Більше 20 років тому, коли російська «миролюбна» політика дісталася до мого рідного Таджикистану та зіштовхнула людей, озброїла їх, і спостерігала за п'ятирічною громадянською війною, я всерйоз став думати над тим, що таке «російська» війна в Таджикистані була жорстокою – за п'ять років загинули близько 150 тисяч людей, більше мільйона виявилися біженцями, десятки тисяч дітей осиротіли. Тепер Таджикистан – близький друг Росії, який посилає гастарбайтерів і натомість отримує по 700-800 трун щорічно – убитих, померлих, знедолених. Як данина дружбі, яку і в Москві, і в Душанбе називають «вічною» і «непорушною».
У ті роки я задумав написати книгу і навіть придумав назву – «Співвітчизник», з присвятою Рогозіну, Затуліну й Дугіну. Тим самим людям, які всі останні 20 років стравлюють росіян з неросіянами, переконують у величності Росії та в необхідності відновлення якщо не СРСР, то подоби Російської імперії. Або хоча б якогось територіального утворення, що дало б їм зміцнитися в їх вічному стогоні про «русский дух», «русскую мечту», «русское мисиионерство». Вони так багато і часто про це говорили і говорять, що починаєш озиратися навколо в пошуку хоча б кого-небудь, хто не був би «русским».
Я завжди був етнічним росіянином, з мамою-росіянкою і татом-росіянином, але з малолітства говорю таджицькою, багато років вивчав історію Центральної Азії, писав наукові статті, книги і не зовсім розумів, чому інші росіяни весь час намагалися мені нагадувати мою національність. Навіщо? Я і так знав.
Коли подорослішав – зрозумів, вони не знали таджицької мови і не бажали знати, а щоб виправдати свою нікчемність, підкреслювали свою особливість або, як вони ще говорили, – самобутність. Виглядало нерозумно.
Мені було затишно в Таджикистані, а їм – ні. Коли я їх називав колонізаторами, вони ображалися і у відповідь називали мене русофобом. Найдивніше, що так мене продовжили називати і в Росії, де я намагався зрозуміти «історичну батьківщину». Я хотів побачити ту саму пропагандовану добродушність, а бачив зовсім інше. Найпоширеніше – «чурка», «хачик», «вузькоокий» і звичайно ж найбільш улюблене – «чорнож... й». Я навмисно ходив Москвою в афганській шапочці – пакулі, а зустрічні міліціонери насторожено розглядали, підозрюючи в мені терориста. Мені було зручно і тепло, а міліціонер боявся всього лише шапочки.
Націоналізм сучасної Росії – не сучасна хвороба, вона дуже стара – імперська. Починаючи з 15 століття Росія захоплювала землі та асимілювала окуповане населення. Завойованих називали тубільцями, це було офіційне позначення жителів «придбаних» територій, потім намагалася витравити з них своє, рідне, поблажливо відкриваючи російсько-тубільні школи, забороняючи рідні мови, але продовжуючи їх штучно відокремлювати від власне росіян. Навіть у політиці був глибокий вододіл – це для росіян, це для «нерусских», тубільців. У
Державній думі Російської імперії була мусульманська фракція, а з 1764 року Урядовим Сенатом було дароване право «нерусским» народам зберігати своє дворянське походження.
У Російській імперії була своєрідна форма ставлення до завойованих народів, яку зараз прийнято називати фашизмом. Достатньо почитати звіти і мемуари генералів, які «збирали руські землі» Центральної Азії та Кавказу, в яких часто зустрічаються визначення – «напівдике населення околиць», «кавказькі тубільці», «дикуни». Це було в порядку речей, як само собою зрозуміле. На околиці імперії переселялися козаки і росіяни – будувалися «лінії», надійні захисники нових територій. Тому, якщо шукати витоки російського фашизму, то він там – у часах окупації.
Російський публіцист Іван Солоневич тоді так пояснив суть політики: «Російська імперія з часів «початкового літопису» будувалася за національною ознакою. Однак, на відміну від національних держав решти світу, російська національна ідея завжди переростала племінні рамки і ставала наднаціональною ідеєю, як російська державність завжди була наднаціональної державністю, – однак, за тієї умови, що саме російська ідея державності, нації і культури була, і є зараз, визначальною ідеєю всього національного державної розбудови Росії». Події показують, що нічого в розумінні «російської державності» не змінилося.
Через століття державною ідеєю захворів Путін. До нього був довгий період радянської влади, який приніс свої «принади» в національну політику. Офіційно проголошувався радянський інтернаціоналізм, дружба народів. А насправді була чітка градація, яка ділила людей на титульні та нетитульні нації. Особливим політичним винаходом було слово «нацмен» – національна меншина. Були квоти для нацменів, що надходили до університетів та інститутів, при прийомі в комсомол і партію, КПРС ретельно стежила, щоб талант визначався не знаннями або уміннями, а національною приналежністю.
Серед моїх знайомих і сусідів були нащадки переселенців 19-го століття,
були й ті, хто приїхав до Таджикистану вже при комуністах. Ніякої різниці я не бачив – може бути імперські старожили знали на 20-30 таджицьких слів більше. Але російська великодержавність – та ж, з тим же ступенем величавості й презирства до тубільців, які насправді жили на своїй землі, а тубільцями були росіяни. В якості своєї винятковості росіяни говорили, що навчили таджиків пісяти стоячи, а в пору перебудови стали відчувати себе насправді чужими, але в якості аргументу твердили про свою винятковість, мовляв, «без нас вони загнуться».
Побутовий націоналізм розквітав паралельно комуністичній пропаганді про «братню сім'ю народів», абсолютно не підкоряючись, а швидше за все, знаходячи підтримку у КДБ. Націоналізмом страждала і сама КПРС, направляючи в союзні республіки другими секретарями винятково етнічних росіян.
Всі ці роки я продовжував збирати матеріал для задуманої книги, намагаючись знайти пояснення російському націоналізму. Наприклад, чому іменник «рус», «росс», «русич», «русак» перетворилося на прикметник «русский». Саме слово стало етнонімом тільки з 18 століття, з того самого часу, коли «набуття земель руських» стало широкомасштабною окупацією сусідніх країн. У 1827 році генерал Паскевич відвоювавши у Персії частину території, назвав її не замислюючись – «Русской» Вірменією. Як потім центральноазіатські території – «Русским» Туркестаном. До речі, як тепер – «Русский» Донбас. У бібліотеках можна знайти книги з заголовками «Русский Китай», «Грузія – гірська Русія» та інші твори, які вписуються в розуміння безмежності сучасного російського геополітичного божевілля.
У пошуках причин всесвітньої любові до своєї всесвітньої значущості, я спробував зібрати інформацію про кількість «русских», яка відома з історичних джерел. Більш менш, істориками зібрана статистика, починаючи з 15 століття. У Московському князівстві 15 століття населення становило 2 мільйони людей, в 16 столітті – 5,8-6,5 мільйонів, у 17 столітті – 10,5-11 мільйонів, на початку 18 століття – 13-15 мільйонів. У 18-19 століттях чисельність населення Російської імперії зростає неймовірно швидко: приріст в 1719 році становить 57%, в 1795 – 82%, в 1843 – 80%, в 1896 – близько 55%. Кількість росіян збільшується з «придбанням руських земель», що означає і придбання населення, названого «русским». Саме тоді і з'являється новий етнос – росіяни, що зовсім не обов'язково русичі, русаки чи роси. Предків частини з них завоювали в 16 столітті, інших в 17-му чи пізніше. Сформувалася спільність людей, що говорить однією мовою. Про справжнє походження говорять прізвища – Аксаков, Юсупов, Карамзін, Фонвізін, Даль, Лермонтов, Кутузов, Салтиков, Пржевальський, Бортнянський, Разумовський, Кантемир, Багратіон. Але ж вони всі «русские», чи не так?
Чи не в цьому відгадка дивної поведінки багатьох «русских», які з презирством ставляться до інших національностей, з ненавистю, яка притаманна багатьом неофітам? В інтернеті можна знайти академічний опис антропології російської людини, в якому серед термінів «субстрат» й «аутосомні маркери» насправді ховається таємниця приросту населення в 80-82 відсотки. Так могло відбутися тільки в двох випадках – або «русские» винайшли, а потім загубили препарат у багато разів ефективніший за віагру, або завойовані народи стали вимушено називати себе «русскими». Точніше, тим самим прикметником «русский», яким і раніше, і тепер люблять користуватися полководці та політики, і який нарешті перетворився на дивний іменник, що ламає правила російської граматики.
Мої пошуки пояснення потрібні швидше мені, ніж більшості з тих, хто називає себе росіянином. Я хочу зрозуміти, з ким себе ідентифікувати і як бути далі – ображатися на звинувачення в русофобії або не звертати уваги. У кожного народу є історична пам'ять і якості, що є частиною ментальності, і серед них риси, властиві сучасним народам, незалежно від раси чи віросповідання, відповідальність за минуле і передбачення майбутнього. Раніше в Таджикистані, а тепер і в Грузії мені подобається слухати розповіді друзів про своїх предків до п'ятого і навіть сьомого коліна. Це – історична пам'ять, яка допомагає нащадкам оцінювати себе, свої вчинки і провини, передбачити своє майбутнє. Чи багато хто з росіян можуть розповісти про своїх прадідів?
Незважаючи на деякі відкриття, які допомагають розібратися в поведінці «русских», залишається головне питання, яке давно хвилює мене, – чому у них таке дивне ставлення до свободи? Не до свободи дати в морду або обматюкати, а до тої свободи, яка людині допомагає регулювати своє життя і бажати свободи ближньому. Звідки з'явилося неприйняття чужої волі, пристрасть до будь-якого придушення волелюбності? Звідки неприязнь до людей, що говорять на іншими мовами, і небажання сприймати носіїв іншої культури? Звідки ця погано прихована заздрість до чужих успіхів? Чому така агресія?
У мене, руського, є ще багато питань, на які я намагаюся відповісти більшу частину свого життя. Особливо зараз, коли російські політики знову прикриваються прикметником «русский» і скоюють злочини.
Мені, етнічному росіянину, соромно і прикро. Мені в голову не приходить свариться зі своїми друзями українцями, тільки тому що вони хочуть бути вільними, а більше 80 відсотків росіян не хочуть. Якось порівняв тексти гімнів – Росії та Грузії: у грузинському кілька разів згадується слово тавісуплеба – свобода, а в російському – тільки один раз і знову як прикметник.
Мені зовсім не хотілося писати патетичний текст і запитувати порожнечу. Зрештою, кожен має відповідати за свої вчинки, поза національністю та політичними поглядами. Мені пощастило, я жив у різних країнах, з різними культурами і мовами, відчував себе комфортно, тому що було цікаво. За ці роки я зрозумів, що не хочу бути безликим прикметником, мені більше подобається бути іменником.
Олег Панфілов, професор Державного університету Ілії (Грузія)
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають судження самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
У ті роки я задумав написати книгу і навіть придумав назву – «Співвітчизник», з присвятою Рогозіну, Затуліну й Дугіну. Тим самим людям, які всі останні 20 років стравлюють росіян з неросіянами, переконують у величності Росії та в необхідності відновлення якщо не СРСР, то подоби Російської імперії. Або хоча б якогось територіального утворення, що дало б їм зміцнитися в їх вічному стогоні про «русский дух», «русскую мечту», «русское мисиионерство». Вони так багато і часто про це говорили і говорять, що починаєш озиратися навколо в пошуку хоча б кого-небудь, хто не був би «русским».
Я завжди був етнічним росіянином, з мамою-росіянкою і татом-росіянином, але з малолітства говорю таджицькою, багато років вивчав історію Центральної Азії, писав наукові статті, книги і не зовсім розумів, чому інші росіяни весь час намагалися мені нагадувати мою національність. Навіщо? Я і так знав.
Коли подорослішав – зрозумів, вони не знали таджицької мови і не бажали знати, а щоб виправдати свою нікчемність, підкреслювали свою особливість або, як вони ще говорили, – самобутність. Виглядало нерозумно.
Мені було затишно в Таджикистані, а їм – ні. Коли я їх називав колонізаторами, вони ображалися і у відповідь називали мене русофобом. Найдивніше, що так мене продовжили називати і в Росії, де я намагався зрозуміти «історичну батьківщину». Я хотів побачити ту саму пропагандовану добродушність, а бачив зовсім інше. Найпоширеніше – «чурка», «хачик», «вузькоокий» і звичайно ж найбільш улюблене – «чорнож... й». Я навмисно ходив Москвою в афганській шапочці – пакулі, а зустрічні міліціонери насторожено розглядали, підозрюючи в мені терориста. Мені було зручно і тепло, а міліціонер боявся всього лише шапочки.
Націоналізм сучасної Росії – не сучасна хвороба, вона дуже стара – імперська. Починаючи з 15 століття Росія захоплювала землі та асимілювала окуповане населення. Завойованих називали тубільцями, це було офіційне позначення жителів «придбаних» територій, потім намагалася витравити з них своє, рідне, поблажливо відкриваючи російсько-тубільні школи, забороняючи рідні мови, але продовжуючи їх штучно відокремлювати від власне росіян. Навіть у політиці був глибокий вододіл – це для росіян, це для «нерусских», тубільців. У
Державній думі Російської імперії була мусульманська фракція, а з 1764 року Урядовим Сенатом було дароване право «нерусским» народам зберігати своє дворянське походження.
У Російській імперії була своєрідна форма ставлення до завойованих народів, яку зараз прийнято називати фашизмом. Достатньо почитати звіти і мемуари генералів, які «збирали руські землі» Центральної Азії та Кавказу, в яких часто зустрічаються визначення – «напівдике населення околиць», «кавказькі тубільці», «дикуни». Це було в порядку речей, як само собою зрозуміле. На околиці імперії переселялися козаки і росіяни – будувалися «лінії», надійні захисники нових територій. Тому, якщо шукати витоки російського фашизму, то він там – у часах окупації.
Російський публіцист Іван Солоневич тоді так пояснив суть політики: «Російська імперія з часів «початкового літопису» будувалася за національною ознакою. Однак, на відміну від національних держав решти світу, російська національна ідея завжди переростала племінні рамки і ставала наднаціональною ідеєю, як російська державність завжди була наднаціональної державністю, – однак, за тієї умови, що саме російська ідея державності, нації і культури була, і є зараз, визначальною ідеєю всього національного державної розбудови Росії». Події показують, що нічого в розумінні «російської державності» не змінилося.
Через століття державною ідеєю захворів Путін. До нього був довгий період радянської влади, який приніс свої «принади» в національну політику. Офіційно проголошувався радянський інтернаціоналізм, дружба народів. А насправді була чітка градація, яка ділила людей на титульні та нетитульні нації. Особливим політичним винаходом було слово «нацмен» – національна меншина. Були квоти для нацменів, що надходили до університетів та інститутів, при прийомі в комсомол і партію, КПРС ретельно стежила, щоб талант визначався не знаннями або уміннями, а національною приналежністю.
Серед моїх знайомих і сусідів були нащадки переселенців 19-го століття,
були й ті, хто приїхав до Таджикистану вже при комуністах. Ніякої різниці я не бачив – може бути імперські старожили знали на 20-30 таджицьких слів більше. Але російська великодержавність – та ж, з тим же ступенем величавості й презирства до тубільців, які насправді жили на своїй землі, а тубільцями були росіяни. В якості своєї винятковості росіяни говорили, що навчили таджиків пісяти стоячи, а в пору перебудови стали відчувати себе насправді чужими, але в якості аргументу твердили про свою винятковість, мовляв, «без нас вони загнуться».
Побутовий націоналізм розквітав паралельно комуністичній пропаганді про «братню сім'ю народів», абсолютно не підкоряючись, а швидше за все, знаходячи підтримку у КДБ. Націоналізмом страждала і сама КПРС, направляючи в союзні республіки другими секретарями винятково етнічних росіян.
Всі ці роки я продовжував збирати матеріал для задуманої книги, намагаючись знайти пояснення російському націоналізму. Наприклад, чому іменник «рус», «росс», «русич», «русак» перетворилося на прикметник «русский». Саме слово стало етнонімом тільки з 18 століття, з того самого часу, коли «набуття земель руських» стало широкомасштабною окупацією сусідніх країн. У 1827 році генерал Паскевич відвоювавши у Персії частину території, назвав її не замислюючись – «Русской» Вірменією. Як потім центральноазіатські території – «Русским» Туркестаном. До речі, як тепер – «Русский» Донбас. У бібліотеках можна знайти книги з заголовками «Русский Китай», «Грузія – гірська Русія» та інші твори, які вписуються в розуміння безмежності сучасного російського геополітичного божевілля.
У пошуках причин всесвітньої любові до своєї всесвітньої значущості, я спробував зібрати інформацію про кількість «русских», яка відома з історичних джерел. Більш менш, істориками зібрана статистика, починаючи з 15 століття. У Московському князівстві 15 століття населення становило 2 мільйони людей, в 16 столітті – 5,8-6,5 мільйонів, у 17 столітті – 10,5-11 мільйонів, на початку 18 століття – 13-15 мільйонів. У 18-19 століттях чисельність населення Російської імперії зростає неймовірно швидко: приріст в 1719 році становить 57%, в 1795 – 82%, в 1843 – 80%, в 1896 – близько 55%. Кількість росіян збільшується з «придбанням руських земель», що означає і придбання населення, названого «русским». Саме тоді і з'являється новий етнос – росіяни, що зовсім не обов'язково русичі, русаки чи роси. Предків частини з них завоювали в 16 столітті, інших в 17-му чи пізніше. Сформувалася спільність людей, що говорить однією мовою. Про справжнє походження говорять прізвища – Аксаков, Юсупов, Карамзін, Фонвізін, Даль, Лермонтов, Кутузов, Салтиков, Пржевальський, Бортнянський, Разумовський, Кантемир, Багратіон. Але ж вони всі «русские», чи не так?
Чи не в цьому відгадка дивної поведінки багатьох «русских», які з презирством ставляться до інших національностей, з ненавистю, яка притаманна багатьом неофітам? В інтернеті можна знайти академічний опис антропології російської людини, в якому серед термінів «субстрат» й «аутосомні маркери» насправді ховається таємниця приросту населення в 80-82 відсотки. Так могло відбутися тільки в двох випадках – або «русские» винайшли, а потім загубили препарат у багато разів ефективніший за віагру, або завойовані народи стали вимушено називати себе «русскими». Точніше, тим самим прикметником «русский», яким і раніше, і тепер люблять користуватися полководці та політики, і який нарешті перетворився на дивний іменник, що ламає правила російської граматики.
Мої пошуки пояснення потрібні швидше мені, ніж більшості з тих, хто називає себе росіянином. Я хочу зрозуміти, з ким себе ідентифікувати і як бути далі – ображатися на звинувачення в русофобії або не звертати уваги. У кожного народу є історична пам'ять і якості, що є частиною ментальності, і серед них риси, властиві сучасним народам, незалежно від раси чи віросповідання, відповідальність за минуле і передбачення майбутнього. Раніше в Таджикистані, а тепер і в Грузії мені подобається слухати розповіді друзів про своїх предків до п'ятого і навіть сьомого коліна. Це – історична пам'ять, яка допомагає нащадкам оцінювати себе, свої вчинки і провини, передбачити своє майбутнє. Чи багато хто з росіян можуть розповісти про своїх прадідів?
Незважаючи на деякі відкриття, які допомагають розібратися в поведінці «русских», залишається головне питання, яке давно хвилює мене, – чому у них таке дивне ставлення до свободи? Не до свободи дати в морду або обматюкати, а до тої свободи, яка людині допомагає регулювати своє життя і бажати свободи ближньому. Звідки з'явилося неприйняття чужої волі, пристрасть до будь-якого придушення волелюбності? Звідки неприязнь до людей, що говорять на іншими мовами, і небажання сприймати носіїв іншої культури? Звідки ця погано прихована заздрість до чужих успіхів? Чому така агресія?
У мене, руського, є ще багато питань, на які я намагаюся відповісти більшу частину свого життя. Особливо зараз, коли російські політики знову прикриваються прикметником «русский» і скоюють злочини.
Мені, етнічному росіянину, соромно і прикро. Мені в голову не приходить свариться зі своїми друзями українцями, тільки тому що вони хочуть бути вільними, а більше 80 відсотків росіян не хочуть. Якось порівняв тексти гімнів – Росії та Грузії: у грузинському кілька разів згадується слово тавісуплеба – свобода, а в російському – тільки один раз і знову як прикметник.
Мені зовсім не хотілося писати патетичний текст і запитувати порожнечу. Зрештою, кожен має відповідати за свої вчинки, поза національністю та політичними поглядами. Мені пощастило, я жив у різних країнах, з різними культурами і мовами, відчував себе комфортно, тому що було цікаво. За ці роки я зрозумів, що не хочу бути безликим прикметником, мені більше подобається бути іменником.
Олег Панфілов, професор Державного університету Ілії (Грузія)
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають судження самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
