Москва під владою Криму 500 років тому. Кінець війни

Питання, з якого багато років тому почалося моє знайомство із цією темою, звучало так: «чому російським школярам не розповідають про «кримське ярмо», як про «татаро-монгольське»? Бережуть дитячі душі від нових потрясінь?». І дійсно, чому?​

Продовження. Попередню частину читайте тут.

Рязанський поворот

Приблизно 15 серпня 1521 року хан Мехмед I Ґерай встав табором поблизу Рязані. Обтяжений награбованим, він влаштував торжище, на якому кримці продавали місцевому населенню взяту здобич і навіть дозволили московитам викуповувати своїх полонених. Рязанський намісник Іван Хабар-Сімський за цієї нагоди звільнив князя Федора Лопату-Оболенського, який потрапив у полон після поразки під Коломною, заплативши за нього до 700 рублів.​

Сигізмунд Герберштейн стверджував, що ініціатором спроби захоплення Рязані був Остафій Дашкевич: «Він весь час виставляв на продаж дещо зі здобичі під стінами фортеці, маючи намір за зручної нагоди увірватися у ворота слідом за російськими покупцями і, вибивши звідти варту, захопити фортецю». Однак все було складніше.

У метушні, яка панувала у Москві в ніч з 28 на 29 липня, з-під варти втік рязанський князь Іван Іванович. Однак вибравшись з міста після зняття облоги, він не приєднався до хана, а рушив на Рязанщину самостійно, пославши вперед довірених людей із грамотами до земляків. Дізнавшись про це, Іван Хабар привів рязанців до другої присяги – битися із власним князем, а довірені люди потрапили до рук московських воєвод, тож план провалився. Але оскільки Іван Іванович після невдачі втік до Литви, а Дашкевич на той момент був підданим литовського князя, то, можливо, останній діяв в інтересах першого.

Тим часом хан відправив Хабару «як рабу свого данника» вимогу забезпечити кримське військо провіантом і всім необхідним, а також явитися на уклін особисто. Однак той відмовився – він був «людиною, досвідченою у військовій справі і такого роду хитрощах, тож його жодним чином не можна було виманити з фортеці», і саме Хабар відстояв Нижній Новгород від казанської армії у 1505 році. «Він просто відповів, що нічого не знає про те, що його государ – данник і раб татар, якщо ж йому засвідчать це, то вже він знає, як тоді вчинити». І тут Мехмед зробив свою головну помилку – він негайно ж передав Хабару в Рязань оригінал грамоти, в якій великий князь Василь III визнавав себе данником хана.

Паралельно продовжував діяти і Дашкевич, підступаючи зі своїми торгами все ближче до стін Рязані. Більш того, частину московських бранців «стерегли настільки недбало, немов би спеціально даючи їм можливість втекти, що більшість з них дійсно втекла у фортецю. Тоді татари величезним натовпом підійшли до фортеці і стали вимагати повернути втікачів». Хабар розпорядився відіслати нещасних назад, але кримське військо не відійшло від стін – ба навіть більше, наблизилося до розкритих воріт, звідки виходили полонені.

І поки рязанських воєвод, за Герберштейном, паралізував страх від безвиході становища, німецький гармаш Іоанн Йордан «швидше московитів оцінивши небезпеку, вистрілив на свій страх і ризик по татарам і литовцям з вишикуваних у ряд гармат, чим привів їх у такий жах, що вони розбіглися геть від фортеці». Фактично це означало розрив мирного договору і відновлення кримсько-московської війни.

Хан зробив останню спробу залагодити справу – він «зажадав від начальника (фортеці) пояснень; той відповідав, що у завданій царю образі винен гармаш, який стріляв без його відома і наказу, поклавши, таким чином, на гармаша всю відповідальність». Мехмед захтів видачі Йордана, воєводи були погодилися, але Хабар спротивився, і німець був врятований.

А потім, приблизно 18 серпня, сталося щось дивовижне – кримське військо знялося з місця і поспішило до Криму, не тільки не відплативши Рязані за непокірність, а й залишивши в руках Хабара дорогоцінну данницьку грамоту князя Василя!ґ

Століттями російські літописці та історики приписували цей відступ мужності воєводи і боягузливості хана, але в реальності все виявилося по-іншому. Скориставшись повною мобілізацією кримських сил, на початку серпня на беззахисний півострів увірвалося хаджитарханське (астраханське) військо. Воно було жалюгідним за чисельністю – три загони у 300, 200 і 80 осіб – але оскільки протистояти йому було нікому, воно віддало Крим вогню і мечу. Безліч жінок і дітей потрапили в полон, були викрадені незліченні стада худоби, вцілілі жителі у паніці рятувалися під захистом стін Кефе.

Така була гірка іронія долі. Мехмед, який зібрав всі сили, щоб влаштувати «смерч» Москві, сам через це був змушений постраждати від «смерчу» в рідному краю. Кинувшись на захист Криму, він залишив у руках ворога своє головне завоювання – грамоту про визнання Москвою кримського сюзеренітету. Та й покарати загарбників хан не встиг – вони повернулися до Хаджитархану до його прибуття. Але цей наліт зробив війну двох ханств неминучою

А Московія могла святкувати визволення від кримської залежності.

Кінець війни

Повернувшись до Москви між 20 і 24 серпня, князь Василь, як водиться, покарав невинних і нагородив непричетних. Про це докладно оповідає Герберштейн: «При в'їзді його у самих воротах фортеці, куди для зустрічі государя стеклося величезна сила народу, стояв німець Ніколас, завдяки кмітливості і старанності якого, як я сказав, і була врятована фортеця. Побачивши його, Василь гучним голосом сказав: «Твоя вірність мені і старання, яке ти виявив, охороняючи фортецю, відомі нам і ми неабияк віддячимо тобі за цю послугу». Коли прибув інший німець, Іоанн, який прогнав татар від Рязанської фортеці, Василь оголосив йому: «Чи здоровий ти? Бог дарував нам життя, а ти зберіг його. Велика буде наша милість тобі». Обидва вони сподівалися, що государ щедро обдарує їх, але нічого не отримали, хоча часто набридали государю нагадуваннями про його обіцянки. Ображені такою невдячністю государя, вони зажадали відпустки, щоб відвідати батьківщину, звідки вони давно поїхали, і своїх рідних. Цим вони домоглися, що кожному до їхньої колишньої [щорічної] платні додано було за наказом государя по десяти флоринів».

«Розбір польотів» стався і у московському війську. «Тим часом при дворі государя виникла суперечка, хто був винуватцем втечі росіян при Оці: найстаріші покладали провину на командувача військом князя Дмитра Бєльського, молодого чоловіка, який знехтував їхніми порадами, кажучи, що татари перейшли річку через його недбальство, а він, відводячи від себе звинувачення, стверджував, що першим з всіх почав втечу Андрій, молодший брат государя, а інші пішли за ним. Василь, не бажаючи здатися занадто суворим до брата, який явно був винуватцем втечі, позбавив посади і князівства одного з начальників, який втік разом з братом, і замкнув його в кайдани».

Жертвою родинних почуттів правителя став князь Іван Воротинський, досвідчений і хоробрий воєвода. Позбавлений свого маєтку і сану, він довгий час провів в ув'язненні, після був звільнений, але без права виїхати з Москви.

Однак надто старатися з репресіями Василь не міг – зберігалася загроза продовження війни з ханом. Восени знову «прийшла звістка великому князю, що безбожний цар Магмед-Гірей Кримський, загордившись, хоче йти на землю його». Хан нібито велів оголосити на базарах Перекопу, Ескі-Криму і Кефе, щоб мурзи і воїни не знімали з себе зброї, не розсідлували коней і готувалися до другого походу на Москву, тож великому князю знову довелося виводити полки в поле. Однак з висоти сьогоднішнього дня видно, що Мехмед здійснив проти Василя інформаційну спецоперацію, а в реальності виступати в похід з ризиком потрапити на осіннє бездоріжжя навіть не збирався.

Розв'язка настала в наступному, 1522 році. «На початку літа Василь, бажаючи помститися за завдану татарами поразку і змити ганьбу, досвідчену ним, коли він під час втечі ховався в сіні, зібрав величезне військо, забезпечив його великою кількістю гармат і машин, яких росіяни ніколи раніше не вживали у війнах, рушив з Москви і розташувався з усім військом на річці Оці поблизу міста Коломни. Звідси він відправив в Тавриду до Мухаммед-Гірея гінців, викликаючи його на битву, тому що в минулому році він (Василь) зазнав нападу без оголошення війни, із засідки, за звичаєм злодіїв і розбійників. Цар відповів на це, що для нападу на Московію йому відомо досить доріг і що війни вирішуються зброєю стільки ж, скільки і обставинами, тому він звик вести їх на свій розсуд, а не на чужий».

Іншої відповіді й бути не могло. По-перше, нападати на підготовленого противника на укріплених позиціях було просто нерозумно. По-друге, 14 вересня Москва уклала перемир'я з Литвою, звільнивши значні сили на заході. По-третє, у хана не вигоріла справа з рязанським князем. Мехмед писав польсько-литовському правителю Сигізмунду I з проханням відпустити йому Івана Івановича, щоб посадити того на престол в Рязані. Переговори йшли довго і важко, і коли, нарешті, завершилися успіхом, час було втрачено. Але найголовніше – розорена Московія не становила безпосередньої загрози Криму, на відміну від Хаджитарханського ханства. І саме тому в грудні 1522 року Мехмед Ґерай виступив не на Оку, а на Волгу.

А продовжити війну з Москвою у нього вже не було можливості.

Епілог

На самому початку 1523 року Мехмед зайняв Хаджитархан і посадив на тамтешній престол сина Бахадира. Але вже у березні в місті сталося ногайське повстання, в якому загинули обидва Ґераї.

Василь III двічі, у 1523-24 і 1530-31 роках, вів війни з Казанським ханством, але безуспішно, і помер у 1533 році.

Іван Іванович отримав у довічне володіння містечко Стоклішки поблизу Ковно, прожив там до 1534 року і помер бездітним. Рязань назавжди перетворилася на московську провінцію.

Іван Хабар, який повернув Василю свідоцтво його ганьби, був підвищений до боярина і пізніше брав участь у війнах з Казанню, а помер в один рік із рязанським князем.

Кримська навала на Москву тривала менше місяця, а московське підданство Криму – менше двох тижнів. Але «кримський смерч» 1521 року залишив незгладимий відбиток на всьому 16 столітті та визначив вектор кримсько-московських стосунків на наступні 70 років.