Для українців Євро-2020 – це не лише футбол

Лише через кілька хвилин після того, як 29 червня увечері український запасний гравець Артем Довбик драматичним ударом забив переможний гол проти Швеції на Євро-2020, мільйони його співвітчизників заполонили соцмережі вітальними постами та патріотичними повідомленнями.

Від президента України Володимира Зеленського до широко відомого і поза Україною українського письменника Андрія Куркова, здавалося, уся країна святкувала перемогу України. Ця святкова атмосфера була все ще помітна в середу вранці, коли весь Кабінет міністрів України з'явився на щотижневу нараду у спортивних футболках збірної України.

Прем'єр-міністр Денис Шмигаль та члени його уряду позують у футболках національної збірної України з футболу під час засідання Кабінету міністрів. Київ, 30 червня 2021року

На перший погляд, радісний настрій в Україні може здатися не особливо примітним. Зрештою, вболівальники по всій Європі (і за її межами) зараз реагують із настільки ж перебільшеними емоціями на злети і падіння своїх команд на чемпіонаті Європи. Що виділяє Україну, так це масштаб урочистостей, які вийшли далеко за межі традиційного футбольного братства та захопили уяву широкого українського суспільства.

Багато українців, які розміщували публікації 29 червня ввечері, взагалі не цікавились футболом, і їх мало хвилювали тонкощі красивої гри. Вони не спали до півночі, щоб підбадьорити свою команду саме тому, що в сьогоднішній втомленій від війни, але дедалі впевненішій в собі Україні успіх на Євро-2020 – це набагато більше, ніж лише футбол.

Щоб зрозуміти, чому просування національної збірної з футболу вражає українську громадськість, спершу потрібно осягнути складні імперські витоки виснажливої семирічної війни країни з Росією.

В уяві Кремля України не мало існувати, а вона не лише існує, але й виграє

Відтоді, як Володимир Путін вперше наказав здійснити вторгнення в Крим у лютому 2014 року, криза, що настала, була представлена міжнародній аудиторії як насамперед геополітична боротьба між Росією та Заходом, причому Україна часто була подана як безсилий і пасивний пішак, що потрапив у суперництво між великими державами.

Цей нібито глобальний контекст є як неповним, так і оманливим. Що найважливіше, він ігнорує вирішальну роль, яку відіграють пересічні українці та їхні зусилля у побудові демократичного європейського майбутнього своєї країни за межами російської сфери впливу.

За останні три десятиліття прогрес національного будівництва України дедалі частіше визначав зовнішню політику Росії, створюючи низку завдань для Москви, які багато хто в Кремлі розглядає як екзистенційні за своєю суттю. Кажуть, зокрема, що Путін був одержимий Україною практично з першого дня свого президентства.

Неважко зрозуміти, чому. Втрата України серйозно послабить претензії Росії на статус супердержави та віднесе країну до лав регіональних держав. Це відрізало б Москву від близького сусіда, який століттями перебував під російським пануванням, створивши небезпечний прецедент для багатьох потенційних рухів за незалежність, які в даний час завмерли у межах неосяжних кордонів Російської Федерації. Це також підірве підвалини міфу про заснування Росії, який ставить українські землі в основу національної історії країни.

Найголовніше, що якби Україні вдалося стати історією успіху демократичного переходу, це послужило б потужним каталізатором політичних змін всередині самої Росії. Для Путіна та його найближчого оточення ця перспектива створює кошмарні марення про демократичні повстання, що прокотилися по радянській Центральній Європі наприкінці вісімдесятих років до кульмінації розпаду СРСР у 1991 році. Вони готові піти майже на все, щоб не допустити, щоб Україна запалила нові іскри.

Теперішня боротьба Москви з українською державністю не є чимось новим. Протягом століть російські режими послідовно прагнули придушити прагнення України до незалежності всіма засобами: від прямого військового втручання та економічного примусу до примусової русифікації. Паралельно було докладено величезних зусиль, щоб заперечити та дискредитувати саме поняття окремої української нації.

В епоху царизму українська мова зазнала сильних обмежень і була офіційно зведена до статусу діалекту, а українці класифікувались як «малоросійська» гілка російської нації. За радянських часів влада просувала наратив про Росію та Україну як про братні нації, демонізуючи будь-які прояви фактичної незалежності. Українська ідентичність толерувалась у контексті фольклору та культурної спадщини, але будь-який натяк на прагнення до державності залишався суворо табуйованим і підлягав жорстокому покаранню.

У пострадянські часи Путін з ентузіазмом перейняв цю давню традицію заперечення України. Він неодноразово висловлював свою впевненість, що українці та росіяни – «один народ», і відкрито ставить під сумнів історичну обґрунтованість претензій України на цілі регіони своєї сучасної території. Один із найвідоміших коментарів Путіна на цю тему датується 2008 роком, коли він, за повідомленнями, сказав президенту США Джорджу Бушу, що Україна «навіть не країна».

Вищі чиновники Кремля часто повторюють ці настрої, а іноді йдуть навіть далі, ніж сам Путін. Під час нещодавнього інтерв'ю Financial Times впливовий колишній радник Путіна Владислав Сурков заявив, що України «насправді не існує». Дмитро Козак, який замінив Суркова на українському напрямку, у квітні 2021 року заявив, що будь-яка військова ескалація на сході України означатиме «початок кінця» для України.

Тим часом підконтрольні Кремлю російські ЗМІ регулярно мусують такі теми, як нібито іноземне походження української національної ідентичності. Подібні зневажливі розповіді щодня посилюються московськими фабриками тролів у розділах коментарів в інтернеті та на платформах соціальних медіа по всьому світу. Не буде перебільшенням стверджувати, що заперечення України є неофіційною державною політикою режиму Путіна.

Один із останніх прикладів війни Росії з українською ідентичністю стався під час підготовки до Євро-2020, коли чиновники Кремля подали офіційну скаргу на дизайн футболки збірної України з футболу. Москва вимагала зняти контурну карту України спереду футболки, оскільки на ній був окупований Росією Крим, а також заперечила проти написів традиційних патріотичних українських гасел, які Кремль пов'язав (неправдиво) зі співпрацею з нацистами у Другій світовій війні.

Така тактика є давно відома. З часів Холодної війни Росія постійно намагається дискредитувати національно-визвольний рух України «нацистськими лайками». Ці намагання були і залишаються яскравою рисою інформаційної війни, яка супроводжувала російську військову агресію протягом останніх семи років.

Для українців ці постійні напади на ідентичність їхньої країни служать безперервним нагадуванням про те, що російські амбіції поширюються далеко за межі нині окупованого Криму та Донбасу. Вони добре знають, що Москва не просто прагне забезпечити стратегічну перемогу над Україною – кінцевою метою Росії є сама Україна.

Збірна об'єднала Україну, а Росія злиться?

Ось чому успіх збірної України на Євро-2020 так гучно відгукується в усьому суспільстві. У той час, як Росія відкрито заперечує право України на державність, чемпіонат Європи з футболу пропонує країні безцінну можливість дати відсіч і утвердити незалежну ідентичність на міжнародній арені.

Одісея України на Євро-2020 ще не закінчена. Можливо, вона не триватиме далі, ніж суботній чвертьфінал з Англією в Римі, але просування команди Андрія Шевченка до останніх етапів змагань вже має забезпечене місце в українському національному наративі.

У суто спортивному плані це досі найкращі результати країни на чемпіонаті Європи. З точки зору державотворення, Євро-2020 є ще одним невеликим, але вагомим кроком на шляху триваючого віддалення України від імперії на шляху до європейської інтеграції.

Пітер Дікінсон – редактор розділу блогів про Україну UkraineAlert аналітичного центру «Атлантична рада» (Atlantic Council), США

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

Оригінал публікації – на сайті Радіо Свобода

Передрук здійснено з дозволу «Атлантичної ради» США