Як 70 років тому Крим перейшов до складу України

70 років тому, у січні-лютому 1954 року, радянські керманичі в Москві ухвалили рішення про зміну юрисдикції Криму. Півострів виходив зі складу радянської Російської Федерації та переходив до складу радянської України. Цей процес не був одномоментним. Процедура передачі тривала з кінця січня і аж до середини червня того ж року. Тобто, майже пів року це проходило через різні інстанції, були відповідні укази, закони, зміни до конституцій республік. Відтак Крим став українським і залишається таким досі. Щоправда, 10 років тому Крим був окупований Росією, було заявлено про його анексію. Але ця анексія у світі майже ніким не визнана.

Про події 70-річної давнини «Історична Свобода» поговорила з кримським істориком Андрієм Іванцем, який майже 10 років тому був змушений залишити півострів.

– Існує такий стереотип, ніби передача Криму – одноосібне рішення Микити Хрущова. Мовляв, волюнтарист Хрущов вирішив так і зробив. Але ж це січень 1954 року – ще не минув рік після смерті Сталіна. У Хрущова ще немає одноосібної влади, там ще колективне керівництво. То чи правильно казати, що це один Хрущов так вирішив і зробив?

– Ні. Безумовно, це один із міфів, який був запущений напередодні розпаду СРСР. Погляньмо на історичні події трошки глибше. В 1964 році Хрущова усувають від влади з формулюванням: «за волюнтаризм». Але чомусь тоді йому не закидали, що він «волюнтаристськи» передав Крим. А виникло це трактування як інструмент для тиску на Україну, де на межі 1980–1990-х років почався процес суверенізації. І для того, щоб стримати цей процес, Москва шукала інструменти, які давали б можливість утримати Україну в орбіті свого впливу. Зокрема, був запущений міф, ніби Крим ледь не з п’яних очей передав саме Хрущов.

Ви правильно зауважили, що на початку 1954 року Хрущов ще не був тим одноосібним лідером, яким стане наприкінці 1950-х. І, звісно, він – не такий одноосібний лідер, як Сталін. Ще продовжується боротьба за владу в партійному і державному істеблішменті СРСР. Є дуже потужні фігури, зокрема Георгій Маленков.

Похорони Сталіна. На передньому плані в центрі – Климент Ворошилов і Георгій Маленков, крайній праворуч – Микита Хрущов. Москва, 9 березня 1953 року

СРСР – специфічна держава з двома контурами влади. Реальна влада у Компартії, а державні інститути в підлеглому варіанті існували. Маленков був главою Ради Міністрів СРСР, тобто очолював виконавчу владу, і входив у вище партійне керівництво. І саме він вів засідання Президії ЦК КПРС 25 січня 1954 року, на якому розглядали питання передачі Криму зі складу РРФСР до складу УРСР. Після того, як ухвалили політичне рішення, включалися державні структури. Так було й у випадку з Кримом. Рада міністрів радянської Росії зібралася 5 лютого і ухвалила рішення звернутися з пропозицією до президії Верховної Ради РРФСР передати Крим. І формулювання були використані ті, які були закладені партійним керівництвом: через територіальну близькість та тісні економічні, господарські й культурні зв’язки Кримської області з УРСР. Президія Верховної Ради РРФСР ухвалила відповідне звернення до Верховної Ради УРСР. У Києві заявили, що не проти прийняти Крим до складу УРСР і що це «велика довіра російського народу до українського». І вже коли були звернення від радянської Росії та від радянської України до керівництва СРСР, то це питання розглянула Президія Верховної Ради СРСР. На цьому засіданні головував, знову ж таки, не Хрущов, а глава Президії Верховної Ради СРСР Климент Ворошилов. З формально-юридичної точки зору, саме він був очільником Радянського Союзу.

Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР»

Дуже часто таке бачення, що Крим передали саме рішенням Президії Верховної Ради СРСР. Це теж не зовсім так. Президія Верховної Ради СРСР ухвалила рішення підтримати ось ці звернення Росії та України. От якби було лише рішення Президії Верховної Ради СРСР, то можна було би казати про неповну процедуру передачі Криму. Але це ще один міф, який запустили перед розпадом СРСР, а згодом експлуатувала Росія. Він не відповідає дійсності, бо 26 квітня Верховна Рада СРСР ухвалила закон про передачу Кримської області.

– Отже, ключова подія – це 26 квітня 1954 року – ухвалений по всій процедурі закон СРСР?

– Так. Вищий орган влади СРСР ухвалив відповідний закон. І вже фінальне юридичне оформлення відбулося в червні 1954 року, коли спочатку Верховна Рада РРФСР у своїй конституції виключила Крим зі свого складу, а 17 червня 1954 року були внесені відповідні зміни до конституції УРСР. Таким чином юридична процедура абсолютно відповідала практиці і законодавчим нормам того часу.

– Все-таки якимось чином Хрущов до цього був причетний? Чи хто був ініціатором?

– Сказати остаточно, хто саме висунув ідею передачі Криму, важко. Ймовірно, Хрущов був безпосередньо причетний до цієї ідеї, але вона визрівала в керівництві СРСР не перший рік.

Історик Андрій Іванець

Крим дуже постраждав у роки Другої світової війни. Якщо в 1939 році в Криму проживало 1,1 мільйона людей, то на осінь 1944 року лишилося менше 400 тисяч людей.

Майже втричі кількість жителів півострова зменшилася. Крим значною мірою лежав у руїнах, тому що страшенні бої відбувалися за Севастополь, за Керч. І для того, щоб підняти Крим, потрібні були дуже серйозні економічні і соціальні рішення, одним з яких стала побудова Північнокримського каналу. У 1950 році вище радянське керівництво ухвалило рішення про побудову Каховської ГЕС і величезного водосховища. Використовуючи цю воду, можна було обводнити Крим.

– Водосховище і канал одномоментно проєктувалися?

– Навіть два канали зразу планувалося будувати – Південноукраїнський і Північнокримський.

Північнокримський канал

Керівництво будівництвом Каховської ГЕС розміщалося в Сімферополі, а саме: будівництво велося на території України, до нього були залучені українські організації та підприємства. Також потрібно було розвивати дорожнє будівництво, налагоджувати електропостачання. І дуже зручно було включити Крим у Придніпровський економічний район, ще тісніше зв’язати з Донбасом. Словом, інтегрувати Крим до складу УРСР.

До речі, в листопаді 1920 року, коли більшовики захопили Крим, то спочатку півострів підпорядкували Всеукраїнській раді народного господарства. І лише наприкінці грудня 1920 року, коли був підписаний договір між радянськими Україною і Росією, де в преамбулі було сказано, що це дві незалежні держави, кримську економіку перепідпорядкували аналогічному російському органу влади.

Класична історія, яку згадують в контексті передачі Криму – це поїздка Хрущова на півострів у жовтні 1953 року. Він там не лише відпочивав, а й робив поїздки. І його зять Олексій Аджубей згадував, як селяни ставали посеред дороги і зупиняли кортеж. Вони жалілися, що їх пригнали сюди, де картопля не росте, капуста в’яне і взагалі «нас тут воші заїли». І коли Хрущов питав: «А чого ви сюди їхали?», ті відповідали: «А нас обдурили!».

Микита Хрущов в українській вишиванці читає газету «Правда», 1956 рік

Післявоєнні переселенці в Криму, сплюндрованому війною і діяльністю нацистської та комуністичної тоталітарних систем, почувалися здебільшого некомфортно. Соціальна інфраструктура не була достатньо розбудована. Як свідчить доповідна записка про стан сільського господарства, на початку 1954 року там врожайність набагато нижча, площі садів, виноградників, тютюнових плантацій не вийшли навіть на довоєнні показники. Усе це потребувало зусиль, щоб вирішувати соціально-економічні питання, які стояли перед Кримом. І це одна з причин, чому Крим був переданий до складу України – щоб ефективніше вирішувати соціально-економічні питання півострова через пов’язану територіально й економічно Україну.

Чи була це єдина причина? Навколо передачі Криму зі складу Росії до складу України в 1954 році існує багато міфів. Один ми згадали – про передачу п’яним чи не дуже п’яним Хрущовим. Інша варіація цього міфу – просто волюнтаристська передача «з барського плеча», «царський подарунок». Це міфи. Але ще є гіпотези наукові. Одна з таких, яка остаточно не підтверджена і не спростована, а розглядається як версія. Можливо, Крим передали ще для того, щоб Україну ефективніше тримати в орбіті Москви за допомогою такого іноетнічного анклаву. Адже в Криму українці не складали більшість. Відповідно, з одного боку, територія України збільшувалася, з іншого – це територія більше лояльна до союзного центру, ніж до Києва в якихось критичних умовах. До кінця ця доктрина анклавів стосовно Криму не доведена, але й не спростована. Це питання для обговорення і вивчення.

– А в Києві як реагували? Там розуміли, що їм передають економічно проблемний регіон?

– За спогадами Аджубея, коли Хрущов побачив злиденне життя селян-переселенців і стан сільського господарства Криму, то вилетів до Києва і вмовляв керівництво радянської України допомагати в розвитку півострова. Він нібито казав, що потрібні люди, які розуміють, як розвивати сільське господарство в південному регіоні. А Хрущов очолював УРСР за часів Сталіна і добре знав можливості республіки.

СРСР – формально це нібито федерація, але насправді вже з кінця 1920-х років Україною жорстко керували з центру. І на той момент поля для маневру не могло бути у керівництва в Києві. Якщо в Москві вирішили, то питання лише в умовах, як швидко можна реалізувати вказівку з союзного центру. Очевидно, розмови про передачу Криму йшли з 1953 року. Бо вже у січні 1954 року на стіл керівника Компартії України лягла секретна доповідна записка про стан сільського господарства в Криму, в якій реально всі проблеми були викладені, що, м’яко кажучи, там не блискуча ситуація. Тобто в Києві вже розуміли, що потрібно це питання опрацьовувати, бо наближається момент, коли буде якесь юридичне рішення про передання Криму.

Також велася відповідна агітація. У кримських газетах з’являлися матеріали про Україну та її внесок у повоєнну відбудову Криму, як пов’язані кримські підприємства з українськими, яке устаткування звідти отримують. У газетах на території УРСР теж з’являлася інформація про Крим. Уже під час безпосередньої передачі у людей на півострові і материку виникали питання.

Північнокримський канал влітку 2019 року: повноводна і зневоднена (біля адміністративної межі окупованого Криму) ділянки

Північнокримський канал влітку 2019 року: повноводна і зневоднена (біля адміністративної межі окупованого Криму) ділянки

– До речі, як люди реагували?

– По-різному. Звісно, коли щось змінюється, то людей цікавить: що буде далі? Є секретні зведення тогочасні, де для партійної номенклатури давали інформацію, які ведуться розмови. У сімферопольців та інших кримчан іноді виникало питання: чи будуть на українську переводити школи? У кримському російському театрі з’ясовували: їх переведуть до Росії чи вони залишаться в Сімферополі? І досі цей театр працює в Криму! Звісно, соціальні питання були: що буде з постачанням продовольства? Відповідно велася кампанія в пресі, де пояснювали, як буде розвиватися Крим, що не буде тотальної українізації. Загалом досить очікувані питання. Серед іншого, зафіксовано в документах, що якийсь молодий чоловік зауважив: а чому нас не опитали? От на цьому факті, що не було референдуму, теж будується політична міфологія в пострадянський період. Дуже часто російські пропагандисти намагаються висувати претензію Україні, використовуючи цей інструмент.

Між тим, усі територіальні питання в СРСР не вирішувалися через референдум. Наприклад, від України до складу радянської Росії передали Шахтинську і Таганрозьку округи в 1925 році. Був референдум? Ні, не було! Після Другої світової війни від України передали частину територій Польщі. Був референдум? Не було! Молдовська АРСР виникла у складі України, а потім опинилася у складі МРСР. Був референдум? Не було! Тобто ніколи в радянській Україні жодних референдумів при зміні кордонів не було. Так само в інших радянських республіках, коли змінювалися територіальні межі, жодних референдумів не проводилося. Тому, м’яко кажучи, це надуманий аргумент, який не вписувався в практику і вимоги законодавства СРСР середини ХХ століття.

– В 1954 році було 300-ліття Переяславської ради. Дуже багато уваги радянська пропаганда цьому «возз’єднанню» тоді приділяла, дуже відзначали цей ювілей. І наскільки важливий ось цей момент, що 300-ліття збіглося з передачею Криму? Бо її інтерпретували як апофеоз «українсько-російського братерства і дружби»!

– В абсолютній більшості документів, які безпосередньо стосуються передачі Криму, не йдеться про Переяславську раду. Здається, лише в одному з українських документів про це згадується, серед іншого. А саме у правових документах, де йдеться про передачу Криму, не згадується. Хоча загалом риторика про «дружбу з великим російським народом», про «багатовікові зв’язки» і «300-річчя возз’єднання» тоді була поширена.

Присвячена 300-річчю «Возз’єднання» України з Росією радянська поштова марка 1954 року

– Давайте згадаємо, як у Криму пройшов референдум про незалежність.

– Крим у 1991 році пройшов три референдуми. Перший без належної законодавчої бази відбувся у січні 1991 року – про відновлення кримської автономії. Це робилося на піку вимог кримських татар, які почали повертатися в Крим. Кримськотатарський національний рух сприймав Кримську АРСР як національну автономію. Це гасло перехопила фактично комуністична номенклатура. Можливо, воно також стимулювалося з Москви для того, щоб зупинити суверенізацію України. Потім був союзний референдум. Причому в Україні було два опитування: одне – щодо збереження СРСР; інше – що Україна має входити в оновлений Союз як суверенна держава.

Ну, і фінал, який, власне, визначив позицію кримчан 1 грудня 1991 року: 54% жителів Криму підтримали незалежність України. В Севастополі, який за конституцією УРСР з 1978 року став окремою територіально-адміністративною одиницею, 57% мешканців підтримали незалежність України. На той момент це збило претензії Росії.

Роскомнагляд (Роскомнадзор) намагається заблокувати доступ до сайту Крим.Реалії. Безперешкодно читати Крим.Реалії можна за допомогою дзеркального сайту: https://dfs0qrmo00d6u.cloudfront.net. Також слідкуйте за основними подіями в Telegram, Instagram та Viber Крим.Реалії. Рекомендуємо вам встановити VPN.