18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані всі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення з цих архівів.
Я, Нурі Еміралієв, кримський татарин, народився 10 листопада 1929 року в селі Албат (з 1945 року Куйбишеве – КР) Куйбишевського (Бахчисарайського – КР) району Кримської АРСР, вул. Підгірна, будинок 5.
Склад сім'ї на момент виселення: мати Афізе Еміралієва (1906 р.н.), я, Нурі Еміралієв (1929 р.н.), брат Осман Еміралієв (1934 р.н.) і сестра Ельза Еміралієва (1942 р.н.). Батько Еміралі Веліша (1904 р.н.) в той час перебував в армії.
У момент депортації наша сім'я проживала в селі Албат Куйбишевського району Кримської АРСР, на вулиці Підгірна, будинок 5.
Ціле літо вирощували тютюн, взимку його сортували і тюками здавали державі. Цілий рік працювали в колгоспі
До депортації наша сім'я працювала на землях, що належать колгоспу ім. Дзержинського. Діди наші і батько Еміралі Веліша (1908 р.н.) працювали в колгоспі бригадирами садівництва і тютюнництва, мати Афізе Еміралієва теж працювала в колгоспі. Ціле літо вирощували тютюн, взимку його сортували і тюками здавали державі. Цілий рік працювали в колгоспі.
Я вчився в школі, на канікулах і у вільний від навчання час працював у колгоспі, де моя праця вираховувалася кількістю трудоднів наприкінці року, і за річним звітом колгоспу оплачували ці трудодні.
До початку війни, в 1938-39 роках, мій батько побудував новий будинок на місці старого з чотирьох кімнат і суцільної заскленої веранди спереду, внизу розташовувалися підземні приміщення. Були господарські будівлі для утримання худоби, овець, курей, комори. На присадибній ділянці в 0,2 га вирощували плодові дерева. Будинок розташовувався в центрі селища, в дуже зручному місці для проживання.
Під час нашого виселення в 1944 році в цьому будинку залишилося все домашнє майно: меблі, постільна білизна, посуд, одяг, а також корова, кінь, кури.
Мені довелося брати участь у 1943-1944 роках у партизанському русі – в Південному з'єднанні партизан Криму
За три місяці до початку війни батько Еміралі Веліша був мобілізований в армію військкоматом цього району, служив він у Бессарабії. З його листів, він тричі брав участь у боях, був поранений, залишився інвалідом.
Під час окупації Криму німецькими військами, після підпалу нашого та інших передгірських сіл, мені довелося брати участь у 1943-1944 роках у партизанському русі – в Південному з'єднанні партизан Криму, в 8-му загоні 7-ї бригади. Виконував усі доручення загону партизан. Це підтверджується довідкою №18273 від 15 липня 2002 року (протокол № 402) комісії у справах колишніх партизанів при Верховній Раді України.
Довідка про участь Нурі Еміралієва в 1943-1944 роках в партизанському русі Криму
Після звільнення Криму радянськими військами був мобілізований до трудової армії батько Еміралі Веліша, він перебував у спецпоселенні для депортованих громадян під комендантським режимом. Повернувся з трудармії в 1948 році та перебував на обліку в спецпоселенні для виселених із Криму, де ми проживали в цей час – Ташкентська область, Ташсельский район, колгосп «Еркін».
У момент виселення 18 травня 1944 року ми нічого не знали (про майбутню депортацію – КР). У селі, де ми проживали, раптом опівночі солдати озброєні – 3 людини – за 15 хвилин часу видворили нас із дому. Ми не розуміли, що відбувається, можна було розуму позбутися через це. Зібрали весь народ цього селища в центрі до вечора, потім завантажили в автомобіль і привезли на залізничну станцію Сюрень. Помістили в 18-тонний вагон, у два яруси 50-60 сімей. У цих вагонах були одні старики, жінки, діти та інваліди. Тривала війна, всі чоловіки перебували в армії, захищали свою батьківщину.
Нам нічого не було оголошено: за що (виселяють – КР), куди везуть, на який час. І взагалі серед кримськотатарського населення не було тих, хто розумів російську мову і розмовляли нею. Ми нічого не розуміли. При виселенні 18 травня 1944 року про постанову ДКО №5859сс від 11 червня 1944 роки ніхто з виселенців нічого не знав і навіть чутки про неї не було.
Таким чином, із нашої сім'ї було виселено в цей зазначений час чотири людини – мати і троє дітей.
Це був безжалісний час. Протягом 18 днів шляхом проходження вела (влада – КР) агітацію, що везуть зрадників батьківщини
На шляху проходження ешелону були різні переживання: не знали, в якому напрямку нас везуть, було тісно в вагоні, кричали, плакали. У вагоні перебували без води і їжі гарячої хворі, дорослі, діти, люди похилого віку, інваліди. Двері вагону довго закривалися зовні. Шляхом проходження у нас протікав дах вагону, йшли дощі, всі люди намокли, те, що з собою було взято, теж намокло. Хоч ти кричи, нікому допомогти. Це був безжалісний час. Протягом 18 днів шляхом проходження вела (влада – КР) агітацію, що везуть зрадників батьківщини. Одним словом, були жахливі умови під час шляху ешелону.
7 червня 1944 року від складу від'єднали чотири вагони, привезли на порожнє місце і вивантажили народ. Тут було будівництво на річці Бозсу – будувалися 1-я і 2-я ГЕС. Із цього місця перевезли на автомашинах на місце розміщення, де розташовувалися землянки. Стовпчик термометра показував 40-45 градусів спеки. Питної води не було, в ариках протікала вода тільки для зрошення. Людей закликали працювати на цій споруджуваній ГЕС – не вистачало працездатних.
Почалося суцільне вимирання, доходило до 10 осіб на день, поховати було нікому, не встигали
Почалися хвороби, люди вмирали від кишкових інфекцій, черевного тифу, малярії, дизентерії. Йшла війна, ліків не було, лікувати нічим. Я захворів на дизентерію, лікували англійською сіллю, не міг ходити, переніс ці хвороби – малярію і тиф – одну за одною, ледь встав на ноги через 2-3 місяці.
Почалося суцільне вимирання, доходило до 10 осіб на день, поховати було нікому, не встигали. Місця поховання залишилися без огорожі, зрівнялися з землею.
Після прибуття на місце призначення нас розмістили в землянках. Восени цього року нас розвезли по колгоспах по три сім'ї, в кожній родині 6-7 чоловік – мати і діти. Сім'ї проживали в нежитлових приміщеннях. Почалося в 1947-48 роках розміщення дітей у створювані дитбудинки. Взимку холод, немає ні дров, ні вугілля, питної води, хліб видавали 400 грам на працівника. Будувалися гідроелектростанції – ФархадГЕС, 1-а, 2-а і 3-я ГЕС. Районний комітет партії організовано всіх відправляв на будівництва цих важливих об'єктів. Почали використовувати на цих будівництвах і спецпереселенців – кримських татар. Освоювали Голодний Степ, Баяутські степи за призначенням спецкомендантури. Нас, 30 кримських татар, спецпоселенців Ташсельского району, насильно без сім'ї відправили з місць проживання за 15-20 км, в місто Ташкент, для спорудження будівлі МГБ на вулиці Ленінградській. Розмістили в гуртожитках, за умови невиїзду з цієї місцевості без дозволу спецкомендатури.
У вихідні дні з'їздив до сім'ї. Мене затримали і посадили на 15 діб. Відбував покарання в КПЗ в 9, 10 і 14 відділах міліції Ташкента. Працювали з 1951 по 1953 рік в будвідділі госпуправління МВС УзССР, де керував майор Жильцов.
На 38 році життя померла мати в ташкентській лікарні ім. Жуковського, нам навіть не повідомили про її смерть і з якої причини вона померла
У 1947 році на 38 році життя померла мати в ташкентській лікарні ім. Жуковського, нам навіть не повідомили про її смерть і з якої причини вона померла, ми не мали права поїхати відвідати хвору матір.
У період із 1944 по 1956 рік всі діти навчалися в школах на узбецькій мові. Про кримськотатарську мову навіть і не йшлося, заборонялося говорити рідною мовою.
Після виходу Указу ПВС СРСР 28 квітня 1956 року було знято обмеження щодо спецпоселення і примусово бралися розписки про відсутність вимоги щодо конфіскованого будинку та іншого майна, а також права на повернення в місця, звідки були виселені.
У спецпоселеннях усе кримськотатарське населення утримувалося, на відміну від інших народів-переселенців, в особливому суворому режимі, в той час як інші народи отримали вихід із режиму спецпоселень значно раніше.
Після виходу Указу Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1956 року, насильницьке утримання кримськотатарського народу в місцях вигнання тривало аж до листопада 1989 року. Протягом усього цього часу кримські татари піддавалися широкомасштабним репресіям із боку радянського режиму: виганяли кримських татар, які приїхали на батьківщину, насильно виганяли, карали, саджали за порушення паспортного режиму.
Архівна довідка з ГУ МВС України в Криму, що підтверджує факт депортації родини Нурі Еміралієва з Криму в 1944 році
Після виходу Указу 1956 року стало легше дихати, шукати собі роботу за фахом, вчитися, купувати собі будинки, покращувати умови свого проживання. З'явилася можливість вчитися у вузах та інших навчальних закладах, раніше це заборонялося. Після указу 1956 року я одержав можливість навчатися у вечірній школі, закінчив 10 класів і вступив до Кокандського технікуму комунального господарства за спеціальністю «техніка експлуатації міського господарства». Потім у політехнічному інституті вчився на курсах підвищення кваліфікації за фахом «теплогазопостачання та вентиляція, безпека в газовому господарстві».
Пропрацював при Ташоблгазі в різних районах області: Келесгаз, Калінінгаз, Карасугаз (із переведенням у зв'язку з перездачею об'єктів) 32 роки, в 1964-96 роках. Проживав у радгоспі садівництва Калінінського (зараз Зангіатінського) району Ташкентської області. Після отримання можливості в 1996 році я переїхав до Криму, прописався в селі Родникове Сімферопольського району.
Нині є пенсіонером із 50-річним стажем роботи на виробництві, а також пенсіонером військового значення, ветераном, інвалідом із зору Вітчизняної війни 1941-1945 років, потребую постійного стороннього догляду. Є свідком депортації і страждань народу. Вважаю, що позбавлення прав і конфіскація майна дітей, жінок, людей похилого віку та інвалідів без усякої на те їхньої вини здійснювалося органами радянської влади за національною ознакою і не відповідає жодним міжнародним законам, це є злочином із боку СРСР.
(Спогад від 23 жовтня 2009 року)
До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків