100 років без примирення: Крим і революція

Революція в Криму закінчилася на зламі 1920 та 1921 років. Але і сто років по тому ті події продовжують залишатися ще одним каменем спотикання у відносинах різних етнічних і соціальних груп всередині півострова й держав навколо нього.

Як Крим пережив 1917-1921 роки? Чому історія цього періоду не до кінця осмислена? І чи є шанс на примирення спадкоємців сторін-супротивників?

Вступ

Історія Криму ХХ століття суперечлива й навіть болюча ‒ і стосується це не тільки минулого, а й наших уявлень про нього. Досі хтось «довойовує» Другу світову війну, хтось ламає списи об радянські репресії, а про надрив при обговоренні входження півострова до складу України зайве й згадувати. Спроба російської анексії Криму вкотре актуалізувала радянську максиму, що «історія ‒ це політика, перекинута в минуле».

Повністю сказане стосується і революції (а точніше ‒ революцій) і громадянської війни у 1917-1920/21 роках. Загострення пристрастей навколо неї, зрозуміло, менше в порівнянні з перебігом подій 1944, 1954, 1991 або 2014 років, але і повного взаєморозуміння, якого можна було б очікувати до сторічного ювілею, не видно й близько. При цьому очевидно, що за своїм символічним значенням півострів точно входить у трійку місць, найважливіших для історичної пам'яті про ті події.

До рубежу 80-х і 90-х років минулого століття розуміння історії революції в Криму було, з очевидних причин, тільки комуністичним ‒ і то у «глянсовому варіанті», сформованому після 1944 року. У цьому наративі не були представлені голоси не тільки ворогів радянської влади, але і її союзників і навіть окремих «незручних» прихильників (тобто тих, хто загинув від репресій).

Падіння СРСР дало можливість відкрити протилежну перспективу. Крізь залізну завісу та з власних спецсховків повернулися мемуари та монографії учасників Білого руху, і революція потребувала якісного переосмислення. З опорою на нові джерела стали виходити книги, присвячені подіям як в окремих містах (найчастіше в Севастополі, чи, наприклад, у Феодосії), так і в Криму загалом.

З учорашніх комсомольців не вийшли сьогоднішні юнкери, але це і на щастя, тому що обійшлося без механічної заміни плюсів на мінуси. Білих не оголошували носіями розумного, доброго й вічного, а червоних не демонізувати надміру (чесної розповіді про їхній терор було достатньо). На початку ХХI століття з'явилися роботи-узагальнення, які з точки зору і глибини, і балансу можна було б назвати відмінними, якби не одне «але».

Річ у тім, що на території півострова розгорталися не тільки події «основної» Російської революції, яка трансформувалася у війну червоних із білими, але й інші процеси. Головними серед них були участь кримчан в Українській революції, а також унікальна Кримськотатарська революція. А що червоні, що білі (при усьому їхньому антагонізмі) ставилися до українського та кримськотатарського національних рухів різко негативно, хоч і з різних причин. Окрім того, багато хто з них і самі були запеклими шовіністами: українофобами й татарофобами. Тому розгляд періоду 1917-1920/21 року їхніми очима неминуче спричинив би спотворення картинки.

Погіршували ситуацію дві обставини. По-перше, на материковій частині України мало хто серйозно займався революцією в Криму (та й історією півострова взагалі). Після 2014 року в цьому відношенні було зроблено більше, ніж за попередні 25 років. По-друге, особливо сильно постраждала джерельна база кримських татар ‒ що не загинуло після репресій і депортації, те публікувалося раз на десятиліття по чайній ложці. Найважливіше свідчення епохи ‒ мемуари одного з лідерів національного руху Джафера Сейдамета ‒ не перекладені повністю досі! (Крим.Реалії взялися за вирішення цього завдання, але кінця поки не видно).

Ну й, нарешті, інтелектуальний клімат у Криму у 90-і й навіть у нульові – був далеким від ідеального. Татарофобія, запроваджена на державному рівні після 1944 року, продовжувала давати свої плоди й після падіння комунізму (до анексії останній скандал на цьому ґрунті трапився у 2013 році). Українофобія весь час активно підтримувалася з Росії і знаходила відгук серед місцевої влади та інтелігенції. Все це, хай і несвідомо для авторів, впливало на оцінки революційної епохи в більшості російськомовних праць. У результаті в текстах нерідко були якщо не ворожі, то зарозуміло-поблажливі погляди на український і кримськотатарський революційні проєкти.

Справедливості заради треба зауважити, що й на материковій частині України не всі колишні комуністи в академічних структурах відразу після 1991 року стали державниками ‒ і продовжили проповідувати російський погляд на революцію, хоч і в новій обгортці. Та й на півострові була зроблена спроба знайти історичний консенсус («Діалог істориків») ‒ на жаль, запізніла.

У будь-якому випадку, зараз у Криму майже нічого не змінилося. Хоча російська влада на усіх рівнях неодноразово обіцяла примирення до сторіччя закінчення революції, цього не сталося. Примирення неможливе без вислуховування всіх сторін ‒ а в сучасній Росії знову затягли волинку: «Україна до Криму не має жодного стосунку». Примирення неможливе без покаяння ‒ але поки в Москві при владі радянські чекісти, сподіватися на визнання злочинів їхніх попередників безглуздо. Примирення, нарешті, неможливе без спокутування провини ‒ що ж, кримські татари можуть розповісти, що таке шукати справедливості у Кремля.

Тому поки все залишається як є, історія революції в Криму так і залишатиметься історією суперечки між червоними росіянами та білими росіянами. Щоб відновити історичну правду, потрібно почути й інших учасників тих подій: кримських татар, кримських і материкових українців, кримських німців, врешті-решт. Дещо за останні сім років було в цьому напрямку зроблене в Україні, втім, роботи ще багато.

Зрозуміло, що для повного висвітлення проблеми з усіх сторін потрібна товста книга, але ми хоча б спробуємо в цьому циклі визначити концептуальні межі для нового розуміння історії революції в Криму у 1917-1920/21 роках.

Напередодні

У роки Першої світової Крим опинився у двозначному становищі. Таврійська губернія не була фронтовою в тому сенсі, що на її території не велися сухопутні бойові дії. Однак від нападів німецьких кораблів під турецьким прапором півострів зазнав значних збитків. Окрім того, у Севастополі були розташовані головні сили Чорноморського флоту, а загалом у Криму розташовувалися численні лазарети та санаторії для військових. Велика кількість солдатів і матросів ‒ лише у флоті понад 40 тисяч, не рахуючи гарнізонів, прикордонників і берегової охорони ‒ перший з основних чинників, які визначили розвиток революційної ситуації.

З понад 800 тисяч жителів півострова росіяни становили майже 300 тисяч, кримські татари ‒ майже 220 тисяч, українці ‒ 100 тисяч. Німців було відносно небагато ‒ понад 40 тисяч, але це була багатюща громада. Російське населення при загальному політичному домінуванні абсолютної демографічної більшості не становило. Частина німецького населення була під час війни позбавлена майна й виселена з півострова. Кримські татари мало того, що були позбавлені доступу до керівних посад (вище міських голів), хоча складали понад чверть населення, то ще й перебували під підозрою як можливі колабораціоністи. Строкатість етнічного складу і складне переплетення національних суперечностей на додачу до соціальних ‒ ось другий фактор унікальності кримської ситуації.

Третім фактором були економічні перекоси.

По-перше, у Криму так і не склався революційний пролетаріат. Існувало 36 підприємств із понад сотнею робітників і лише дев'ять ‒ із понад 500. Основна маса населення була зайнята в торгівлі та сільському господарстві. Однак 90% приватного земельного фонду були сконцентровані в руках 11,5% домогосподарств, переважна більшість селян обробляли крихітні ділянки, а 40% (серед кримських татар ‒ дві третини) виявилися безземельними.

По-друге, надзвичайно високим виявився рівень урбанізації ‒ 45% (на третьому місці після двох столичних губерній, загалом у країні ‒ 15%). При цьому росіян серед містян було більше ніж половина, а кримських татар ‒ лише 10%. Тому вирішення земельного питання, на відміну від робочого, гостро стояло на порядку денному.

І четвертий чинник ‒ географія ‒ впливав на Крим завжди. Ізольований сухопутним бездоріжжям від центральних регіонів країни, натомість пов'язаний через воду з середземноморським світом, півострів, який насолоджується м'яким кліматом, ніби пас задніх у загальноросійських процесах. З іншого боку, порти з флотом, які дають можливість домінувати у Причорномор'ї, робили його бажаним призом ‒ небагато знайдеться інших регіонів, над якими так само часто змінювалися прапори.

Всупереч твердженням радянської літератури, Крим до 1917 року не був осередком революційного руху, а швидше займав вичікувальну позицію. На півострові діяли 23 партії та рухи (що об'єднували 60 тисяч членів), серед них 13 ‒ загальноукраїнські. Найчисленнішими були соціалісти-революціонери (есери) ‒ в одному лише Севастополі 13 тисяч членів. Від них відставали меншовики ‒ 5 тисяч на весь Крим, різні народні соціалісти (українські, татарські та єврейські) ‒ усі разом приблизно тисяча. Приблизно дві тисячі було конституціоналістів-демократів. А ось більшовиків до моменту революції нараховували заледве декілька десятків.

Зрозуміло, війна і супутні їй проблеми ‒ від подорожчання хліба утричі, м'яса вчетверо, а картоплі десятикратно, до масового напливу біженців ‒ загострювали ситуацію. Однак можна сміливо стверджувати, що більшість проблем жителів півострова цілком вирішувалися і без кровопролиття. Лише фактичне припинення бойових дій на Чорному морі у 1917 році зіграло з кримчанами злий жарт. Матроси, які залишилися без «роботи», досить швидко деградували, а потім під впливом більшовицької пропаганди радикалізувалися, ставши тим паливом, на якому «багаття» у Криму шугонуло до небес.

Отже, революція на півострові не могла початися сама собою, тому що для цього не вистачало професійних революціонерів, пролетаріат був куди менш численним у порівнянні з іншими регіонами, а матроси виявилися спочатку дисциплінованішими, ніж солдати. Але отримавши імпульс із Петрограда, революція вже не могла сама собою зупинитися, тому що її живили серйозні проблеми в соціально-економічному та національному плані. Однак, основні рішення жителі Криму знайшли вже влітку-восени 1917 року, а всі інші події наступних трьох років стали результатом боротьби за півострів зовнішніх сил.

Далі буде