У довоєнному житті культуролога Тетяни Довгич – шестирічна співпраця з міжнародною благодійною організацією «Карітас». І як би дивно це не звучало, але досвід роботи у соціальних проєктах, спостереження за роботою «карітасівських» волонтерів знадобився і на Майдані, і під час служби у Збройних силах України, розповідає Довгич Радіо Свобода.
– Як запрошений спеціаліст я 6 років пропрацювала з благодійним фондом «Карітас України». Бачила, як працюють «карітасівські» волонтери з інших країн з нашими місцевими «людьми вулиць», з літніми людьми в інтернатах. Вразило, наскільки серйозно західні волонтери ставляться до екологічних проблем. Наші, українські волонтери працювали із іноземними колегами на рівних – як на мене, це найкращі люди країни! Бо вони працюють на суспільство.
Водяне: дівчинка Настя («Пуговка») і волонтер Андре
– А все-таки, чи відрізняється праця наших і західних волонтерів?
У них волонтер, який пропрацював три місяці, має пройти місячну реабілітацію. Інакше почнеться «вигоряння»
– Власне, якщо і відрізняється, то ось як: у них волонтер, який пропрацював (фактично витратив свій власний час, свою енергію) три місяці, має пройти місячну реабілітацію. Інакше почнеться «вигоряння». Взагалі це корисна практика, тим більше, що наші волонтери здебільшого працюють у реальних бойових умовах – умовах, які можуть загрожувати життю.
І при цьому про реабілітацію наших волонтерів ніхто не дбає, навіть вони самі. Ледве на ногах стоять, завезли на передову потрібні бійцям речі і кажуть: «Так, втомилися ми, але відпочивати будемо, коли переможемо та війна закінчиться». Агов, люди, ви своє здоров’я на серйозні ризики наражаєте – а ви ж хлопцям та дівчатам на «передку» здоровими потрібні…
– Якщо ми говоримо про волонтерство, то чи набутий досвід вам знадобився під час Майдану і пізніше, під час служби в армії?
– Знаєте, я не була волонтером, ну хіба що вважатимемо, що фактично усі учасники Революції гідності були волонтерами. На війні я воювала, я 2015 року підписала контракт зі Збройними силами України й мала свої обов’язки.
Тамара Довгич (зліва) з побратимом
Я від початку хотіла потрапити до бойової бригади, так і сталось, якраз формувалась 10-а окрема гірсько-штурмова бригада. Пишаюся, що пройшла свої «східні дороги» з цією бригадою!
– О, то ви – «Едельвейс» (так називали бійців бригади – ред.)!
– Так. Процес формування у нас відбувався спершу у Білій Церкві, потім нас передислокували у Коломию. При цьому і там, і там траплялись різні цікаві історії, розповім кілька з них.
10-а бригада, коломийська – це підрозділ, який має міцні зв’язки з українською діаспорою
10-а бригада, коломийська – це підрозділ, який має міцні зв’язки з українською діаспорою, із заробітчанами в Італії, Іспанії, Португалії. Фактично у кожному підрозділі служили бійці, чиї родичі працювали за кордоном. І нам регулярно надходили від них різні потрібні речі, наприклад, кава, чай, теплі речі.
– А у Білій Церкві як до бригади ставились?
– Там ми фактично «зайняли територію» 72-ї бригади – Чорних запорожців. Але у місті перебували нетривалий час, при цьому я примудрилась домовитися з однією з місцевих шкіл, щоб учні виступили перед нашими хлопцями – при тому, що школярі готували концерт для «запорожців»…
Серед моїх обов’язків було «піднімати дух особового складу методами мистецтва», і тут Коломия була саме тим місцем, де мені то було робити найлегше
Серед моїх обов’язків в армії було «піднімати дух особового складу методами мистецтва», і тут Коломия була саме тим місцем, де мені то було робити найлегше. Ви ж знаєте, які прекрасні там культурні, мистецькі традиції, як там чудово співають! Те, що треба бійцям!
– Які проблеми доводилось вирішувати на передовій?
– Під час присяги бригади я здивувалась присутності капелана-священника Української православної церкви (Московського патріархату). Це ж агентурна церква! Запропонувала командирові бригади: мовляв, я домовлюся з священниками українських церков, аби вони опікувались нашими бійцями.
Хода з нагоди хрещення України-Русі, Київ, 28 липня 2019 року. Ходу відкрили капелани
Командир погодився, і я привела священника Православної церкви України, цю людину я знала раніше й довіряла їй. Також до нас приїжджав шейх Саїд Ісмагілов. Опікувався бригадою і капелан з УГКЦ. Тож було кому душпастирську роботу із бійцями проводити.
– Чим займаєтесь у мирному житті?
– Я демобілізувалась влітку 2018 року, лікувалася від наслідків посттравматичного синдрому – до речі, думаю, цей синдром я «підхопила» ще на Майдані, просто він «рвонув», коли я з війни повернулась.
Тамара Довгич (зліва)
Тепер думаю над тим, щоб зібрати команду й відкрити ветеранську студію, бо українці заслуговують на те, щоб знати правду про війну, про захисників країни. Бо ж наразі більшість з нас «бачать» це «очима» олігархів-власників телеканалів. Так не має бути.