1 (13) вересня 1889 року на світ з’явився один із найвидатніших лідерів кримськотатарського народу – Джафер Сейдамет. На честь 130-ліття з дня народження «кримського Петлюри» – літератора і публіциста, який у переломну добу став воєначальником і дипломатом – Крим.Реалії починають публікацію унікальних мемуарів Сейдамета.
Продовження. Попередня частина тут.
Повернення до Стамбула – свобода!
Я не міг уже дочекатися повернення до Стамбула. Але знову мало статися те, чого побоювалася моя бідна мати. Турецька революція ощасливила нас, але мама відчувала, що її домашнє щастя не триватиме довго, і я скоро поїду. Батько дозволив мені поїхати. Попрощавшись, зі сльозами і сумом я покинув будинок, матір, братів і сестер. Я поїхав до Ялти, а звідти через Ак'яр до Стамбула.
Річчю, що вразила в Стамбулі, була велика кількість книг і газет. Це було схоже на якусь хворобу. Наприклад, Небіль із [міста] Яніна, який навчався у нашій школі і досить добре знав французьку мову, разом зі своїм товаришем Баха Тевфіком видавав у той час газету «Eşek» [«Осел»]… Але попри все це божевілля, я перебував у стані безмежного щастя.
Свобода!… Це було, на мій погляд, таке велике і святе благословення, що я навіть не міг повірити, що його надлишок може завдати шкоди країні
Свобода!… Кожен може писати… Це було, на мій погляд, таке велике і святе благословення, що я навіть не міг повірити, що його надлишок може завдати шкоди країні. Однак, свобода не здійснила значного впливу на нашу школу. Щоправда, Іхсан Бей, який завдяки змінам повернувся із заслання і був призначений заступником директора нашої школи, зі щирим натхненням розповідав нам про тиранію падишаха і про життя великих Мідхата Паші і Намика Кемаля, але більшість наших учителів не дбали про те, щоб ми засвоїли революційні зміни.
Мої кримські товариші все частіше збиралися і сміливіше відвідували лекції. Щочетверга і я ходив на доповіді. Потім аж до суботнього ранку ми запекло дискутували.
Ми порвали наші фески, але…
Анексія Австрією Боснії та Герцеговини у жовтні 1908 року глибоко схвилювала нас. Ми вважали несправедливим, що Захід, незважаючи на зміни, запроваджені мешрутієт [конституційною монархією після Молодотурецької революції], як і раніше сприймав нас як «хвору людину» Європи. Ми чекали допомоги від демократичних держав. У той час був оголошений, власне, бойкот Австрії. Ми також порвали і викинули наші червоні фески [переважно австрійського виробництва] і наділи на голови білі фетрові шапочки. Коли пізніше ми дізналися, що і ці шапочки були виготовлені в Австрії, ми зрозуміли, що у політиці сила грає більшу роль, ніж наміри і моральні принципи. Ми наївно дивувалися, чому демократичні держави, включаючи Німеччину, чиїй дружбі ми надавали великого значення, більше думали не про нас, а про свої політичні вигоди, ми міркували, чому всі ці країни, подібно до царської Росії, прагнуть нас послабити. Ми не розуміли цього, а оскільки не розуміли, в нас прокидалася ненависть.
Події 31 березня
Коли ми були п'яні від свободи, коли найсміливіші проєкти здавалися нам цілком природними, коли ми у помислах будували плани їхньої легкої реалізації, раптово, у найнесподіваніший момент ми зіткнулися із жахливим прикладом реакції – події 31 березня [13 квітня за новим стилем] вразили нас у саме серце [мається на увазі 13-денне повстання солдат і консервативного духовенства у Стамбулі проти конституційної монархії].
Через газету «Volkan» [«Вулкан»], що видавалася Дервішем Вахдеті, між нами і учнями шкіл-медресе відбувалися бурхливі і запеклі сварки. Однак ми абсолютно не припускали, що ця банда наважиться розвернути хід подій у державі і спробує задушити свободу.
У той день я перебував у великому натовпі у кварталі Султанахмет перед будівлею парламенту, спостерігав за тими, хто входив та виходив із нього… Власне, я навіть не розумів, чому я був там і що я хотів зрозуміти. Потім, коли я побачив Едхема Пашу, новопризначеного військового міністра [повсталих], як він на чолі солдат йде до колишньої будівлі Генерального штабу (зараз будівля Університету), я змішався з натовпом, який проголошував здравиці на честь міністра…
Через кілька днів стало відомо, що Hareket Ordusu [«Армія дії» – збройні сили конституціоналістів] увійшла у [передмістя Стамбула] Ая-Стефанос (Єшількьой).
Ми хотіли записатися добровольцями в армію, щоб захистити Туреччину від реакції
З Небі, товаришем з інтернату Darüşşafaka, ми пройшли пішки через Адріанопольські ворота і дійшли до Єшількьой – ми хотіли записатися добровольцями в армію, щоб захистити Туреччину від реакції. Там зустрінутий молодий офіцер подякував нам і сказав, що вони не приймають добровольців, він порадив нам повернутися до школи і працювати над уроками. Було вже темно, коли ми повернулися до Стамбула…
Ми сильно переживали, що нічого не можемо зробити, щоб протистояти повстанню. Ми з нетерпінням чекали, коли Hareket Ordusu увійде до міста, щоб гідра реакції була знищена якнайшвидше.
Ми переконалися, що смерть турецьких борців за волю відомщена, а свобода врятована від будь-якої небезпеки поваленням з престолу кривавого деспота
У той час людиною, яку ми вважали найбільшим героєм свободи, був Ахмед Риза Бей. Ми були раді, що він живий і здоровий. Для нас Cemiyeti İttihat ve Terakki [Товариство «Єднання і прогрес» – політична партія революціонерів-молодотурків] була найбільшою святинею. Звичайно, ми цінували і любили принца [Мехмеда] Сабахаттіна за його діяльність в ім'я свободи, проваджену в Європі, але ми ніяк не могли пробачити йому спротиву İttihat ve Terakki, і, особливо, ми жодним чином не могли прийняти його ідею децентралізації. І все ж, принц Сабахаттін хотів, щоб народам у Туреччині дали те, чого ми хотіли в Росії для себе. З іншого боку, ми були проти поглядів принца, який не міг терпіти ані найменшої критики халіфа, його родича.
Дні, які настали після 31 березня, ми пережили, ніби в лихоманці. Як ми були щасливі, коли, нарешті, почули про збори обох палат парламенту в Єшількьой [9(22) квітня]. Усунення 27 квітня [султана] Абдул-Хаміда ІІ дозволило нам глибоко видихнути. Ми переконалися, що смерть турецьких борців за волю відомщена, а свобода врятована від будь-якої небезпеки поваленням з престолу кривавого деспота – як ми були раді!
Асан Сабрі Айвазов
У цей час до Стамбула прибув кримський журналіст і революційний діяч Асан Сабрі Бей Айвазов. Ми всі виказали йому велику пошану і любов. Побачити поруч із нами нашого улюбленого Асана Сабрі – найгарячішого революціонера – як же це нас радувало… Він був єдиним представником кримської інтелігенції, який публікував статті в Єгипті у газеті «İçtihat» [«Думка»] і у тюркському журналі «Füyuzat» [«Достаток»], що виходив на Кавказі [в Баку]. Ми знали, що царський режим стежив за ним, і тому йому довелося переховуватися. Це ще більше зміцнило нашу повагу до нього.
У свою чергу, через Асана Сабрі Бея, якого ми любили як невичерпного автора текстів у газеті «Vatan Hadimi», ми близько познайомилися з Юсуфом Беєм Акчурою. Ми кілька разів відвідували його на його квартирі у кварталі Нуруосманіє, він розповідав нам про ідеї [пан]тюркізму.
Турок чи татарин
Той факт, що Асан Сабрі Айвазов і Юсуф Бей Акчура відкидали найменування «татарин», викликав у нас негативні почуття. Хоча ми не знали нашої історії і кожен із нас тут, у Туреччині, випробував смак образи «брудний татарин», відмова від татарськості була для нас фальшю, ми вважали це нещирістю. Ми вважали природним, що ми любимо турецькість і визнаємо спільність доль наших народів, але ми вважали зайвим заперечувати татарськість, аби довести це.
Після 1905 року книги і журнали, що видавалися в Казані, почали надходити до Криму. Тенденція, що панувала у той час у Казані, несла печать татарськості. Тому вся наша інтелігенція, ми всі визначали себе як татар, і у цьому дусі були наші видання. У той час це почуття було настільки сильним у нас – ми визнавали його природним і логічним – що ми навіть не вважали за необхідне обговорювати це. На цю тему між нами не було жодного диспуту. Другою причиною було превалювання в нас релігійних почуттів, мусульманської віри над національним почуттям. Казанська молодь, що вчилася у той час у Стамбулі, дала характерну назву об'єднанню, яке тут створила: «Rusyali Islam Talebe Cemiyeti» [«Товариство російських студентів-мусульман»]. Османські історики і письменники представляли нам Чингізхана і Тамерлана як татар. Ми сприйняли це…
1909 року вчити нас літературі почав Джелял Сахір Бей. Коли під час лекції про твір Намика Кемаля «Evrak-ı Perişan» [«Розсипані листки»] він виголосив кілька речень, які принижували Чингізхана і татар, я встав і попросив дозволу залишити залу. На питання про причини я відкрито пояснив, що не можу вислуховувати образи, спрямовані проти представників мого народу. Тоді вчитель сказав: «Сідай, ти повинен вислухати урок». У відповідь на ці слова я спеціально вдарився головою об лавку, закривавив собі ніс і таким способом вийшов з класу. Коли я пішов, Джелял Сахір Бей звернувся до моїх товаришів: «Ви бачили татарську впертість?» У той час він, як і ми, не розумів, що таке турецькість і тюркізм.
На початку 1909 року в Туреччині виникли різні товариства: арабські, курдські, албанські. Деякі зі старих кримських емігрантів створили «Tatar Нayır Cemiyeti» [«Татарське благодійне товариство»] і почали видавати газету «Tonguç» [«Нащадок»]. Ми познайомилися з діяльністю цього товариства, навіть записалися до нього, проте не знайшли в ньому нікого, хто міг би захопити нас, молодих людей, своїми поглядами. Крім того, вони не цікавилися ані нами, ані Кримом. Пізніше вони також не підтримували з нами зв'язку. А ми не до кінця розуміли, які саме цілі вони ставлять перед собою.
Далі буде.
Примітка: У квадратних дужках курсивом подані пояснення Сергія Громенка або переклади, а звичайним шрифтом вставлені відсутні в оригіналі слова, необхідні для кращого розуміння тексту