Спеціально для Крим.Реалії
Володимир Путін півтори години обіцяв росіянам світле майбутнє.
Всупереч очікуванням він майже не говорив про Україну. Не оголошував про визнання «ЛДНР». Не анексував у прямому ефірі сусідню Білорусь. Замість цього він дев'яносто хвилин обіцяв російським громадянам соціальні виплати та інфраструктурні будівництва.
Втім, у всьому цьому є глибинна політична логіка. У вересні цього року Росію чекають вибори в Державну Думу. Перед якими влада традиційно нагадує своїм виборцям про те, хто тут головний постачальник ресурсів для виживання.
Президент Росії Володимир Путін під час виступу із щорічним посланням Федеральним Зборам, 21 квітня 2021 року
Ця роль за російською вертикаллю закріплювалася ще в нульові. Олігархи переставали бути самостійними фігурами. Великий бізнес ішов вклонятися до чиновників. Платники податків перестали утримувати державу ‒ вона встановила контроль над основними експортними товарами й стала утримувати себе самостійно.
Російська держава стала головним провайдером ресурсів для російського суспільства. У першу чергу ‒ ресурсів безпеки та виживання
Все це спричинило ситуацію, коли російський громадянин не виступає для російського чиновника в ролі роботодавця. Він уже не може кивати на свої податки й вимагати в обмін від вертикалі слухняності. Все навпаки. Російська держава стала головним провайдером ресурсів для російського суспільства. У першу чергу ‒ ресурсів безпеки та виживання.
Травма 1991 року теж мала свою роль. Обивателя в Росії переконали в тому, що будь-які ігри в демократію закінчуються крахом системи. Його переконували, що будь-яка атака на політичні еліти рівноцінна атаці на саму державну вертикаль. Мовляв, сьогодні вам пропонують боротися з корупцією у владі, а завтра система піде в рознос і почнеться парад суверенітетів.
Силовики ведуть демонстранта під час мітингу на підтримку ув'язненого російського опозиційного політика Олексія Навального в Санкт-Петербурзі, Росія, 21 квітня 2021 року
У скарбничку подібного спрощення російська влада склала весь негатив з дев'яностих. Чеченську війну. Шалену інфляцію. Несправедливу приватизацію та розгул злочинності. Все це тепер подається як результат політичного багатоголосся. Мовляв, якщо не хочете повторення ‒ звикайте до того, що портрети в кабінетах мінятися не будуть.
Проблема позасистемної опозиції в тому, що вона раз у раз апелює до складних категорій
Це надзвичайно зручний метод боротьби з будь-якими претендентами з боку. Причому про офіційну опозицію навіть не йдеться ‒ вона давно перетворилася на статистів, які відбувають номер за державні подачки. Йдеться про позасистемну опозицію, яка сьогодні підіймає на свої прапори Олексія Навального та його антикорупційні розслідування.
Проблема позасистемної опозиції в тому, що вона раз у раз апелює до складних категорій. Говорить про несправедливість системи. Вимагає від чиновників поваги до обивателів. Розповідає про чужі хабарі та договорняки. Але все це може, у найкращому випадку, обурити невеликий прошарок міських жителів. Які зуміли зіскочити з дотаційної державної голки й навчилися виживати самостійно. І молодь ‒ яка ще не встигла на цю голку підсісти.
А решта Росії продовжує жити за принципом «аби не гірше». Бунт проти влади для неї означає повстання проти годувальника. Причому навіть робота на приватні структури не означає повної свободи ‒ з тієї простої причини, що приватні компанії в Росії змушені озиратися на вертикаль. Такий собі справжній фашизм за заповітами Беніто Муссоліні: нічого проти держави, нічого поза державою.
Решта Росії продовжує жити за принципом «аби не гірше»
У результаті протестні мітинги стають для Кремля подразником, але не перетворюються на загрозу. Щоб ситуація змінилася, російська влада має втратити той статус, до якого вона йшла останні двадцять років. А саме ‒ постачальника безпеки та ресурсів для виживання. Коли подібний статус втратила радянська влада ‒ Радянський Союз зазнав краху.
А до цього моменту російська опозиція приречена бути схожою на декабристів. Як за рівнем популярності, так і за рівнем ефективності.
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції