Керчанин Стас Юрченко – один із перших співробітників проєкту українського бюро Радіо Свобода Крим.Реалії. Понад рік після окупації Кримського півострова він залишався працювати журналістом у Криму, ризикуючи своєю безпекою. Потім кілька років працював у проєкті Крим.Реалії вже у Києві. Після цього він став фотокореспондентом видання «Ґрати». Ну а з початком повномасштабної війни, яку Росія розпочала проти України 24 лютого 2022 року, Стас Юрченко став військовим фотокореспондентом.
Крим.Реалії поспілкувалися з ним, щоб дізнатися, які моменти війни Стас Юрченко зафіксував на свою камеру як військовий фотокор. Чи вірить він у деокупацію рідного Криму вже цього року? Як це – працювати на війні? Про це і не лише – в ексклюзивному інтерв'ю.
Некреча: Я знаю, що в побуті ти говориш виключно українською мовою.
Я вже скоро зніматиму свої фоторепортажі в Керчі, Сімферополі, на рідній землі
Юрченко: Як на мене, всі кримчани – а я сам народився у Керчі, навчався у Сімферополі – всі розуміють українську мову. А якщо хтось не розуміє – треба підучити. Я вже скоро зніматиму свої фоторепортажі в Керчі, Сімферополі, на рідній землі, яку я добре пам'ятаю. І там буде картинка, яку я бачив: знищена техніка, росіяни, які вже втекли. Я думаю, і Кримський міст вони самі після себе підірвуть.
Стас Юрченко та Катерина Некреча в студії Крим.Реалії
Некреча: Почалася велика війна. Це було усвідомлене рішення – стати військовим кореспондентом?
Юрченко: Це було усвідомлено і досить давно. Бронежилет, каска, аптечка – маю майже як три роки. Півтора року тому я мав тренінг з тактичної медицини та мінної безпеки. Коли всі виїжджали з Києва, ми (з колегою – ред.) туди мчали, щоб продовжувати роботу. І потім ми знімали Київ, Київщину. Коли вже росіян з-під Києва викинули, тоді вже Чернігів, Сумщина, Донеччина. Якщо говорити про те, чи я мав вибір не знімати війну, то, я думаю, що ні. Все коло мого спілкування задіяне у війні.
Некреча: Ти очікував, що повномасштабне вторгнення відбудеться?
Не можна сидіти в когось на шиї вантажем, коли люди й так намагаються якось упоратися. Навпаки, треба допомагати
Юрченко: Ну, я вже бачив, що було в Криму, і тому не вірити, як багато хто міг собі дозволити, сидіти в рожевих окулярах і думати, що його не буде... Я до цього готувався. На другий тиждень після вторгнення я замовив протигаз. Костюми хімзахисту та лічильники для ядерки у мене теж є. Я краще підготуюся, нехай воно лежить, але не треба буде потім у паніці бігати. Не можна сидіти в когось на шиї вантажем, коли люди й так намагаються якось упоратися. Навпаки, треба допомагати. Я так дивлюся на це.
Робота української артилерії. Фото: Стас Юрченко, Graty
Некреча: Ти так раціонально до всього підходиш. А чи емоції є?
Коли ти перебуваєш на місці, коли по тобі стріляють або поряд стріляють – жодних емоцій немає
Юрченко: Емоції вимикаються. Емоції для мене в момент роботи повністю відключаються, бо тут трохи адреналіну. Коли бачиш ці трупи, що наших, що не наших – жодних емоцій нема. Тоді можна якось працювати. Потім уже ввечері, коли дивишся фотографії, то може накривати. Коли ти перебуваєш на місці, коли по тобі стріляють або поряд стріляють – жодних емоцій немає. Ти маєш діяти максимально ефективно.
Масове поховання в Ізюмі, знайдене після звільнення міста від російської окупації. Фото: Стас Юрченко, Graty
Некреча: Деокуповані міста, села одразу після того, як звідти були витіснені російські військові... Як ти можеш це описати, що там було?
Люди розповідатимуть страшні історії про те, як виживали. Будуть історії про закатованих під тортурами, убитих. Багато болю, багато смутку
Юрченко: Головне, що можна сказати – якщо ви бачите приміщення, де купи сміття, і таке відчуття, що там невідомо, скільки безпритульних змусили (саме змусили) жити, як свиней – то це база, де стояли російські військові. Кожна їхня база – це купа сміття. Звичайно, буде розікрадено все, і написи: «Тут нічого немає, все вже розікрали». Якщо це село, то написи: «Діти», «Люди» на будинках, де люди жили під обстрілами. Перші тижні не буде, найімовірніше, ні води, ні опалення, ні газу, ні електрики. І будуть дуже погані історії про те, як доводилося закопувати когось прямо у дворі, як не надавалася медична допомога. Завжди є тортури. Як мінімум одна. Швидше за все, кілька. Це теж правило, куди б я не приїжджав. Люди розповідатимуть страшні історії про те, як виживали. Будуть історії про закатованих під тортурами, убитих. Багато болю, багато смутку.
Тростянець після деокупації, весна 2022 року. Фото: Стас Юрченко, Graty
Некреча: Що для тебе виявилося найжахливішим із побаченого?
Одне з найжахливішого, що можливо – це записувати історії батьків, які ховали своїх дітей
Юрченко: 400 трупів у Ізюмі – це погано. Це запах, який ти не можеш змити з себе днями. Тому що він не десь на тобі, він уже в голові. Бачити це жахливо. А є якісь побутовіші речі, коли людям начхати. У них наче трохи зникла людяність. І це дуже жахливо.
Для мене найпотужніше – це не фото, а саме подкасти, бо там… Коли ти знімаєш людину не на камеру, а записуєш лише аудіо, тоді щирості у людей більше. Багато хто не хоче показувати обличчя через родичів там, або тому, що вони не знають, як розвиватиметься ситуація далі. Хтось просто втомився. Одне з найжахливішого, що можливо – це записувати історії батьків, які ховали своїх дітей.
Некреча: Я так розумію, що одразу після деокупації Криму ти готовий туди поїхати.
Юрченко: Познимати.
Стас Юрченко
Некреча: Працювати, не жити?
Вони інтегрувалися у країну, яка творить геноцид
Юрченко: Ні, не жити. Саме приїхати попрацювати, поїхати до кримської природи, а не до людей і туристів, бо за півтора року життя в окупованому Криму мені не дуже сподобалося, як люди сказали: ок, ми інтегруємось у це. Вони інтегрувалися у країну, яка творить геноцид. Коли кажуть, що у Криму не буде такого, як у Херсоні... воно буде інакше.
Але наших людей там дуже багато. Які чекають (на ЗСУ – ред.). Прапори українські там точно будуть, і зустрічатимуть із прапорами. Я у цьому впевнений на 100%. Єдине, що треба почекати, і це буде інакше. І кримчанам теж треба готуватися та розуміти, що українська армія працює точково. Але гупати буде дуже голосно. Якщо ви живете поруч із військовими об'єктами – я б уже заклеював вікна.
Некреча: Як, на твою думку, відбуватиметься зустріч кримчан із ЗСУ?
Юрченко: Так, як і у всіх регіонах, які ми бачили: Харківщина, Донеччина, Луганщина, Чернігів, Київщина, Херсонщина. Скрізь – із прапорами. Єдине, я думаю, у Криму буде трохи інакше. Там ще пропонуватимуть янтики та чебуреки, а не лише смачний теплий суп. І плов, звичайно. І чашку кави на БТР, що проїжджає. Але так само зустрічатимуть.
А хтось тікатиме. Хтось мав би вже зараз зрозуміти, що треба зараз тікати. Сидіти у в'язниці, гадаю, довго доведеться багатьом колаборантам. Як би хтось не намагався перефарбуватися – впевнений: про всіх усе знають.
БІЛЬШЕ ПО ТЕМІ: «Думаю, Україна звільнить Крим» – Бен ГоджесРоскомнагляд (Роскомнадзор) намагається заблокувати доступ до сайту Крим.Реалії. Безперешкодно читати Крим.Реалії можна за допомогою дзеркального сайту: https://dfs0qrmo00d6u.cloudfront.net. Також слідкуйте за основними подіями в Telegram, Instagram та Viber Крим.Реалії. Рекомендуємо вам встановити VPN.
Масштабна війна Росії проти України
24 лютого 2022 року Росія атакувала Україну на землі і в повітрі по всій довжині спільного кордону. Для вторгнення на Київщину із наміром захопити столицю була використана територія Білорусі. На півдні російська армія окупувала частину Запорізької та Херсонської областей, а на півночі – райони Сумщини та Чернігівщини.
На початку квітня російські війська повністю залишили три області на півночі України – Київську, Чернігівську і Сумську.
Повномасштабне вторгнення президент РФ Володимир Путін називає «спеціальною операцією». Спочатку її метою визначали «демілітаризацію і денацифікацією», згодом – «захист Донбасу».
Російська влада заявляє, що армія не атакує цивільні об’єкти. При цьому російська авіація, ракетні війська, флот і артилерія щодня обстрілюють українські міста. Руйнуванням піддаються житлові будинки та об’єкти цивільної інфраструктури у Маріуполі, Харкові, Чернігові, Житомирі, Сєвєродонецьку, а також у Києві й інших українських містах і селах.
На початок квітня Україна і країни Заходу оцінювали втрати Росії у війні в межах 15-20 тисяч убитими. Кремль називає у десять разів меншу цифру, хоча речник Путіна визнав, що втрати «значні». У березні Україна заявила про 1300 загиблих захисників. Президент Зеленський сказав, що співвідношення втрат України і Росії у цій війні – «один до десяти».
Після звільнення Київщини від російських військ у містах Буча, Ірпінь, Гостомель та селах області виявили факти масових убивств, катувань та зґвалтувань цивільних, зокрема дітей. Українська влада заявила, що Росія чинить геноцид. Країни Заходу беруть участь у підтвердженні фактів масових убивств. РФ відкидає звинувачення у воєнних злочинах, а вбивства у Бучі називає «постановкою».
Станом на 10 квітня ООН підтвердила загибель 1793 людей та поранення 2439 цивільних внаслідок війни Росії проти Україні.