також було нелегким. Однак чоловік ще й досі не може забути сліз своєї матері, яка плакала, побачивши пакет зі жменею кримської землі. Жінці так і не судилося повернутися на півострів, вона померла на чужині, далеко від дому.

«Коли привіз я їй пакет із землею, вона взяла його в руки, почала молитися і плакати. Я подивився на це і думаю – що це таке, ось ці сльози, за що? Що вони зробили?! Батько воював на фронті, а вона його чекала. Таке пробачити я не зможу ні Росії, ні СРСР. Не зможу пробачити! Ніколи!».

Те, що сьогодні відбувається в Криму, на рідній землі Алі Алієв називає не інакше як окупацією. «Сьогодні ми вже в Росії, а чому радіти? Окупація – це не мир. Кажуть, Путін зробив нам реабілітацію, а де вона, де ця реабілітація? Чому мене, мій народ досі принижують? Покарай того, хто це робив і продовжує робити. У нас народ вихований, культурний. Ми завжди намагаємося терпіти, терпіти, але скільки можна. Скільки можна плювати в очі, в обличчя моєму народу? Скільки можна?!».