«Українська Рамадана». Як святкували Різдво і Новий рік на Наддніпрянщині та які традиції зберегли?

«Від Миколи до Йордана – українська Рамадана», кажуть у народі, маючи на увазі цикл зимових свят: починаючи від дня Святого Миколая, 19 грудня, і завершуючи, Водохрещем або Йорданом – 19 січня. У цей період здавна в Україні відбувалися традиційні обрядові дійства – вечорниці, дівочі ворожіння, носіння вечері, колядування, маланкування, щедрування, розповідає керівниця дніпровського фольклорно-обрядового театру «Родослав» Наталія Братчик. Вона збирає старовинні пісні Придніпров’я і намагається їх популяризувати. Про давні звичаї відзначення Різдва та Нового року Наталія Братчик розповіла Радіо Свобода.

Фольклорно-обрядовий театр «Родослав» у Дніпрі діє 13 років. Його керівниця й засновниця Наталія Братчик каже: її колектив – це не тільки автентичні пісні й автентичний спів, це й народні дійства, обряди, танці, ігри. Про все те, чому вчить своїх вихованців, жінка не дізнавалася із книжок та етнографічних розвідок, а жила цим із дитинства.

Наталія Братчик

Її предки по матері жили в Нових Кайдаках (зараз – віддалений мікрорайон Дніпра), а по батькові – на Полтавщині, по сусідству з Царичанським районом області. Відтак у родині переплелися звичаї двох регіонів.

Пісні, традиції – родинний скарб

Наталія Братчик зауважує: розуміння того, який фольклорний скарб зберегли її батьки, прийшло до неї не відразу.

«Я не можу сказати, що займалася вивченням народних традицій, бо я в них жила. У мене завжди вдома мати й батько співали. У нас і колядували, і щедрували, це було звично, так заведено. Потім підросла – пішла в музичну школу, далі закінчила музичне училище імені Глінки й зайнялася саме народним вокалом. Співала найвідоміші українські пісні, як-то «Несе Галя воду», «Ой, на горі два дубки», співала, як Ніна Матвієнко, як Раїса Кириченко. Але потроху я прийшла до того: а які ж пісні співають, як мама в мене співала? Я вважала, що це пісні «домашні», не для загалу. Пішла навчатися до Харківської державної академії, де мені дуже пощастило з викладачами. І зрозуміла, що я знаю – який багаж, який скарб є у нашої сім’ї», – розказує Наталія Братчик.

Спершу фольклорно-обрядовий театр «Родослав» діяв при міському Палаці дітей та юнацтва. Через нього пройшли понад дві з половиною сотні юних вокалістів. Діти виростали, але займатися у колі однодумців не припиняли. У колективі за час існування виникло 7 подружніх пар. Співає в ньому й син пані Наталії.

«Родослав» на виступі в історичному музеї Дніпра

У репертуарі колективу зараз – майже 40 пісень новорічного циклу, записаних саме в цьому регіоні. А взагалі, каже Наталія Братчик, «Родослав» може співати пісні два дні, жодного разу не повторюючись. Збирали їх по крихті – по селах, від старожилів.

«Мого сина навчила їх співати бабуся, тобто моя мама. «На ріці», «посівальні» – все це мама. Деякі пісні записані Харківською державною академією на півночі Дніпропетровщини, де вона межує з Харківщиною. Є з Павлоградщини, село Кочережки, де ми спілкувались з людьми. Є з Китайгорода на Царичанщині.

Часто буває, що ми приїздимо до села на якийсь відкритий концерт, і там якась бабуся чи дідусь – я тут же з ними знайомлюся. І починаємо з ними «змагання»: один заспівав – другий, один – другий. Іноді такі цікаві речі можна почути. Ми все це записуємо, а потім намагаємося відтворювати. Намагаємось нічого не змінювати – взагалі нічого», – розказує керівниця «Родослава».

Записані тексти, але забуті або спотворені мелодії

Жінка шкодує, що багато пісень, зібраних етнографами минулих десятиліть, були записані без мелодій. Без них пісня втрачає свою справжність, каже вона.

«Це мій внутрішній жаль: величезні томи, записані етнографами, Ходакевичем, Марковичем, які збирали пісні – містять тільки тексти. Вони-то знали ці мелодії, вони їх не записували. А якщо навіть записували, то, як кажуть фольклористи, «рубали», тобто підганяли під дві четвертини та різко завершували. Коли ми дивимося на записані старі пісні – вони всі «порубані». Тисячі пісень. І це трагедія», – каже Наталія Братчик.

Наталія Братчик (посередині)

Ярмаркування й концерти по селах, спілкування зі старожилами – Наталія Братчик завжди готова послухати й записати невідому для себе пісню. Іноді за нею треба їхати за сто кілометрів, а іноді – можна почути в сусідньому дворі, каже жінка.

«Якось ми їздили до П’ятихатського району на ярмарок. Співали, вчили людей танцювати. Потім я побачила: бабусі гуртом співають. Підійшла послухати. А вони давай хвалитися: а в нас така є пісня, а в нас – отака. Вони мені такого наспівали! Навіть пісню про жінку, яка з горобця наварила наїдків для гостей – і борщу, й холодцю, і навіть узвару. Я такої ніде не чула! А було таке: приїхала в гості до мами, чую: десь співають. Це Березанівка. Вийшла, знайшла двір: жіночок п’ятеро сидять і співають, і такі пісні, що я й не чула. Їх уже, на жаль, майже нікого нема живих. Тоді не було диктофонів, щоб записати», – каже жінка.

Родинний переказ про голод і морожені яблука

У роду Наталії Братчик був відомий етнограф, член Кирило-Мефодіївського братства Опанас Маркович, каже жінка, – це її далекий родич за материнською лінією. Про це вона дізналась, коли зацікавилася своїм родоводом.

Береже керівниця «Родослава» й сімейні перекази. Її бабуся пережила Голодомор, а обоє її батьків – післявоєнний голод.

«Вони обоє пережили голод 40-х, який був не меншим, ніж у 30-ті. Бабуся згадувала, як пішла до саду – накрасти дітям морожених яблучок, бо не було чого їсти. Взяла мішечок, назбирала, рачки лазила по снігу, щоб ніхто не побачив, бо, казала, могли й пристрелити. Коли набрала яблучок, піднятись не змогла, не було сил. І як наче хтось не пускає. Вона кричить: «Пусти!». А там тиша. «Пусти, в мене діти голодні!». Кричить, а сама думає, що її вб’ють зараз. Тоді кидає мішок: «Та подавись ти, падлюко!». Дивиться – а то мішечок за пеньок зачепився. Принесла ті яблучка дітям, йшла та плакала, бо злякалась. От така історія… Попри поважний вік – а моїм батькам уже за 70 – вони й досі співають. Батько, на жаль, зараз прикутий до ліжка, майже не розмовляє. Але я починаю пісню, а він намагається підхоплювати, – розказала Наталія Братчик.

Автентика проти «гоп-ца-цаївщини»

У свій репертуар «Родослав» не бере сучасних обробок народних пісень. Її любов – автентика, каже Наталія Братчик.

«Я це називаю «гоп-ца-цаївщиною» – коли пісню змінили, переробили. Хай це співають ті колективи, у яких немає доступу до джерел. Хтось не вважає автентику цікавою й потрібною, але для мене – це головне. Я навіть їжу намагаюся вдома готувати так, як у старі часи готували. Розумію, що всі ми зараз із гаджетами, але в усьому, де я можу, намагаюся робити по-старовинному», – каже вона.

На виступі в історичному музеї Дніпра

Наразі колектив орендує приміщення, де проводять репетиції. Через карантин збираються раз чи двічі на тиждень невеликими групами, співають у масках. Уперше за багато років цьогоріч, каже Наталія Братчик, відмовилися від ідеї колядувати назагал.

Як носили вечерю на Дніпропетровщині

Про різдвяні та новорічні традиції Придніпров’я Наталя Братчик розповіла на вечорі в історичному музеї – вперше з початку карантину. За її словами, традиційно на Дніпропетровщині передріздвяні дійства розпочинали 6-го січня ввечері з носіння вечері.

«Не ходять по чужих подвір’ях – тільки до рідних, до хрещених і – єдиний виняток – до самотніх людей. Причому – несуть їм те, що самі назбирали. І це стосується всіх новорічних празників – є у нас така цікава традиція. 6-го ввечері приходять і кажуть: «Добий вечір у вашій хаті, мама й тато прислали вечерю, а ми принесли, щоб великі росли». Ніяких інших слів не кажуть, не співають. Дають пиріжки, кутю, узвар – не компот. І обмінюються гостинцями. Таким чином від хати до хати несуть все це добро. Так роблять і зараз», – каже Наталія Братчик.

7-го вночі бігли «хлопчики-побігайчики» – діти від чотирьох до шести-семи років, які обходили двори, знову-таки, тільки рідних і приносили, як вважалося, Різдво та щастя в хату.

«Я маленький хлопчик, зліз на стовпчик, на дудочку граю, діток забавляю», – примовляли вони.

Псалми на Різдво, «спецназ»-Маланка, «щедрий» Новий рік

А з ранку 7 січня в краї традиційно йдуть «рожествувати», розказує фахівчиня.

«У народі в нас, на Дніпропетровщині, не кажуть «Різдво», а частіше – «Різво» або «Рожество». Співають церковні пісні, псалми – ще не колядки й не щедрівки. У різних селах можуть бути невеликі відмінності, а від сіл Західної України дуже відрізняється», – каже знавчиня традицій.

Із 8-го по 12 січня співали колядки, а 13-го числа вранці починали маланкувати. Окремо – дівчата, окремо – хлопці. Дівоча Маланка відрізнялася тим, що дівчата могли ходити тільки до обіду, після обіду – вважалося великим злом. Дівчата не заходили до хати: співали біля вікна, через яке господарі подавали їм гроші – на стрічки та вареники.

Хлопці ж ходили ввесь день.

«Двоє хлопців переодягаються у Василя та Маланку і ходять по хатах як, можна сказати, «спецназ-перевірка»: якщо господиня не готова до зустрічі Нового року, то Маланка може «попорядкувати» – якщо десь недобілене, то може помалювати віхтем по стінах, якщо дірка в подушці – розірвати подушку й розкидати пір’я. Отже, господині старались до цього дня доробити всю роботу», – каже Наталія Братчик.

Увечері й уночі на 14 січня, старий Новий рік, уже співали щедрівок – народних пісень, де йшлося про «щедрий вечір». Їх можна було виконувати аж до Водохреща, 19 грудня.