«Дженга», пісні та YouTube – як «вижити» з дітьми на карантині

Розпорядок дня, онлайн-навчання, спільні розваги і ніякого роздратування. Або битва за комп’ютер, ванну чи за стіл, неможливість зосередитися на роботі та брак терпіння. Як насправді проходить карантин у родинах із дітьми? Правда, як завжди, десь посередині. Іноді навіть із піснями. Радіо Свобода зібрало історії батьків, щоб зрозуміти, як тепер виглядає їхнє карантинне життя.

«Для мам, які були в декреті, – карантин не страшний»

Наталія Борисова – сценаристка, редакторка і мати двох дівчат. Поліні – 9 років і вона третьокласниця, а Cофії – 11, вона навчається у п’ятому класі. Обидві також займаються з репетиторами. Наталія офіційно влаштувалася на роботу в день оголошення карантину в Києві, але роботодавець вирішив скоротити штат, і «під роздачу» потрапили працівники, які влаштувалися пізніше. Тож зараз вона фактично без роботи, хоча й продовжує розбиратися щодо юридичних тонкощів із роботодавцем і намагається домогтися офіційного законного звільнення. І продовжує шукати роботу, бо вона – єдина опора родини.

Наталія Борисова

«Ми живемо втрьох – я і діти. Карантин проходить спокійно-тихо, жити можна. Можна багато цікавого дізнаватися один про одного. Але у зв’язку з тим, що навчання перейшло в онлайн, дітям складно поки що увійти в цей ритм. Хоча вони й з гаджетами на «ти», але я помічаю, що у порівнянні зі школою в них більше стомленості, емоцій, примх. Якщо щось не вдалося, реакція йде гостріша.

Ясно, що ми всі перебуваємо в одному просторі 24 години, але можна знайти якийсь куточок і годинку-дві виділити собі на серіал чи на спілкування з друзями – на щось, що тебе відволікає від цієї побутової круговерті. Рятують іще виходи в магазин, в аптеку, в якихсь важливих справах. Я намагаюся не виходити без потреби, але якщо я бачу, що немає людей, то можу собі трохи продовжити прогулянку, щоб трохи перезавантажити мозок.

Зараз найбільша проблема – це готувати. Спочатку все купити, потім приготувати і нагодувати. Це все в два рази збільшилося, як мінімум. Раніше була школа – у молодшої була група продовженого дня. Але це і коштувало менше, зараз на це витрачаєш набагато більше коштів і часу. Якби було можливо і безпечно замовляти їжу, а я побоююся замовляти їжу під час епідемії, то було б значно легше сидіти вдома. А так доводиться безперервно, конвеєрно годувати, годувати, годувати…

Для мам, які були в декреті – карантин не страшний

Прибирати квартиру доводиться трохи більше, тому що обробка поверхонь почастішала – продукти, все, що потрапляє в будинок, проходить мильні розчини, спирт, дезінфектори. Але найбільш «напряжно» для жінок, для мам – це приготувати, нагодувати, помити посуд, і потім все по колу.

(Посуд – ред.) уже миють потихеньку і старша, і молодша дочка… звісно, лінуються – мати поруч, мамі простіше іноді самій помити, ніж вмовити. Але я буду наполегливо щодня проводити політику щодо того, щоб діти самі прибирали, мили посуд – як обов’язок. Спробую призвичаїти».

«Їхня мрія – щоб це закінчилося і ми поїхали на море»

«Вони розуміють, що є небезпечне захворювання, яке змушує всіх сидіти вдома, не ходити до школи, нікуди не їздити. Це їх засмучує, але вони розуміють, що це треба пережити. В них є мрія – вони дуже хочуть поїхати на море. Я обіцяла вивезти їх на море, якщо все добре буде з оцінками – вони цим і живуть. Це їхня мрія – щоб це все закінчилося і ми поїхали на море.

Онлайн-навчання дочок Наталії:

Як відбувається онлайн-навчання: відео

Я думаю, що ще кілька місяців спокійно можна прожити в карантині – з дітьми, в закритому приміщенні. Мене тільки турбує питання роботи і, звичайно, грошей, тому що двоє дітей – це «пристойні» гроші на їжу. Я спокійно переживу і два місяці, і три, і чотири. Багато мам, які сиділи в декреті, коли чоловіки працювали, – для них це приблизно те саме. Тому що в тебе коло обов’язків повторюються кожен день, як день бабака. І ти миришся з цим, тому що розумієш, що варіантів більше нема – тільки так. У мене стало більше терпіння. Тому що така ситуація – нічого не поробиш, тільки терпляче ставити умови, привчати до порядку, вибудовувати якісь рамки».

«Але найбільше їли ми… татові мізки, мамині мізки»

Тарас Стадницький – актор, сценарист і батько двох дівчат. Олесі – 9 років, а Любі – 5. Але вона рахує дні до дня народження, який буде у травні. Люба вірить, що у шість років станеться переломний момент у її житті. Подружжя Стадницьких же потроху намагається підготувати її до думки, що цей важливий день, можливо, доведеться святкувати у квартирі, в оточенні тільки своєї родини. Під час вимушеної ізоляції в Тараса Стадницького з дочками склалося творче тріо – вони випустили три пісні про карантинні будні дітей і батьків. Водночас сам він зараз майже не має роботи, бо немає зйомок і гастролей, а його дружина «намагається працювати» онлайн, каже Тарас. Тому що вдома з дітьми забагато обов’язків і активностей.

«Я намагаюся бути людиною порядку, а коли ти вдома з дітьми, то цей порядок автоматично перетворюється на хаос, і доводиться до нього звикати. Всюди треба домовлятися, всюди треба правильно комунікувати. Інколи необхідно, щоб діти робили те, що треба, інколи – те, що ти хочеш, а деколи – те, що вони дуже-дуже не хочуть. Більшим комунікатором все ж таки виступає дружина, я називаю її «мінським переговорником». Коли в мене не вистачає аргументів, я кличу її.

Тарас Стадницький

Я вже не пам’ятаю, які в мене були відчуття на першому тижні. Ми думали – перші закінчаться, дотягнути б до кінця, ще тиждень-два… А тепер розумієш, що це відтягується на невизначений термін. Я не дуже добре пам’ятаю ті п’ять стадій – гнів, депресія… От зараз вже, помаленьку, йде прийняття. Ти розумієш, що від цього нікуди не дінешся і треба пристосуватися до нової реальності – і ми намагаємося всі.

Я почав трошки розуміти вчителів наших доньок. Тому що ми от приходили, забирали з садочка, школи і нам казали – «Знаєте, Люба дуже активна». Але я думав, що активна – це одна стадія активності, а там воно в енну кількість разів (більше – ред.). Вона там вчиться, колесо робить, їсть щось там. Коли ти забираєш дитину з садочку о сьомій вечора, вона вже трошки змучена і менше проявляє свою активність. А коли ти розумієш, що з цим треба жити цілий день… воно трошки по-іншому на тебе впливає, і ти розумієш – ого…

Ідея (записувати пісні – ред.) з’явилася дуже спонтанно. В перший тиждень (карантину – ред.) ми записали першу пісню. Якщо старша, Леся, більш посидюча, вона розуміє, що це треба зробити два-три рази, то Люба, якщо їй не подобається, каже – «всьо, я пішла і записуйте без мене». Бо треба, по-перше, пісню вивчити, а це важко, коли дитина під час вивчення стрибає, робить комбо, лізе на драбину, і цим всім займається. Такі відео треба записувати швидко, два-три дублі максимум, вже з цього що вийшло, ми вибираємо.

Будь-яка пісня, нами складена, має бути наболіла і вистраждана. Якщо пісня буде така собі, то вона не буде рідна ні нам, ні тим людям, які це дивляться. По тих відео, які є зараз в інтернеті, багато людей зараз переживають нове виявлення своїх дітей та інші «радощі» карантину, саме тому ці пісні розійшлися так інтернетом.

Дітям самі намагаємося пояснювати (про вірус – ред.), а по-друге, в них у школі започаткували таку штуку, як «Вечірні казки». Там більш зрозумілою дітям мовою пояснюють, чому це все відбувається і чому небезпечно торкатися різних речей у громадських місцях, чому не можна йти на майданчики. Принаймні, в них (у дітях – ред.) я не бачу незрозумілості і бажання порушувати ці норми.

У сина мого колеги виявили онкозахворювання, і вони зараз лікуються в Ізраїлі. І, з одного боку, ти розумієш, що тут тяжко, не виходячи з чотирьох стін, але порівнюючи з такими ситуаціями, зовсім якісь мізерні у нас проблеми. Карантин – це не щось таке, через що треба рвати на собі волосся».

«Класні помічники зараз – це робот-пилосос і посудомийна машина»

Наталія Меленна – представниця школи підприємництва і бізнесу MBA Kids. Вона з чоловіком живе у приватному будинку в Києві, і обидва переформатувалися для роботі в онлайні. У подружжя троє дітей – десятимісячна Олівія, одинадцятирічна Зоряна і дев’ятирічний Захар. Останній уже встиг завести канал на YouTube, де публікує відео про хобі, яке здобув на карантині.

Наталія Меленна з наймолодшою дочкою Олівією

Прокидаємось, паралельно всі щось хочуть з’їсти, пити… Діти починають своє навчання, ми з чоловіком починаємо працювати. Через те, що наймолодша дитина, Олівія, досить маленька, я під неї підлаштовуюся. Це денні сни і вечір. Основний час, коли я можу працювати, – це день, або з нею онлайн-зустрічі проводжу. Всі вже знають, їй теж дуже подобається брати участь разом із колегами, вона до когось уже залицяється.

Часу не вистачає на все, хочеться всюди мати стовідсоткову ефективність, але не виходить, і це дратує. Але мені здається, що це те, до чого треба призвичаїтися – всієї роботи не переробиш. Треба мати якийсь мінімум, який буде тебе задовольняти. Тобто зниження критеріїв того, що тобі достатньо.

Добре, що немає потреби рано вставати – Наталія Меленна

Фізичної втоми менше, тому що зараз немає такого графіку, коли тобі потрібно вставати о 6.30, о десятій-одинадцятій вечора ти «вижатий», як лимон. Зараз те, що добре, – немає цієї потреби вставати так рано, і більш-менш всі висипляються. В цьому плані не те щоб комфортніше, але дає більше ресурсів.

Останнім часом зловила себе на думці, що зранку до вечора – це приготування їжі. Раніше діти в школі, чоловік – на роботі, ти поїхав по зустрічах, на обід кудись заїхав. А зараз це постійно, всі зустрічаються на кухні, тому треба набагато більше часу проводити саме з такими обов’язками. Є дуже класні зараз помічники – це робот-пилосос і посудомийна машина. Це речі, які ми зараз використовуємо найбільше.

«Малим дітям, котам і собакам карантин – за щастя»

Із дітьми в нас є певна домовленість – з початку дня в нас іде навчання, потім вже можна робити якісь речі. У старшої доньки навчання – щодня, є заняття, вони починаються з десятої, і три-чотири уроки в них є. Це дуже стимулює і мотивує, вони просинаються навіть раніше, щоб усе зробити, щось здати. А от у середнього сина немає такої організації, їм просто надсилають завдання, вони мають його виконувати. Мотивації у нього немає, щоб це виконувати… Потрібно з ним бути, або домовлятись: ти робиш це, а потім якісь ігри комп’ютерні.

Зараз що змінилося – ми почали разом щось робити. Наприклад, у сина з’явилося хобі – він почав готувати їжу і нас балував. Минулого тижня щодня було щось смачненьке. Він почав бігати, наприклад. Він у нас футболіст, зазвичай часу на це не було, щоб самостійно цим займатися, але зараз є час – він два рази на день бігає. Я з Олівією гуляю, а він бігає навколо нас. Кілометри три-чотири пробігає. (Ми живемо в дачному масиві, тут взагалі немає нікого. В нас або вулиця така, що нікого немає, або всі просто в своїх подвір’ях сидять).

Кулінарний відеоблог сина Наталії Захара:

У часи, коли ми працювали і навчалися, тоді просто не вистачало часу. В сім-вісім вечора всі приїжджали, поїли, навчання, уроки і все – треба вже йти спати. Зараз є час. Ми, наприклад, щодня дивимося якесь сімейне кіно, готуємо разом, проводимо спортивні заходи. Тим більше, діти більше між собою спілкуються. Олівії взагалі на щастя. Мені здається, малим дітям, котам і собакам карантин – за щастя, тому що всі вдома.

Спочатку це було роздратування, бо не зрозуміло, наскільки це. Три тижні – це дуже-дуже довго. Було не те щоб складно… Ти не можеш на це вплинути, і потрібно просто це три тижні потерпіти. А зараз… Мені здається, що зараз це – спокій і розуміння того, що те, що ми робимо, можна робити і вдома або в дистанційному форматі.

Якось немає такого вже, «О Боже мій»! Вже всі розуміють, як ми це робимо, є дуже багато позитивних речей, тому насолоджуємося, поки є такий час. Потім всі почнуть працювати 24/7, і будемо згадувати, як це було чудово – провести набагато більше часу з дітьми. Мені здається, що ми зрозуміли, як треба налаштувати своє життя, щоб бути ефективним і в цьому випадку».

«Діти у нас – свідомий вибір, ми знали, на що йдемо»

Олексій Ткачук, культурний і громадський діяч, батько трьох дітей. Це четвертокласник Остап, другокласник Устим і маленька трирічна Христина. Окрім дистанційних занять у школі, старші діти займаються в музичній школі і малюють – теж онлайн. Онлайн працює і сам Олексій Ткачук із дружиною. Всі п’ятеро живуть в однокімнатній квартирі.

«У нас одна квартира, але «кімнати» дві – це спальня і кухня. Трошки, може, потеплішає, то й на балконі зможемо використовувати простір, а так тут поки прохолодно.

Більще часу не з'явилося, раціонально його розподіляємо

Ми от старшим можемо пояснити, чому на вулицю не можна виходити, і вони розуміють, вони слідкують за новинами. Хто не може зрозуміти, пояснюємо – от уяви, ти захворієш, що далі? В яку лікарню нас повезуть? Нас роз’єднають, ти вже не зможеш гратися з братиком чи з сестричкою, ти не зможеш займатися своїми улюбленими справами. В лікарні тебе закриють, ти не зможеш дивитися мультики, користуватися інтернетом. Тут варіантів небагато лишається. А от мала Христинка взагалі не розуміє – як це так, не можна піти на гойдалки, на гірку – а це її улюблені речі.

Ми намагаємося виходити щодалі від людей. Я з ними ходжу, бо мама працює в цей час. Коли я їх забираю, вона може нормально попрацювати. Коли діти займаються, домашнє завдання роблять – вони з мамою, я в цей час роблю щось своє. Потім домашня робота – треба ж дітей нагодувати, прибрати та інше.

Остап, Устим і Христина – діти Олексія Ткачука

Робота ж нікуди не зникла, ми не сидимо без діла. Більше часу для дітей як такого у нас не з’явилося. Намагаємося раціонально якось час розподіляти – коротенькі паузи, зміна роботи – тут я попрацював, зробив паузу, в мене є час, щоб зробити щось інше по дому. Є ще діти – може, я зараз їм приділю увагу – погратися, книжку почитати, в «Дженгу» пограти, позбирати іграшки, щоб нові порозкидати. Потім я йду займатися своїми справами, і діти вже розуміють, що татові теж треба щось своє робити. Якщо в них якісь відбуваються конфлікти на «іграшковому» рівні – хтось щось забрав, не дає чимось гратися, – то доводиться все кидати і приходити розбиратися.

Діти у нас – свідомий вибір, ми знали, на що йдемо. Якщо хтось не усвідомлював, для чого вони і як з ними жити – то тут, мабуть, будуть труднощі. Навіть таку ситуацію ми сприймаємо – це час, який можна разом провести з дітьми, пережити ці складні часи для країни, для сім’ї, для держави. З іншого боку, ми це будемо через певний час згадувати як цікавий досвід у житті. Ми не відокремлюємося від дітей, їхнє і наше життя – спільні. В нас така собі держава маленька у нашій квартирі.

Немає втоми – ні емоційної, ні фізичної. Хотілося б, звісно, бувати на вулиці, ходити на якісь розваги. Але треба розуміти: якщо ти цього не можеш у даний момент зробити – на це є об’єктивні причини. То для чого думати про це, сидіти і страждати? Життя ж не закінчується, треба знайти якісь варіанти».