Микола Семена: «Таких, як я, у Криму все більше»

Оглядач Крим.Реалії, кримський журналіст Микола Семена 18 лютого виїхав з анексованого Росією Криму на материкову частину України на медичне обстеження. Восени 2017 року підконтрольний Кремлю Залізничний районний суд Сімферополя засудив журналіста до двох з половиною років умовно з випробувальним терміном на три роки та забороною займатися публічною діяльністю, пізніше термін заборони скоротили до двох років.

Російські слідчі розцінили матеріал про громадянську блокаду півострова, опублікований на сайті Крим.Реалії в рубриці «Погляд», закликом до порушення територіальної цілісності Росії відповідно до статті 280.1 Кримінального кодексу Росії. Микола Семена стверджує, що у своїх матеріалах він реалізовував право на «вільне висловлення думки», а Міністерство закордонних справ України, Держдепартамент США, Євросоюз і низка міжнародних організацій засудили винесений журналістові вирок. У перший же день перебування на материковій Україні Микола Семена став гостем Радіо Крим.Реалії.

‒ Пане Миколо, в одному з матеріалів близької до російської влади Криму газети «Крымская правда» головний редактор Михайло Бахарев назвав вас «інформаційним терористом» і висловив жаль з приводу того, що вас не посадили. Як ви думаєте, чому у головного редактора кримської газети ‒ який, до речі, навчався з вами ‒ таке ставлення?

‒ Під час одного із судових засідань у Сімферополі Ільмі Умеров сказав, що цей суд ‒ приклад того, як терористи судять патріотів. Зараз у багатьох кримчан у суспільній свідомості відбувається злам, і правда видається у кримських ЗМІ за «інформаційний тероризм». Тут велике питання: хто терорист? Ті, хто штурмував будівлі Верховної Ради Криму та Ради міністрів Криму, сімферопольський аеропорт? Ті, хто блокував українські військові частини й виганяв з Криму неугодних? Чи ті, хто писав про це правду? Все помінялося місцями. Завдання наших ЗМІ, зокрема й Крим.Реалії, полягає саме в тому, щоб поставити все на свої місця і назвати терористів терористами.

‒ Які враження залишилися у вас від російського судового процесу у вашій справі в Криму?

‒ Судова справа йшла заданим курсом, нею керувала не суддя, а інші люди. Вона не звертала уваги на аргументи захисту й тільки підтримувала ініціативи сторони обвинувачення. Але я вважаю, що, спираючись на міжнародне право та постанови ООН в галузі свободи слова, нам вдалося довести, що журналіст, тобто я, нічого не порушив. По-перше, Крим не належить Росії, а обговорення його статусу ‒ не посягання на територіальну цілісність Росії. По-друге, тут також проявилася ця вивернута свідомість: людей, які захищають правду, виставили в образі терористів та екстремістів, тоді як сама Росія вчинила міжнародний злочин і забрала частину території України. Моя справа вже давно в Європейському суді з прав людини, її взяли до розгляду, проте індивідуальні справи поки відклали до розгляду позову України до Росії з приводу Криму. Але прокуратура Автономної Республіки Крим, яка розташована в Києві, ініціювала кримінальну справу проти судді в моєму процесі ‒ Надії Школьної.

‒ Ви не могли вести публічну діяльність за рішенням російського суду. Як пережили цей період?

‒ Я професійний журналіст, іншої професії не маю. Цим рішенням окупаційна російська влада фактично позбавила мене права на життя, тому що я не міг заробляти чимось іншим. Після 50 років у журналістиці це була болісна трагедія. Я продовжував збирати інформацію, фотографував, але нічого не публікував. Це чітко контролювалося. Пам'ятаю, ще під час розслідування за мною встановили зовнішнє стеження, а спостереження за всіма інформаційними мережами взагалі було тотальним. Через рік після анексії в Криму були створені так звані кібервійська, які підкорили собі всіх інтернет-провайдерів і циркуляцію інформації в мережі. Одного разу в мене вимкнули Інтернет і добилися того, щоб до мого комп'ютера був допущений їхній майстер. Замість одного прийшли двоє: один розбирався, інший спостерігав ‒ і вони поставили мені шпигунську програму, все потім відображалося у них. Це я вже пізніше дізнався, коли почалося слідство й мені показали скріншоти з мого комп'ютера.

‒ Що ви спостерігали в Криму за цей час?

‒ До Криму завезли дуже багато «місіонерів» з Росії, які обіймають усі чиновницькі посади, будь-які керівні посади. Навіть місце бригадира віддають тільки приїжджому, а звичайних кримчан беруть на рядові роботи ‒ їх перетворили на наймитів так званої російської еліти. У Сімферополі та інших містах будуються цілі житлові райони для прийому росіян, щоб змінити населення Криму, зменшити кількість проукраїнських громадян і різко збільшити кількість пенсіонерів, які на виборах голосували б тільки за Росію. Півострів перетворився на закриту зону, куди складно потрапити правді про стан справ в Україні, в Росії, у світі.

‒ Зазвичай у таких випадках говорять, що Росія вкладає в Крим величезні кошти.

‒ Так, там вже кілька кримінальних справ з приводу розкрадання цих грошей. Будівництву заважає те, що проєкти віддаються «своїм» організаціям, які часто не здатні довести проєкт до кінця, і підрядники кидають об'єкти, все доводиться переробляти. Так що гроші, які Росія викидає на Крим, використовуються вкрай неефективно. Пам'ятаю, за України (до анексії Криму Росією ‒ КР) ремонтували вулицю Горького в Сімферополі ‒ вона як була, так і залишилася, і нічого там не треба переробляти. А зараз росіяни взялися ремонтувати вулицю Пушкіна та інші ‒ і вже п'ять років щороку перекладають плитку або ще щось. Будівництво не закінчується, гроші вкладаються і вкладаються, але відповідного ефекту від цього немає. Є ще такий штамп, ніби Україна 23 роки в Криму нічого не робила, але ж усе, що там є, збудоване після 1954 року Україною за її кошти.

‒ Чи можна прочитати про все це в кримських ЗМІ?

‒ Засоби масової інформації в Криму дуже регламентовані. Їм в адміністративному порядку видають завдання енну кількість разів за програму згадувати керівників у позитивному контексті. Часто такі передачі нагадують щось з радянського періоду, тільки замість «за рішенням з'їзду КПРС» говорять «виконуючи розпорядження глави Криму Сергія Аксенова» ‒ і далі про будівництво дороги тощо. Таке враження, що без Аксенова жодна справа не може ні початися, ні закінчитися. Крим фактично функціонує на ручному управлінні. Я жив у Криму більше ніж 30 років, брав інтерв'ю в усіх українських прем'єр-міністрів, керівників ‒ і жоден з них не працював так, як зараз працюють Сергій Аксенов і спікер російського парламенту півострова Володимир Константинов.

‒ Що ви маєте на увазі?

‒ Вони ніби перебувають на розпеченій пательні. Смикнуться вправо ‒ там теж не виходить, починають іншу справу ‒ і там не виходить, але преса та телебачення хвалять їх як дуже вмілих організаторів і керівників. Тим часом Керченський міст ‒ теж абсолютно пропагандистський проєкт. Його введення в експлуатацію абсолютно не вплинуло на економічну ситуацію в Криму: ні ціни не знизилися, ні товарів не стало більше. Як був дефіцит у певних випадках, так він і залишився. За деякими позиціями ціни досі вищі, ніж у російському Краснодарському краї і навіть Москві. Коли ЗМІ пишуть про те, що кримчани нібито вдячні за міст особисто Володимиру Путіну та всій Росії, то вони виконують вказівки про похвальні тексти стосовно російського президента.

‒ Хіба популярність Путіна не знизилася після пенсійної реформи, зокрема в Криму? Нещодавно «Левада-Центр» давав новий рейтинг довіри президенту у країні на рівні 35%.

‒ Жодним соціологічним відомостям щодо Криму зараз не можна довіряти, вони обов'язково будуть сфальсифіковані. Насправді, коли я перейшов адмінкордон, я помітив велику різницю між настроями людей у Криму та на материковій частині України. Тут люди відкриті, радісні, всі виявляють один до одного повагу, допомагають. У Криму атмосфера інша: люди не довіряють один одному, в сусіді бачать ворога і бояться висловлювати свою позицію не просто публічно, а усно, навіть у колективі. Є випадки доносів, переслідувань тих, хто висловлював думки не в руслі російської політики щодо окупації та анексії Криму.

«Не їздив у поїздах 4 роки». Перше інтерв'ю Миколи Семени після виїзду з Криму (відео)

‒ У нас є дзвінок від радіослухачки з Керчі.

Тетяна: Я б хотіла побажати Миколі здоров'я, тому що такі люди, як він, для нас дуже цінні. Це зразок для нас. У серпні я була на концерті в Сімферополі, і стільки, скільки він мене фотографував, мене ніхто не фотографував.

‒ Дякую, я пам'ятаю ваш концерт. Всі українці в Сімферополі були захоплені вашою музикою і співом.

‒ Ще один дзвінок з Криму.

Радіослухач: Я вас слухаю, пане Семена, і тихо радію, що з кожним роком таких, як ви, стає все менше.

‒ Я б сказав, що ви не праві. Таких, як я, у Криму з кожним днем, місяцем, роком стає все більше, тому що люди спостерігають за тим, що відбувається на півострові, і прийде час, коли всі будуть такими.

(Текст підготував Владислав Ленцев)