Віталій Портников: Велика кримська ілюзія

Спеціально для Крим.Реалії

У своїй новій книзі про американську політику «Кімната, де це сталося: спогади про Білий дім» колишній радник президента США з національної безпеки Джон Болтон розповідає про переговори з російським президентом Володимиром Путіним про російсько-український конфлікт. Путін, за словами Болтона, сказав йому, що тодішній президент США Барак «Обама чітко говорив йому у 2014 році, якщо Росія не піде далі анексії Криму, конфронтація щодо України може бути врегульована». «Проте з якоїсь причини Обама передумав», ‒ завершує Болтон переказ слів Путіна.

Ми прекрасно знаємо, якщо хтось і «передумав», то це був точно не Барак Обама. Це був Володимир Путін, з подачі якого, як ми знаємо, почалася дестабілізація українського материка з подальшим захопленням міст на Донбасі, спробами заколотів у Харкові та Одесі. Там точно не було Обами. Водночас, незалежно від того, що насправді говорив президент США президенту Росії, ми добре пам'ятаємо, що позиція президента США в «кримському питанні» була досить оперативною і чіткою. Втім, також пам'ятаємо, як обережно діяли західні лідери в перші тижні після початку російської спецоперації в Криму, як вони робили всі можливі зусилля для того, щоб не допустити силової конфронтації. А G7, перетворена з G8, голосно засудила захоплення Росією Криму лише 24 березня ‒ через тиждень після власне анексії. І санкції, запроваджені за очевидне порушення міжнародного права та руйнування світового ладу ‒ анексію Криму, були персональними. Справжні санкції Захід почав запроваджувати вже після початку війни на Донбасі, після знищення малазійського «Боїнга». А чому?

А тому, що Кремлю, схоже, вдалося переконати західних політиків і громадську думку в тому, що Крим ‒ це якась сакральна територія, що «випадково» опинилася у складі України, що насправді це питання російської національної честі, що до самого впливу Кремля на Україну Крим жодного стосунку не має. І в цьому, впевнений, полягала найбільша брехня російської зовнішньої політики за останні десятиліття. Брехня, в яку повірив багато хто не тільки на Заході, а й у самій Росії, і навіть в Україні.

Крим дійсно був одним з інструментів, який можна було використати, щоб не допустити виходу України з Радянського Союзу. Таких інструментів у центру було безліч. Для Молдови ‒ Придністров'я. Для Грузії ‒ Абхазія та Південна Осетія. Навіть для Росії ‒ її автономні республіки, які в перебудову стали вимагати для себе статусу союзних республік. Крим не залучили з однієї дуже простої причини: у результаті конфлікту Михайла Горбачова та Бориса Єльцина саме Українська РСР стала головною опорою союзного центру у проєкті створення «оновленого Союзу». Дестабілізувати ще й цю республіку було, м'яко кажучи, небезпечно для Кремля.

Натомість вже 24 серпня 1991 року, коли Україна оголосила про свою незалежність, про Крим згадали буквально в перші ж хвилини після голосування в українському парламенті, в спеціальній заяві прессекретаря президента Росії. Тобто інструмент був використаний негайно. Це і було те, про що зараз говорить Володимир Путін ‒ якщо хочете виходити, то «без подарунків російського народу». І невідомо, як би склалася ситуація, якби 1 грудня 1991 року кримчани разом з усією рештою України не сказали б «так» Акту про незалежність. Великодержавникам просто не було чим крити.

Але і без цього Крим постійно продовжували використовувати як «якір», що мав не дозволити українському кораблю вирушити в самостійне плавання. Бажання Росії зберегти свою базу в українському Севастополі та постійний шантаж Кремля ‒ від войовничих заяв Бориса Єльцина і до Харківських угод. Постійна присутність у Криму російських політиків-шовіністів. Сприяння проросійським політичним силам ‒ від Мєшкова до Аксенова. Українців ніби переконували: раз у складі вашої держави «русская земля», то нікуди ви від нас не подінетеся.

Нерозуміння того, що Крим був не метою, а інструментом, схоже, зіграло злий жарт і з Обамою, і з іншими західними лідерами. Ухвалене рішення про анексію мало стати для Заходу, на думку Путіна, потужним сигналом: припиніть підтримувати Україну! У «кримської промови» Путіна були чітко окреслені масштаби майбутньої російської експансії, «подарунка більшовиків» ‒ практично весь схід і південний схід України.

Планам Путіна не судилося збутися, тому що український народ виявився здатний чинити спротив агресії та зупинити захоплення територій країни. Але Путін, впевнений, і не думав зупинятися на Криму ‒ його останнє інтерв'ю про «подарунки російського народу» у цьому в черговий раз переконує.

Однак міф про те, що Путіну потрібний був саме Крим, залишився ‒ і працює донині. Досі ви можете знайти «корисних ідіотів» Кремля, які переконуватимуть вас: Донбас Путіну не потрібний, він його захопив лише для «обміну» на Крим. І як тільки Україна визнає, що «Крим наш», Росія піде з українського сходу і знову «дружитиме» з Україною, ніби нічого й не сталося.

Але я б залишив ці ілюзії у 2014 році. Ніякий Донбас на Крим ніхто «обмінювати» не збирається. І анексія Криму, і війна на Донбасі, і підтримка проросійських сил у самій Україні ‒ це лише різноманітні інструменти повернення самої України в російську «сферу впливу».

І, до речі, міф про «сакральність» Криму для Росії ‒ теж такий інструмент.

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції