(До сторіччя народження Богдана Осадчука (1920–2011))
Дорогий мій, Богдане!
...Спекотний літній день на початку 90-х. Мюнхен. Професор Богдан Осадчук запрошує мене пообідати до італійського ресторанчику неподалік від тодішнього офісу Радіо Свобода.
– Тут чудова паста – говорить він мені після того, як ми займаємо місця. – Але на початку – смаколик! Капрезе! Ти будеш капрезе, Віталію?
Я тільки знизую плечима. Богдан бачить це й пояснює: капрезе! Моцарелла з томатами!
Слово моцарелла говорить мені рівно стільки ж, скільки й слово «капрезе». Але я мужньо замовляю собі те, що радить Богдан – так починається мій роман із моцареллою.
Богдан Осадчук (1920–2011)
Чому я це пригадав? Це немов би було не зі мною, не у моєму житті. Я волів би завжди пам’ятати себе за столиком мюнхенського чи римського ресторану з бокалом просекко в руці та з апфельштруделем на тарілці. Але ж так не було. Я виріс у країні, де не було не тільки моцарелли чи апфельштруделя, а й багатьох культурних надбань і моральних цінностей. Треба було, щоб хтось першим замовив для тебе меню у цьому величезному ресторані, де можна було загубитися у незвичному асортименті й обрати зовсім не те, що буде потім твоїм вибором усе наступне життя. Треба було, щоб хтось замовив для тебе те, що дійсно є важливим. Треба було, щоб хтось пояснив, як не переплутати десерт із головною стравою.
Дякую тобі, що довів: Україна – це справжня цивілізація, а не хутір на околиці чужих імперій
Дорогий мій Богдане! Я не сказав тобі цього, коли ти був поруч, тому що думав, що в мене попереду нескінченність часу. Тому що ти був таким молодим душею, що я ніколи не помічав нашої дистанції у половину сторіччя. Не сказав, але скажу зараз: я не знав, що таке капрезе. Я багато чого не знав про те, що почув від тебе вперше.
Дякую тобі, дорогий мій, що так безкорисливо ділився скарбами своєї душі і своїми знаннями. Що показав, як можна любити Україну на відстані й завжди залишатися з нею. Що довів: Україна – це справжня цивілізація, а не хутір на околиці чужих імперій. Й представник цієї цивілізації може на рівних спілкуватися з іншими – треба мати тільки свій власний погляд й почуття самоповаги. Ось цьому почуттю ти теж нас всіх вчив.
Професор Богдан Осадчук (ліворуч) і директор Центру Східноєвропейських студій Варшавського університету, почесний професор НАУКМА, почесний доктор Острозької академії Ян Маліцький. (Фото Mariusz Kubik)
Книжка Богдана Осадчука «Україна. Польща, світ», видана у 2001 року видавництвом «Смолоскип»
Знаєш, я завжди пишався тобою. Особливо тоді, коли був присутній на останній зустрічі ветеранів знаменитого польського часопису «Культура» Єжи Гедройця під час Економічного форуму в Криниці Гурській. Український публіцист серед поляків – ти був водночас нашим послом та їхнім патріархом.
Я бачив, як тебе захоплено слухали учасники зустрічі – від польського президента до українських студентів. Я тобі цього тоді не сказав, бо ти завжди сприймав іронічно будь-який пафос. І цій іронії я в тебе також вчився – це є таким важливим, коли живеш у суспільстві, буквально перенасиченому пафосом, суспільстві, яке не знає самоіронії. За це також щиро тобі дякую.
Богдан Осадчук (1920–2011). Фото Mariusz Kubik
Я знаю, ти хотів би, щоб тебе тут знали краще. Але це ще відбудеться, повір. Чим більше Україна з хутора поруч з імперією перетворюватиметься на частину великого світу, тім більше її громадяни потребуватимуть пам’яті про таких амбасадорів України у світі, як ти, дорогий мій Богдане!
|
ДОВІДКА: Богдан Осадчук (1920–2011). Користувався псевдонімами: Alexander Korab, BEO, Berlinczyk, Ю.Чорноморський, ОК, Хомич та іншими. Відомий учений, журналіст, політолог, професор Українського вільного університету, автор багатьох наукових праць. У 1990-х роках був оглядачем Української редакції Радіо Свобода. Народився 1 серпня 1920 року в Коломиї на Івано-Франківщині. Освіту здобув у Берлінському університеті, в 1966 році захистив докторську дисертацію в Українському вільному університеті в Мюнхені. Богдан Осадчук належав до старшого покоління української еміграції, очолював редакцію відомого в українському інтелектуальному середовищі журналу «Віднова». У 1950-х роках також тісно співпрацював із журналом «Культура», який у Парижі видавав Єжи Ґедройць. Живучи у Мюнхені й Берліні, активно дописував до низки відомих європейських газет, передусім – німецьких і швейцарських. Автор відомих книг з історії українсько-польської співпраці, новітньої історії України, серед яких «Розвиток комуністичних партій Центральної та Східної Європи» (1962 рік), «Радянський комунізм. Документи» (1964 рік) та інших. Серед нагород ученого – український орден Ярослава Мудрого і найвища нагорода Польщі – Орден Білого Орла. |
Віталій Портников, журналіст і політичний коментатор, оглядач Радіо Свобода і Крим.Реалії
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не обов’язково відображають позицію редакції
Оригінал публікації – на сайті Радіо Свобода