День українського кіно відзначають кожної другої суботи вересня від 1996 року. Радіо Свобода попросило відомих українців обрати один фільм, який найбільше їм подобається та розповісти чому.
Історія українського кінематографа почалася 1896 року в Харкові, де фотограф Альфред Федецький зняв кілька короткометражних документальних сюжетів, а потім влаштував перший публічний кіносеанс у Російській імперії.
У радянські часи українське кіно було засобом державної пропаганди, але попри це з'являлися визнані світом митці, такі як Довженко та Параджанов.
У часи незалежності українське кіно отримало свободу, але втратило державну підтримку. Перші 20 років фільмів знімалося мало, однак в останні роки ситуація змінилася. Якщо 2011 року в українських кінотеатрах показали лише один фільм українського виробництва, то 2018-го таких заплановано майже 50.
Українські політики, вчені та митці розповіли Радіо Свобода про свої улюблені українські фільми різних часів.
Ярослав Грицак
Ярослав Грицак, професор Українського католицького університету, історик
«За двома зайцями» – геніальний фільм, геніальні актори. Думаю, що прикметник «геніальний» пояснює, чому цей фільм так подобається. Окрім того, він постав в атмосфері 60-х, а це часи, які суб’єктивно мені найкраще відповідають.
Іванна Климпуш-Цинцадзе
Іванна Климпуш-Цинцадзе, віце-прем'єр із питань європейської та євроатлантичної інтеграції
Свого часу мене дуже вразив фільм Олеся Саніна «Поводир».
У рамках освітньої реформи ми зараз приділяємо багато уваги зміні навчальних програм, що дає можливість виховати громадян, які знатимуть історію України краще за нас. Але правдивої інформації про минуле потребують і старші люди. Вважаю, що саме через кінематограф ми можемо достукатися до них. При цьому важливо, щоб ці фільми були не пропагандистськими, а максимально правдиво відтворювали нашу дійсність, даючи простір для власних висновків.
Зараз же з нетерпінням чекаю на завершення зйомок і вихід у прокат стрічки «Довбуш» того ж таки Саніна. У нас ще дуже багато нерозказаних історій.
Ірина Галай, українська альпіністка, перша українка, котра здійснила сходження на Еверест
Фільм «Той Хто Пройшов Крізь Вогонь», це історія хлопця, якого збили німці і взяли в полон, але сила духу його була настільки сильна, що він не тільки впорався з усіма випробуваннями, а ще став вождем племені! Це наша українська сильна душа, яка ніколи не здається! Сильне кіно!
Ольга Герасимʼюк
Ольга Герасим'юк, телеведуча, перший заступник Голови Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення
«За двома зайцями». Кіностудія Довженка, 1961 рік. Прекрасні актори: Маргарита Криніцина, Олег Борисов, Наталя Наум, оператор: Вадим Іллєнко, Віктор Іванов – режисер.
Київ старий, чудова комедія. Сюжет тягне на «вічність» і сьогодні часто хочеться цитувати («Ноги бачите для того чєловеку й дані, чтоби бити ними землю, потому вони й ростуть нє із голови»).
Знято недорого і геніально. Тому що, зокрема, «головне у людини не гроши, а натурально хворма, вченість».
Чудова п‘єса Михайла Старицького, талановитий режисер. Усе, що треба, є в цьому кіно, що не обтяжене нічим, лише талант – тому легкість і вічність.
Антон Сененко, старший науковий співробітник Інституту фізики НАНУ
Однозначно це «Кіборги». У цьому фільмі дивним чином, як на мене, вперше в історії українського кінематографу вдалося поєднати якісне зображення, звук, ґрунтовно пропрацьованих персонажів, хороших акторів та сюжет на основі дійсно важливої події в історії нашої держави. До цього фільму, на мою думку, всі картини в якомусь із перелічених аспектів були недопрацьовані.
Постер фільму «Кіборги» біля Київського кінотеатру
Крім того, на показі в кінотеатрі саме «Кіборгів» я вперше в житті побачив, як люди залишилися на своїх місцях і після титрів. Бо режисеру вдалося продемонструвати не просто силу Армії, як останньої надії нашої країни на існування в буремні часи, а й те, що ця міць сплетена з життів та вчинків звичайних людей.
Якщо говорити коротко – це чи не перше суспільно знакове українське кіно без скиглення про лиху долю українців, які в кінці всі обов’язково загинуть.
Як на мене, тут ідеально дотримано баланс між «незалежність дістається неймовірними зусиллями та кров’ю» та «ми переможемо».
Іван Леньо
Іван Леньо, один із лідерів фольк-рок-гурту «Kozak System»
«Пропала грамота» – це кінематографічний клейнод. Універсальна формула – маркер на українськість.
За симпатіями до цього фільму чи антипатіями я з неймовірною точністю визначаю людину на «свій» – «чужий».
Дорж Бату (Андрій Васильєв), письменник, журналіст і оператор польотів NASA
Я не буду оригінальним, якщо назву фільм геніального Бориса Івченка, на сценарій геніального Івана Драча, «Пропала грамота» за мотивами однойменної повісті Миколи Гоголя.
Кадр із фільму «Пропала грамота»
Оскільки в мене, м’яко кажучи, злегка дивне почуття гумору, фільм цілковито припав мені до душі. Жарти козака Василя і запорожця Андрія виявились настільки близькими мені, бурят-монголу, що коли я вперше подивився цю стрічку, я негайно передивився її вдруге, а фраза «Ти козак?! То не ганьби оселедця!», взагалі стала одним із моїх життєвих кредо.
«— Андрію, може покаємось?
— Та йди до всіх чортів, он чоловік у карти програє!».
«Пропала грамота» – фільм, котрий робить із простої людини справжнього українця.
Василь Махно
Василь Махно, український письменник, член міжнародного ПЕН-клубу
Щиро кажучи, українське кіно для мене було завжди своєрідною фата морґаною: воно було і його наче не існувало. А коли тепер відкрилися кіноархіви з 1920-тих років, то розумієш, яким би міг бути наш кінематограф, якби не відомі політичні події.
Але про сучасне: ще кілька років тому, в Нью-Йорку відвідуючи тиждень сучасного румунського кіно – дивувався, чому чогось подібного не існує в Україні? Тепер, як виглядає, зрушилося, бо кіноіндустрія наче запрацювала.
Отож, щодо улюбленого фільму, – очевидно, що це фільми з 1960-тих років. Найперше, – «Тіні забутих предків» і «Криниця для спраглих». Чому? Ну, мабуть, тому, що це справжнє кіно.
Сергій Параджанов, український і вірменський кінорежисер
Якщо говорити про «Тіні», то чи не вперше український регіональний матеріал перетворено на річ, яку сприйняли у світі.
Щось схоже трапилося зі «Ста роками самотності», який базовано на колумбійському регіональному матеріалі. Мистецька мова українського поетичного кіно тоді йшла в парі з італійським неореалізмом, хоча таких відвертих тем і сцен, які дозволяли собі Лучано Вісконті чи П’єр-Паоло Пазоліні, українські митці дозволити не могли. І все ж Параджанов зумів перекраяти літературний твір Коцюбинського кінематографічною мовою з власним почерком. Що є і чого нема у «Тінях»?
У цьому фільмі є відчуття магії, тобто є те, що робить будь-який мистецький твір живим організмом, сплетеним із роздумів та емоцій. Чого нема? Нема пафосності радянського кіно, якою хибувала майже уся тодішня кіноіндустрія. Мистецька мова повинна бути точною. У «Тінях» вона точна і магічна.
Роман Шеремета
Роман Шеремета, професор Школи менеджменту імені Везерхеда університету Кейс Вестерн Резерв, науковий співробітник Економічного наукового інституту США
«Слуга народу» – це комедійний фільм про щоденні проблеми українського народу. Ми особливі люди, які вміємо сміятися самі з себе. Подобається мені і те, що хоча 95-й Квартал є російськомовний, значна частина фільму знята українською мовою.
Для мене цей фільм уже став класикою, адже багато прикладів із цього фільму використовую в своїх лекціях та виступах.
Віктор Кривоносов, науковий співробітник Національного заповідника Хортиця, учасник АТО
Один із моїх улюблених фільмів – «Пропала грамота». Він сповнений і запального козацького гумору, і глибокого філософського підтексту. Про його влучність свідчить те, що люди буквально розтягли репліки акторів на цитати. А ще там чудовий саундтрек.
Зняти таке в радянському союзі 1972 року – дійсно круто!