Сказати, що перший тур виборів президента України став сенсаційним, ‒ означає не помічати тієї реальності, яка склалася в країні за кілька останніх місяців. Точніше, після того як належний олігарху Ігорю Коломойському телеканал «1+1» в новорічну ніч передав замість звернення президента України Петра Порошенка виступ одного зі своїх найпопулярніших резидентів, шоумена Володимира Зеленського. А Зеленський оголосив про свою готовність балотуватися на пост президента країни. Вже через кілька тижнів, а то й днів, Зеленський піднявся на перший рядок у рейтингах претендентів на пост глави держави, й так і залишався на цьому першому місці до самого дня голосування.
Українці, дивувалися цьому феномену (як, втім, і спостерігачі з інших країн, які вважають, що політика в цій країні робить крутий поворот), просто не хочуть згадати, як виборці голосували раніше. Я б сказав, головний феномен ‒ це не Зеленський, а те, що український виборець не змінюється ось уже два з половиною десятиліття. Він традиційно голосує не за менеджера, не за політичного лідера, а за чарівника ‒ і вже через рік-півтора, переконавшись, що ніякої чарівної палички у його кумира немає, розчаровується в цьому виборі й починає звинувачувати за це, зрозуміло, не себе, а свого обранця.
Український виборець традиційно голосує за чарівника
За 28 років новітньої політичної історії України тільки одному її президенту, Леоніду Кучмі, вдалося переобратися на другий термін, щоправда, в ситуації нескінченних скандалів він завершився Майданом 2004 року. Але зараз мало хто пам'ятає, що саме Кучма, так само несподівано для багатьох виграв вибори 1994 року у Леоніда Кравчука, був першим українським «президентом великих надій». І у цього першого «президента надій» теж не було ані політичної партії, ані підтримки істеблішменту, а були хіба що російські телеканали й «молоді хлопці», за допомогою яких Кучма збирався керувати країною. Хоча коли він став президентом, виявилося, що еліта успішно інтегрувалася в нову вертикаль і «молоді хлопці» були їй не перешкодою, навпаки, стали її частиною. У тому, що головним публічним радником Володимира Зеленського виявився політтехнолог Дмитро Разумков, син передчасно померлого першого помічника Кучми Олександра Разумкова, є якась очевидна спадкоємність.
Наступним українським президентом надій був кумир «помаранчевого Майдану» Віктор Ющенко. Незважаючи на те що його правління було відзначене, мабуть, піком українського добробуту, а до обрання главою держави Ющенко був успішним главою Національного банку і прем'єр-міністром, балотуючись на другий термін, він не потрапив навіть до другого туру виборів. Натомість тріумф чекав на його вічного опонента Віктора Януковича, президента надій українського сходу, правління якого завершилося Майданом 2013-2014 років.
Петро Порошенко, якого до Майдану навіть не вносили до президентських рейтингів, а після Майдану вважали найімовірнішим претендентом на посаду мера Києва, теж виявився президентом надій. Надій на те, що буде відновлена легітимність президентської посади, що закінчиться війна, що вдасться повернути захоплені території. Українці саме тому голосували за поміркованого політика, дипломата та бізнесмена, адже той Порошенко, якого ми знаємо сьогодні, з'явився тільки після того, як стала очевидною неможливість домовленостей з Москвою. І до речі, у нового глави держави, вічного одинака, теж не було ні впливової політичної партії, ні навіть команди ‒ все це з'явилося після, а не до його перемоги.
У цьому сенсі Володимир Зеленський ‒ Кучма, Ющенко та Порошенко-2014, кандидат надій у чистому вигляді. Якщо у претендентів у минулі роки була політична біографія (втім, чесно кажучи, виборець мало про неї замислювався, прихильників Кучми не лякало, що він був прем'єром у Кравчука, прихильників Ющенка ‒ те, що він був прем'єром у Кучми, прихильників Януковича не відштовхували його відсидки, а прихильників Порошенко ‒ що він був міністром у Януковича), то щодо Зеленського можна нічого не пам'ятати, тому що пам'ятати нічого. Можна придумати все, що душа забажає. Можна сподіватися й вірити. Саме тому Зеленський всі ці місяці був на першому місці, а досвідчені Петро Порошенко та Юлія Тимошенко боролися між собою за друге.
Щодо Зеленського можна нічого не пам'ятати, тому що пам'ятати нічого
Що буде далі, передбачити не так вже й складно. Порошенку вдасться вирвати у Зеленського перемогу в другому турі виборів тільки в разі максимальної консолідації націонал-демократичного електорату ‒ і, зрозуміло, за умови, що цей електорат повірить у непатріотичність Зеленського й буде вважати його обрання загрозою для майбутнього України. І що цього електорату вистачить для перемоги. І потім, після другого туру, той, хто програв, постарається взяти реванш вже на парламентських виборах, так що боротьба тільки починається, її головні події ще попереду.
Уже в ніч після першого туру виборів Зеленський, який ще недавно обіцяв стати перед Володимиром Путіним на коліна заради припинення конфлікту, повідомив, що зустрінеться з російським президентом тільки після повернення окупованих територій ‒ і тільки для того, щоб вимагати компенсацію за окупацію Криму та Донбасу. Такої заяви від Зеленського можна було очікувати ще 30 березня. Але 31 березня він, ймовірно, відчув, що може незабаром стати президентом України, України, а не якоїсь іншої країни.
І якщо в результаті свого несподіваного успіху Зеленський в один прекрасний день опиниться в кабінеті, який зараз займає Порошенко, то може статися так, що вже через пару тижнів він почне виразно зачитувати країні промови про війну, окупантів і свою церкву. І в цьому теж не буде нічого нового. Тому що Кравчук швидко опанував риторику свого конкурента з «Руху» В'ячеслава Чорновола, Кучма написав книгу з «кравчуківською» назвою «Україна ‒ не Росія», Ющенко намагався поладнати з олігархами, як Кучма, а Порошенко став таким же символом націонал-демократії в політиці, як Ющенко.
І тільки Янукович, треба віддати йому належне, нікого не наслідував і ні з ким не ладнав. І опинився в Ростові.
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
Оригінал публікації – на сайті Радио Свобода