Є така відома істина ‒ горе переможеним, тому, що їхню історію писатимуть переможці. Отто Бісмарку приписуються слова про те, що «головне ‒ захопити чуже місто, а там вже історики доведуть, чому це споконвічно наші землі». Ось Росія вже більше ніж два століття і обґрунтовує, чому Крим для них «сакральна земля».
Але висловлювання про «горе переможеним» через необ'єктивну історію зберігало свою істинність десь приблизно до кінця 80-х ‒початку 90-х років, коли кримські татари отримали спочатку часткову, а пізніше й широку свободу слова. На цьому рубежі історія Криму та історія кримських татар стала позбавлятися від міфів і брехні. Замість «сакральної історії» на горизонті виріс цілий новий напрямок ‒ відновлення правди, що викликало головний біль у колишніх «переможців», тому що їхня брехня стала видна всьому світу. І завдання відновити правдиву історію народу, який повернувся до Криму, з 80-х років минулого століття постало на повний зріст.
На жаль, це ще не можна назвати остаточною перемогою правди. У багатьох книгах російських істориків, на багатьох сайтах все ще присутні фальшиві концепції, які стверджують, що «кримські татари не корінний народ Криму», які говорять про колаборантів Другої світової війни, про «гуманність Сталіна, який врятував кримських татар від помсти» і «виселив їх у споріднене мусульманське середовище».
Брехня історії все ще продовжує жити, і це робить правду історії тим ціннішою.
БІЛЬШЕ ПО ТЕМІ: «Це б ускладнило для Росії анексію Криму»
Потік правдивої історії
Зі здобуттям свободи слова фахівці стали писати історію Криму «не за Надинським» і «не за Павленком».
Велику роль у відновленні історичної правди зіграли книги М. Н. Губогло та С. В. Червоної «Кримськотатарський національний рух» у двох томах, стаття Людмили Алексєєвої «Кримськотатарський рух за повернення до Криму» у книзі «Історія інакомислення в СРСР. Новітній період» 1992 року. З'явилася двотомна енциклопедія відомого вченого Рефіка Музафарова, книги Олекси Гайворонського з історії Кримського ханства. Орати цілину кримської історії всіх віків почав ленінградський історик Валерій Возгрін, який встиг завершити й дати народу головну роботу свого життя чотиритомну «Історію кримських татар». Вічна йому пам'ять. Яскравий внесок у цю сферу своїми книгами та телепрограмами вносить історик Гульнара Абдуллаєва.
Загалом в українські роки Криму муза історії Кліо надихнула досить багатьох істориків, які зробили внесок у встановлення повної правди про народ, з історією якого повелися з кричущою несправедливістю. Цинічні заяви про те, що «ми не допустимо переписування історії» звучать відтоді смішно. Колишні комуністи захищають історію, яку підло спотворили спочатку, і до якої не мають жодного стосунку, хоча вважають за краще купатися «в променях її слави».
БІЛЬШЕ ПО ТЕМІ: «Ніхто з солдатів не сказав, куди нас везуть»
Проте Рубікон перейдений, і єкатерининські, потьомкінські, а потім і сталінські міфи фальсифікованої історії вже розвінчані цілими поколіннями дослідників, які зробили внесок у формування правдивої історії. І одним з результатів роботи істориків можна вважати і той факт, що депортація всього народу як злочин сталінщини була офіційно визнана в Україні геноцидом.
Внесок Гульнари Бекірової
На цьому багатому тлі історичних досліджень книги відомого історика, члена ПЕН-центру України Гульнари Бекірової залишаються помітними і входять в число найбільш читаних, тому що відрізняються системністю, глибиною та послідовністю.
Гульнара Бекірова
Гульнара Бекірова ‒ знавець всієї історії Криму та кримських татар, але її професійною спеціалізацією є період воєнного та повоєнного життя народу. У 2004 році вийшла її монографія «Кримськотатарська проблема в СРСР (1944-1991)». Але і після виходу книги вона не припинила досліджувати цей складний період історії, поготів, що навколо нього все ще тривали інформаційна війна, брехливі теорії від фальсифікаторів усе ще множилися, як гриби після дощу. Потреба у правді була як ніколи актуальна.
У 2008 році вийшла значно розширена та поглиблена, краще систематизована книга Гульнари Бекірової «Кримські татари: 1941-1991 (Спроба політичної історії)». Її обсяг зріс удвічі, хронологічні рамки були розширені. Виявилося, що повоєнна історія Криму та кримських татар, якщо її починати з 1944 року, виявляється неповною і відірваною від періоду самої війни, через що важко пояснити багато фактів у житті і півострова, і його депортованого народу в післявоєнний період. Гульнара Бекірова зрозуміла це ще під час роботи над статтею «Крим у Великій Вітчизняній війні», яка увійшла в книгу «Крим і кримські татари в XIX-XX століттях», що вийшла у 2005 році.
Але й після цього допитливий історик Гульнара Бекірова не припинила вивчення глибин обраного періоду. Відкривалися архіви, у науковий обіг вводилися багато нових документів, ставали публічними нюанси повоєнної політики радянської держави. Все це просилося в нову книгу. І ось маємо перед собою важкий фоліант, нарис політичної історії «Пів століття спротиву. Кримські татари від вигнання до повернення (1941-1991 роки)».
БІЛЬШЕ ПО ТЕМІ: Про права корінних народів
Загалом професійне поле Гульнари Бекірової досить широке. Вона автор та упорядник дев'яти книг, засновник і редактор сайту «Крим і кримські татари», автор і ведуча циклів передач «Тарих левхалари» («Сторінки історії») та «Тарих седаси» («Відлуння минулого»). Вона член Українського ПЕН-центру, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків, кандидат політичних наук і доцент кафедри історико-філологічного факультету КІПУ, в якому працювала до анексії Криму.
Головними аспектами роботи, виконаної Гульнарою Бекіровою, є чотири напрямки. Це, перш за все, зловмисний і геноцидний характер депортації кримськотатарського народу як масового злочину влади. По-друге, це дослідження процесів зародження та розвитку масового національного руху кримських татар за повернення на Батьківщину ‒ від маленьких ініціативних груп до скликання Курултаю та обрання Меджлісу, ‒ як феномена суспільно-політичних рухів другої половини ХХ століття. По-третє, дослідження особливості руху, що виявлялася в тому, що кримські татари не обмежувалися боротьбою лише за свої інтереси, а розуміли взаємозв'язок їх з усіма аспектами широкого демократичного руху в СРСР. Вони пов'язували свою боротьбу з протестами проти окупації Чехословаччини у 1968 році, проти вторгнення в Афганістан у 1979 році, проти насильницької політичної психіатрії, проти розстрілу китайців на площі Тяньаньмень, вони підтримували боротьбу правозахисників у Росії, боротьбу дисидентів усіх республік за національне визволення. По-четверте, дослідження Гульнари Бекірової ‒ це детальний виклад принципів, методів і форм ненасильницького політичного спротиву, який став особливою практикою боротьби у другій половині ХХ століття, на противагу ставці на силу, яка переважає в політиці Росії з часів Петра І, яка стала основною формою анексії Криму в 2014 році.
БІЛЬШЕ ПО ТЕМІ: Джемілєв: «Росія категорично проти звільнення кримських татар»
Нове віднайдення Батьківщини
Книга Гульнари Бекірової багатогранна. Вона детально, майже покроково описує всі етапи історії народу, за цією якістю її праця наближається до праці Валерія Возгріна, просто періоди дослідження різні, але книгу «Пів століття спротиву» можна було б назвати шостим томом (якщо вважати, що п'ятий том мав охоплювати період від початку ХХ століття до Другої світової війни) дослідження історії народу, яке вже стало класичним.
Третій розділ частини другої книги Бекірової має назву «Шляхом остаточного рішення». І це справедливо. Подібно до того, як німецькі фашисти планували остаточне вирішення єврейського питання, так і російські фашисти, розпочавши вигнання кримських татар у ХVIII столітті, у 1944 році дійшли до остаточного завершення процесу ‒ у травні 1944 року в Криму не залишилося жодного кримського татарина. Більше ніж половина виселених загинули в перші ж роки після депортації.
Цінність книги Бекірової ‒ у системному описі післясталінського періоду. Вона показує, що десталінізація по-комуністичному недалеко пішла від самої сталінщини, що комуністи СРСР так і не змогли піднятися до визнання істинної історії кримських татар. Заборонивши кримським татарам повертатися із заслання на Батьківщину, вони продовжували ту ж сталінську лінію в національній політиці. Радянський Союз був не меншою «в'язницею народів», ніж Російська імперія.
Якісні зрушення в положенні кримських татар почалися тільки в той час, коли народ наважився остаточно взяти долю у свої руки ‒ у 1991 році скликав Другий Курултай (якщо з'їзд 1917 року вважати першим), обрав Меджліс, який і започаткував новий етап історії. Автор книги докладно описує розвиток національного руху на тлі таких «нововведень» як укорінення на чужині, створення Мубарекської республіки, суди 70-80 років, «відлига» у ставленні до кримських татар наприкінці існування СРСР.
Проте, історія народу не закінчується. Для її повного осмислення необхідні наступні роботи з дослідження становища кримських татар у Криму, відносин Криму та України в період після 1991 року і до нової окупації Криму Росією. Думаю, не залишиться без уваги істориків і новітній період історії після анексії, який виявився фактичним поверненням Криму в єкатерининські та більшовицькі часи. Вигнання Меджлісу, оголошення його терористичною організацією, суди над правовірними мусульманами, яких видають за терористів, ‒ чим це відрізняється від «Справи Міллі Фірка» та розстрілу всієї національної інтелігенції? По суті ‒ та ж сталінщина.
І правдива історія цих процесів, немає сумніву, ще буде написана.
Микола Семена, кримський журналіст, оглядач Крим.Реалії
Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції