«На непередбаченому відпочинку»: сім'ї захоплених українських моряків чекають на їхнє повернення додому

У вівторок, 25 червня, закінчився термін виконання наказу Міжнародного трибуналу з морського права про негайне звільнення українських моряків, захоплених торік у листопаді російськими військовими. У цей день Кремль мав надати Міжнародному трибуналу ООН з морського права звіт про звільнення українців. ФСБ Росії тим часом стверджує, що українські військові кораблі «незаконно перетнули держкордон Росії». Моряків звинувачують за ч.3 статті 322 Кримінального кодексу Росії (незаконний перетин кордону). Їм загрожує до шести років позбавлення волі.

Поки захоплені моряки залишаються під російським арештом, а українські дипломати борються за їхнє звільнення, військових продовжують чекати сім'ї. Журналісти Крим.Реалії зустрілися з батьками моряків, які служили в Криму до анексії.

Богдан Небилиця. «Він просто не здатний на зраду»

У Сумській області України, за 30 кілометрів від російського кордону, розташоване село Глазове ‒ 10 років тому звідси до Севастополя виїхав Богдан Небилиця. Хлопець вступив до ліцею при Академії військово-морських сил імені Павла Нахімова ‒ до цього він лише один раз бачив море.

Богдан Небилиця, старший лейтенант ВМС України

«Після того як Богдан приїхав зі звісткою, що вступив до севастопольського військово-морського ліцею, ми святкували: наловили раків, купили пива, запросили родичів, сусідів», ‒ згадує батько Богдана Павло Небилиця.

За словами батька, Богдан тоді вступив відразу до п'яти вишів, серед них ‒ університет імені Тараса Шевченка та Київський інститут міжнародних відносин, але вибрав він саме Академію військово-морських сил імені Павла Нахімова.

«Ми хотіли, щоб він був у Києві, тут зручно їхати. Але він сказав: «Ні, Севастополь, тільки Севастополь. Якщо туди вступив ‒ все, тільки туди, навіть не обговорюється», ‒ переказує слова сина Павло Небилиця.

Фото із сімейного архіву Богдана Небилиці – так відзначали його вступ до Академії військово-морських сил імені Павла Нахімова

Під час анексії Криму Росією у 2014 році батьки не отримували дзвінків від сина, який перебував у Севастополі, а потім пізнали його на поширених у мережі відеокадрах. Курсанти Академії військово-морських сил імені Павла Нахімова заспівали гімн України, коли над їхнім навчальним закладом піднімали російський Андріївський прапор.

«Коли вони заспівали, їх поставили та стали офіцери їх виховувати, а вони у відповідь: «Ви вже не наші офіцери, у вас вже форма інша». І вони вирішили вночі зрізати цей флагшток, придбали інструмент, але їх один офіцер відрадив, сказав: «Хлопці, за це буде в'язниця», ‒ розповідає батько Богдана.

​«Через свій характер він просто не здатний на зраду. Це у нього зі школи, навіть, напевно, з дитинства. Він і за багатьох заступався через це», ‒ характеризує свого учня класний керівник Богдана Олена Самбур.

Богдан закінчив академію вже в Одесі, служив на ракетному катері «Прилуки». У 2018 році моряка призначили командиром малого броньованого артилерійського катера «Нікополь». Його будували прямо на очах Богдана та команди. Батько згадує, що син знав ‒ йти в сторону Керченської протоки ризиковано, інші цього уникали.

«Рапорти писали про переведення на інший корабель через сімейні обставини, на лікарняний, тобто знали, куди йдуть. Кажу: «Богдане, хлопці звільняються. А ти?» Він: «Ні, каже, батьку, я задню вмикати не буду», ‒ говорить Павло Небилиця.

Павло Небилиця

​Богдан Небилиця понад півроку перебуває в російській в'язниці. За цей час з рідних він бачив тільки маму.

«На суді ми намагалися не плакати, з ним сміялися. Чим більше смієшся, тим більше надаєш собі бадьорості. Ти, кажу, більше посміхайся, навіть якщо тобі погано буде», ‒ згадує ту зустріч мати Богдана Валентина.

Юрій Будзило. «Він тримає свій буксир»

Дружина мічмана Юрія Будзила Ірина вдома в місті Балта Одеської області з хвилюванням читає лист чоловіка зі слідчого ізолятора.

«У перших рядках свого листа хочу повідомити, що у мене все як і раніше, перебуваю на відпочинку непередбаченому», ‒ читає вона.

Юрій Будзило в підконтрольному Росії Київському суді Сімферополя, архівне фото

Юрій Будзило керував буксиром «Яни Капу», у перекладі з кримськотатарської назва звучить як «Нові ворота». Саме на цей буксир біля берегів Криму навалювався російський корабель 25 листопада 2018 року.

«Я кричала: «Це неможливо, подивіться, як його б'ють». Тому що я знаю, що він там. А внук каже: «Де там? Там що, дідуся видно?». «Ні, ‒ кажу, ‒ його не видно, тому що він тримає свій буксир», ‒ згадує Ірина.

Українських моряків у суді зустрічали оплесками (відео)

Ірина згадує, як вперше побачила в Одесі буксир, на якому служив чоловік. Він називав судно своїм домом.

«Я сказала: «Що це таке?» А він каже: «Це мій корабель». Я некоректно кажу: «Це якесь корито іржаве». Він сказав, що все зроблю ‒ так і вчинив. Труби переварював, палуби зварював, бортики зварював», ‒ розповідає дружина Юрія Будзила.

Дружина моряка Юрія Будзила Ірина зачитує рядки з листа чоловіка

​У Криму Юрій служив у Військово-морських силах України. Під час захоплення півострова опинився в російській облозі на озері Донузлав. Коли виїжджав додому, не знав ‒ це ще Україна чи вже ні.

«Він телефонував, якщо був зв'язок (бо там його глушили), і кричав: «Ми ще Україна?» Я говорила: «Так». «Ми ще нічого не захопили, не підписали?» «Ні». Я думала, що якісь бомжі приїхали. По-перше, зарослий, захриплий, майже без голосу, на нервах, очі перелякані. Було дуже страшно на них усіх дивитися. Вони говорили: «Ми так боялися, що ми в'їдемо і, не дай Боже, ми вже не Україна», ‒ розповідає Ірина.

Роман Мокряк. «Флот своїх не залишає»

Далеко від моря, в селі Карлівка Кіровоградської області України, Микола ‒ батько командира розстріляного катера «Бердянськ» Романа Мокряка ‒ носить тільняшку. Він сім років служив на Північному флоті, брав з собою на корабель і сина.

Роман Мокряк з молодшим братом

​«Він ще маленький був, близько трьох років десь, у мене на кораблі на моєму ліжку і спав ‒ ми з ним умощувалися ‒ і мої, і з інших підрозділів ‒ тягали його. Маленька дитина для них була як іграшка», ‒ згадує батько Романа.

Мічман Микола Мокряк вважає, що Росія «програла бій», коли захопила українські військові кораблі.

«Великого розуму зробити навал на буксир не треба. Якщо по-сільському, по-простому сказати: що таке буксир ‒ це потужний трактор, який тягає судна. Вони наїхали на нього своїм BMW», ‒ розмірковує Микола Мокряк.

БІЛЬШЕ ПО ТЕМІ: Таран і обстріл: хронологія захоплення українських кораблів

Микола зізнається, що гордий за українських моряків.

«Молодці хлопці, що не кинули, пішли разом. Флот своїх не залишає», ‒ говорить він.

У 2014 році Роман був на лікарняному після операції, але, почувши про анексію, поїхав до Криму. Там він служив на єдиному в Україні підводному човні «Запоріжжя». Частина підводників переприсягнула Росії, тільки 30 осіб із сотні не забули про клятву.

Микола Мокряк

«Він завжди мені казав: «Все добре, нас тут не ображають, все нормально». Вже пізніше я дізналася, що не дуже там було добре, навіть смертельно небезпечно», ‒ згадує мама Романа Наталія.

Батько Романа тепер за контрактом воює на Донбасі. Він вірить, що на морі Україну незабаром захищатиме його син.

Напередодні стало відомо, що українські військові катери «Нікополь» (P176) та «Бердянськ» (U175), а також буксир «Яни Капу» (А947), захоплені ФСБ Росії біля берегів Криму в листопаді 2018 року, зникли з акваторії стоянки суден «Генмол» у Керчі, де вони перебували останні місяці. Українські кораблі перемістили в невідомому напрямку. У листопаді 2018 року після захоплення українських кораблів російські силовики перемістили їх до Керчі.

У прес-службі ФСБ Росії публічно не повідомляли про переміщення захоплених українських військових кораблів та висунення звинувачень українським морякам.