Журналістка-переселенка з Єнакієвого Марина Курапцева всі роки війни займається темою ВПО та людей, що залишилися в окупації. У якийсь момент цих історій назбиралося так багато, що всі вони вийшли за межі окремих інтерв’ю: так у Марини з’явилася ідея видати книгу. Про що вона буде, з якими проблемами досі стикаються переселенці, чому про це важливо говорити, Марина Курапцева розповіла Радіо Донбас.Реалії.
– Власне, у роздумах про невидимість реальних людей, які живуть в окупації, їхніх потреб і проблем, про невидимість переселенців і з’явилася ідея видати під однією обкладинкою матеріали, які я писала протягом шести років. Точніше, спочатку я дійшла висновку, що запит на такі матеріали суттєво знизився і, можливо, не варто продовжувати їх писати. Опублікувала довжелезний допис про це на своїй сторінці, думала, що його ніхто не читатиме, але отримала такий фідбек, що ледве не збив мене з ніг. Я зрозуміла, що книга потрібна. А земляки та землячки, до речі, досі пишуть мені з проханнями включити їхні історії до збірки.
По-перше, я переселенка, мої друзі та подруги – внутрішньо переміщені особи і громадяни, які залишилися в окупованих зонах Донецької, Луганської областей і в Криму, бо не мають можливості влаштуватися на підконтрольній Україні території. По-друге, інтерв’ю, що увійдуть до збірки, є частиною новітньої історії України.
Маргіналізація громадян з Донбасу та Криму працює досі, оскільки спростувань стереотипів набагато менше, ніж самих стереотипів
Так склалося, що протягом останніх років тема потреб і проблем внутрішньо переміщених осіб майже зникла з медіа. Втратили фінансову підтримку, призупинили або припинили діяльність декілька сайтів, орієнтованих саме на Донбас і Крим. І, на жаль, маргіналізація громадян з Донбасу та Криму, яка почалася з «російської весни», працює досі, оскільки спростувань стереотипів набагато менше, ніж самих стереотипів. Наприклад, багато з нас мають проблеми з орендою житла, влаштуванням на роботу, якесь таке досі до нас насторожене ставлення. Я от намагаюся не розповідати про свій статус, особливо у незнайомих компаніях, бо ніколи не знаєш, як люди тебе сприйматимуть.
КПВВ Станиця Луганська
Але це про ВПО – ми хоча б перебуваємо у відносній безпеці, користуємося свободою слова, за бажання (та наявності часу та інших ресурсів) можемо виходити на акції протесту, аби відстояти власні громадянські права.
Опитування щодо «настроїв», які нібито проводяться на окупованих територіях, – навіщо вони? Аби ще сильніше поглибити протиріччя в українському суспільстві?
А на окупованих територіях зовсім інша ситуація: це місця несвободи, де грають за зовсім іншими правилами. Коли чую, що «чого ви там не порозганяєте окупантів», мені страшно, бо багатьом людям навіть приблизно невідомо, про що вони намагаються судити, кого засуджують. Жителі непідконтрольних Україні міст майже позбавлені представництва в українських медіа та в інформпросторі. А на деякі матеріали дивишся і думаєш, краще б узагалі їх не було: приміром, приїжджають журналісти на блокпост, підходять до людей, які стоять у чергах на окуповану територію, і питають: «Ви за Україну чи за Росію? Як вам у Луганську/Донецьку живеться?» Не розумію, як можна ставити подібні питання людині, що живе у місці, де на підвал можна потрапити за кривий погляд на «апалчєнца». Або опитування щодо «настроїв», які нібито проводяться на окупованих територіях, – навіщо вони? Аби ще сильніше поглибити протиріччя в українському суспільстві?
Район Донецького аеропорту, 2020 рік
Тому я намагаюся записувати інтерв’ю з тими, кого на підконтрольній території не чують. І це несправедливо.
– А як ви шукаєте героїв? Скільки вже їх?
– Спочатку мені телефонували люди і говорили: «Мені той чи та дали ваш номер, можете зі мною поговорити?». А потім я сама почала шукати людей, які готові ділитися думками. Це складна штука – якщо немає довіри, якщо не гарантуєш абсолютну анонімність, якщо не дотримуєшся вимог безпеки, тоді з тобою не розмовлятимуть, бо на тих територіях за інтерв’ю українській журналістці нічого доброго не світить.
Тому всі інтерв’ю з людьми, які живуть в окупації, виключно анонімні. Я жодного разу в жодному інтерв’ю не надала правдивої інформації про місце проживання спікерів, їхні імена, вік. І жодного разу протягом усіх цих років ніхто не постраждав через ці інтерв’ю. Я вдячна за те, що люди мені довіряють. Дуже вдячна.
Так, героїв і героїнь дуже багато – йдеться ж про шість років роботи. Я протягом декількох тижнів лише збирала матеріали, копіювала з різних сайтів. Ще не знаю напевне, скільки історій увійдуть до збірки, але їх справді зібралося багато.
– Знаю, що на видання потрібні кошти та інші ресурси, як можна допомогти книзі побачити світ?
– Спочатку мене суттєво стримувала думка про те, що я абсолютно не розбираюся у видавничій справі, а ще звикла недооцінювати те, що роблю, сумніватися, чи це цікаво, чи потрібно. Потім я зважила «за» та «проти», і завдяки шаленій підтримці земляків вирішила, що таки варто. Приємно та зворушливо, що мої колеги, друзі та подруги зголосилися допомогти.
Зараз ситуація така: з видавцем ми домовилися, що протягом березня-квітня я записую ще декілька інтерв’ю, після цього впорядкую матеріали за розділами, обговорюю можливість проілюструвати книгу, ще є поточні питання. Коли вони вирішаться, я надішлю матеріал видавцеві, а він прорахує вартість, обговоримо наклад та інше. Тоді я буду готова оголосити збір коштів на одній із призначених для цього платформ.
Є інтерв’ю з чоловіком, батько якого після багатогодинних черг на блокпостах і переживань перед спілкуванням з чиновниками помер від серцевого нападу в приміщенні однієї з установ Запоріжжя
У Facebook я завела сторінку «Марина Курапцева. Тексти», де публікую уривки з інтерв’ю, новини про підготовку збірки, планую робити стріми, спілкуюся з тими, хто цікавиться проєктом #Окупованілюди. Під дописами я поки що залишаю номер своєї картки «ПриватБанку», охочі мене підтримати роблять це. Для мене це вкрай важливо ще й тому, що зараз я не маю постійної роботи, і, думаю, багато хто відчув вплив пандемії протягом минулого важкого року. Відчувати, що я не сама, що моя робота недаремна, що є ті, хто готовий підтримати, – дуже цінно. Дякую усім, хто запропонував допомогу – коли завершу переговори з усіма, хто хоче долучитися до процесу, напишу окремий допис.
– Чи буде в книзі ваша історія?
– Буде. Я попросила колегу написати передмову до книги, але напишу авторську передмову також, це якраз і буде історія втечі моєї родини від війни. Хоча я багато разів її розповідала, але, думаю, наша історія цілком природно виглядатиме поруч з іншими.
– Як саме відбираються ці історії? І чи будуть в книзі історії тих, хто підтримав відокремлення від України?
– Справа в тому, що я досі не знаю, яким чином відібрати тексти, аби це було справедливо. Наприклад, є інтерв’ю з чоловіком, батько якого після багатогодинних черг на блокпостах і переживань перед спілкуванням з чиновниками помер від серцевого нападу в приміщенні однієї з установ Запоріжжя. Є інтерв’ю з чоловіком, чийого брата забили до смерті в окупованому Луганську. Він зателефонував мені і попросив записати його розповідь, щоб про його брата хтось дізналися. Є історія вчительки з Донецька, яка викладає у місцевій школі, іншої роботи не має, можливості перебратися на підконтрольну територію – теж. Є коментарі дітей щодо «уроків гражданствєнності днр». Є історія мами українського військового, яка живе в окупації. Як між ними обирати? Яка з них має увійти до книг, а яка – ні? Складно.
Я не хочу додатково стигматизувати земляків та землячок. Війну в Україну привело не цивільне населення, а Росія
Щодо тих, хто підтримали відокремлення… Ні, я вирішила, що у цьому випадку не можу дотримуватися балансу думок, та і не буде це ніяким балансом. З одного боку, люди, які мали подібні ідеї на початку 2014 року, тепер вже зовсім інші, вони багато пережили, і тепер, можливо, змінили думку. З іншого – я не хочу додатково стигматизувати земляків та землячок, бо тоді було б доцільно записати думки людей на підконтрольних територіях щодо російської збройної агресії проти України (а вони дуже різні, м’яко кажучи). Але поглиблення протиріч, розкол суспільства – точно не про те, чим я займаюся протягом останніх шести років. Бо війну в Україну привело не цивільне населення, а Росія.
– Через стільки років конфлікту переселенці стають невидимими для суспільства, чи помічали ви таке?
– Були і є люди, для яких внутрішньо переміщені особи від самого початку російсько-української війни залишаються невидимими. Два мільйони невидимих людей. Уявіть – це декілька міст. Але я не хочу дати негативну оцінку людям, які нас «не бачать». Коли випадкові знайомі питають, чому ми не їдемо жити додому, і отримують відповідь, то страшенно дивуються: «Як війна? Яка війна? А там, що, досі стріляють?».
На передових позиціях української армії біля Краногорівки
Війна страшна стражданнями цивільного населення. На мою думку, історія війни – не лише офіційні зведення з фронту, але й розповіді про долі цивільних. Історії, які я записую, просякнуті болем, вони містять картини екологічної катастрофи, гуманітарної катастрофи, самотності, страху, туги за минулим довоєнним життям, яке ніколи вже не повернеться.
Не всі хочуть зазирати на «ту сторону», а тому обирають «не знати» про війну
І варто розуміти, що не всі хочуть зазирати на «ту сторону», а тому обирають «не знати» про війну. Тим більше, що гібридна війна, яка точиться нібито десь далеко, дає можливість дистанціюватися. Але зламані людські долі, поки що непримиримі конфлікти між нашими громадянами, чиї близькі пішли по різні сторони барикад, наслідки війни для екології, економіки, внутрішньої та зовнішньої політики України, – це все наша історія. Я намагаюся зберегти той пазл, який змогла створити. Чи буде «невидимим» і він, час покаже.
– Які саме проблеми зараз нагальні, зокрема, і для вас?
– Житло: намагаюся навіть не замислюватися про те, скільки за всі роки ми витратили на оренду, і яке зараз за ці гроші могли би придбати житло.
Гідний заробіток: умовно кажучи, «донецьких» не дуже хочуть брати на роботу, тому що «через місяць ви повернетеся до себе, а мені потрібна людина на постійну роботу». Крім того, деякі ЗМІ та «лідери/лідерки думок» створили стереотип про те, що ВПО – таке собі ледащо, яке не хоче працювати. У той час, коли ми працюємо на декількох роботах, аби тягнути хоча б оренду.
Акція переселенців біля Офісу президента «Ось моя країна! А де мій дім?», Київ, 8 вересня 2020 року
Доступ до медицини: переселенці часто не звертаються до лікарів, бо елементарно не мають коштів на лікування. Потрібні програми з безкоштовним наданням ВПО медичних послуг. Підкреслюю: державні програми, а не поодинокі волонтерські ініціативи.
Хотілося би нарешті стати видимими для держави
Захист прав, протидія дискримінації: у чиновницьких кабінетах від початку війни сприймають внутрішньо переміщених осіб як додаткове навантаження, зайвий тягар. Шалена кількість безкарних порушень громадянських прав переселенців говорить про те, що чиновники добре засвоїли, що захистити нас немає кому. Чудово, що є благодійні фонди, які безкоштовно надають правову допомогу, але хотілося б бачити, що держава нас теж захищає. Бо коли минулого літа у відділені «Ощадбанку» у Бородянці мою маму назвали «емігранткою» і не хотіли віддати карту для отримання щомісячної адресної допомоги внутрішньо переміщеним особам, відправляючи до Міграційної служби «поновити паспорт», нам допомогли мої колеги, а от офіційні скарги на «Ощад» нічого не дали. Працівниці, які знущалися з мами, не покарані. І таких історій – сотні й тисячі.
Словом, хотілося би нарешті стати видимими для держави. Дуже важко протягом майже семи років відчувати, що ти для держави – неважлива, що ти наодинці зі своїми труднощами, і звернутися тобі нема куди. І повертатися також – бо будинку вже немає.
Я сподіваюся, у мене вийде зробити видимими тих людей, які дали мені інтерв’ю. І щиро вірю, що такі книги потрібні.