«Самоповернення в Крим»: автори та герої фільму про боротьбу, біль та повернення на Батьківщину

У Міжнародний день корінних народів світу, 9 серпня, Лабораторія журналістики громадського інтересу, команда КримSOS та Меджліс кримськотатарського народу запропонують громадськості документальний фільм «Самповернення в Крим». Після показу відбудеться дискусія про новий статус корінних народів в Україні.

Як розповіли організатори показу, на рубежі вісімдесятих і дев'яностих років кримські татари масово поверталися з місць депортації в тоді ще радянський Крим, де зіштовхувалися з протидією з боку влади й населення. У фільмі зібрані історії «самоповернень» кримськотатарських сімей, які починали нове життя в тяжких умовах: без права на житло, землю та гідну роботу за освітою, а також в умовах спротиву радянській бюрократії.

Як створювався фільм «Самоповернення в Крим»? Про що розповіли герої фільму ‒ активісти кримськотатарського національного руху? З якими перешкодами стикалися кримські татари, які поверталися до Криму в 80-90-х роках?

Ці та інші актуальні теми в студії Радіо Крим.Реалії в ток-шоу «Кримське питання» обговорює ведучий Олександр Янковський. Його співрозмовники: співавторка фільму «Самоповернення до Криму», директорка Лабораторії журналістики громадського інтересу Наталя Гуменюк; співавторка фільму Анна Цигіма; кримськотатарська активістка, одна з героїнь фільму «Самоповернення в Крим» Леране Хайбуллаєва; ветеран кримськотатарського національного руху Бекір Умеров.

Співавторка фільму «Самоповернення в Крим», директорка Лабораторії журналістики громадського інтересу Наталя Гуменюк розповіла в ефірі Радіо Крим.Реалії, що багато фактів, про які вона довідалася під час зйомок, «стали шоком» для авторського колективу, оскільки про випадки дискримінації кримських татар після їх повернення до Криму з місць депортації, не було відомо більшості українців, серед них і кримчанам.

‒ На жаль, це стало відкриттям: якщо про депортацію ми щось знаємо, то у більшості населення є уявлення про те, що повернення відбулося якось легко. Для нас стало шоком, наскільки сильною була дискримінація наприкінці 80-х ‒ початку 90-х років. Це замкнене коло: без роботи немає прописки, без прописки немає роботи, і людей дійсно не брали на роботу. Людям не просто не давали селитися на Південному узбережжі, і вони не поверталися до своїх домівок, а відбувався системний спротив, була пропаганда в медіа ‒ тоді ще радянських, потім ‒ у перші роки незалежності. Ця політика тільки частково змінилася, і тільки наприкінці 90-х якісь моменти стали налагоджуватися.

Наталя Гуменюк

Під час зйомок фільму автори спілкувалися з великою групою людей, каже Наталя Гуменюк. За її словами, нові знання допомогли краще зрозуміти: чому кримські татари залишаються на території анексованого півострова.

‒ Тому це так важливо ‒ якою ціною давалося це повернення. І це робить окупацію ще сумнішою, але, з іншого боку, особисто мені це дає певний оптимізм. Тому що ми побачили, що люди боролися ‒ і коли вони боролися, щоб повернутися, то вони все-таки повернулися, вони все-таки змогли. У нас, незважаючи на те, що (у фільмі ‒ КР) сумна історія, вона, все-таки, в якомусь сенсі ‒ про перемогу. Знаєте, в ті роки теж було нелегко. І це дає нам розуміння, що зараз Крим анексований, але це не означає, що потрібно просто опустити руки.

Розповідаючи про свою поїздку до Криму в 2011 році, Гуменюк зазначила, що їй подобалося спостерігати за тим, як відновлюється кримськотатарська культура на півострові, зокрема ‒ в Бахчисараї. Водночас журналістці доводилося ставати свідком того, як деякі кримчани ставилися упереджено до кримських татар, мусульман, і до всього, що пов'язане з іншою релігією та культурою.

Гуменюк підкреслила, що проєкт «Самоповернення в Крим», окрім однойменного фільму, містить низку подкастів, зокрема з режисером, актором і громадським діячем Ахтемом Сеітаблаєвим та співачкою кримськотатарського походження Джамалою, а також близько 30-ти історій людей різних поколінь, які розповідали про особистий досвід, про пережите після повернення на історичну Батьківщину. Часто в цих історіях лунали спогади про переживання, що травмували й відбувалися з ними після повернення до Криму. При цьому Наталя Гуменюк підкреслила, що в ті роки на півострові при владі залишалися радянські чиновники та представники силових структур, які були налаштовані упереджено (щодо кримських татар, які поверталися до Криму ‒ КР).

‒ Ми показуємо ті умови, які були за часів СРСР, і те, що було вже після 1991 року. Ми бачили певні покращення, але також ми говоримо про те, що «Червоний рай» та інші речі відбувалися вже в умовах незалежності. І виходимо на те, коли все почало нормалізуватися. Тому це також історія дорослішання українського суспільства та української молодої держави. Але я б не знімала повністю відповідальності [з українських чиновників], тому що багато залишалися при владі й у двотисячних, і пізніше.

Гуменюк нагадала, що перед показом фільму «Самоповернення в Крим» 9 серпня на літній сцені Міського саду Києва (сцена «Мушля») о 19.30 відбудеться дискусія за участі голови Меджлісу кримськотатарського народу Рефата Чубарова; заступника постійного представника президента України в АРК Таміли Ташевої; режисера та героя фільму Ахтема Сеітаблаєва; громадської активістки та героїні фільму Леране Хайбулаєвої. На думку Наталії Гуменюк, дискусія дасть можливість громадськості не тільки отримати відповіді на низку запитань, зокрема й про ухвалений в Україні закон про корінні народи, а й дізнатися історію публічних людей, які пережили трагічні моменти у своєму житті та житті їхніх родин. Показ фільму запланований на 21.00.

Співавторка фільму «Самоповернення в Крим» Анна Цигіма розповіла в ефірі Радіо Крим.Реалії, що робота над цим проєктом давалася важко, і принесла їй сильні емоційні переживання.

‒ Скажу відверто: це було для мене шоком, тому що 50% монтажу фільму я ридала. Зі мною ніколи в житті такого не було. Ще коли ми брали інтерв'ю, я сказала Наталі, що мені було так соромно ‒ хоч я тоді була дуже маленькою, і не можу згадати, що тоді відбувалося, але мені було так соромно, що тільки через 30 років я починаю дізнаватися про цю історію. Я прекрасно знаю про депортацію кримськотатарського народу, про цю трагедію. Але повернення і дійсно страшні історії цього повернення були для мене абсолютно новим.

Відповідаючи на запитання, чи зможе фільм «Самоповернення в Криму, який є документальною історією, емоційно вплинути на глядачів, і хто, на думку авторів проєкту, стане цільовою аудиторією, Анна Цигіма зазначила, що фільм розрахований на широку аудиторію, але, в першу чергу, на жителів материкової України, які в 90-і роки переживали непрості часи, і не знали або не хотіли знати про існування такої проблеми в Криму.

‒ Ми маємо розуміти і знати нашу історію, знати про ці помилки, вміти аналізувати їх, рефлексувати на цю тему. І просити вибачення. Знаєте, це теж дуже важливо: нехай це прийде з часом, але попросити вибачення ‒ це дійсно дуже допоможе і кримськотатарському народу, про який ми почали дізнаватися (як сказали деякі герої нашого фільму), на жаль, після 2014 року. Це теж правда: до 2014 року знання про кримськотатарський народ були дуже поверхневі. А зараз ми починаємо пізнавати цих людей, знайомитися з їхньою культурою, їхньою історією. І це дійсно дуже важливо саме для нас, українців.

Наталя Гуменюк, розповідаючи про героїв фільму, підкреслила, що глядачі побачать найрізноманітніші історії: як популярних і відомих персоналій, активістів кримськотатарського руху, так і людей, яких вони побачать на екрані вперше. Серед них ‒ кримські татари, які були змушені виїхати з півострова після анексії, і ті, хто зараз продовжує жити в Криму. І кожна розказана історія ‒ унікальна, підкреслила Гуменюк.

Однією з героїнь фільму «Самоповернення в Крим» стала громадська діячка, кримськотатарська активістка Леране Хайбуллаєва, яка після анексії півострова була змушена залишити Крим. Вона розповіла в ефірі Радіо Крим.Реалії, що тема повернення до Криму постійно обговорювалася в кримськотатарських сім'ях після насильницької депортації народу, і при цьому кримські татари завжди використовували ненасильницькі методи для повернення на історичну батьківщину.

#Наші | Musafir vaqtı

Відповідаючи на запитання, чи стало прагнення повернутися до Криму національною ідеєю, яка об'єднала всіх кримських татар, Леране Хайбуллаєва, відповіла позитивно, але при цьому підкреслила, що й до сьогодні однією з головних емоцій, що об'єднує кримськотатарський народ, є біль.

‒ Якщо повернутися і припустити: що було б з кримськими татарами, якби не було депортації ‒ і порівняти, чи зберегли б ми свою ідентичність на ті «відсотки», якби депортації не було... Якщо подивитися зараз на розвиток мови та культури... Особливо ‒ мова: я краще розмовляю українською, ніж своєю рідною кримськотатарською мовою. Що стосується національної ідеї ‒ я відчуваю (це дуже суб'єктивно), що національна ідея після повернення, [окрім] тієї нашої хайтарма («хайтарма» в перекладі з кримськотатарської ‒ «повернення» ‒ КР), зараз «емоційним локомотивом» є біль. Не позитивний настрій, а біль. А біль не дає сили, натхнення, щоб повернутися. Має бути якась складова. Можливо, я помиляюся ‒ я ж кажу, це дуже суб'єктивна річ. Ми маємо створити таку позитивну ідею... Так, повернення до Криму й повернути його в Україну ‒ це позитивна ідея. Але на всіх наших заходах, коли ми збираємося невеликою групою, чи на офіційних заходах, ми більше говоримо про біль. Тобто, ідею повернення потрібно накачувати, щоб було більше позитивних речей, конкретних позитивних дій. А зараз ідея повернення наповнена болем.

Леране Хайбуллаєва висловила думку, що цей колективний біль можна спробувати «пережити, трансформувати в позитив і реальні дії». Як приклад вона навела випадки, коли кримські татари, які переїхали після 2014 року на материкову частину України, разом з українцями створюють спільні організації, приєднуються з різними проєктами, зокрема до руху спротиву й повернення.

Ветеран кримськотатарського національного руху Бекір Умеров теж став героєм фільму «Самоповернення в Крим». 18 травня 1987 року, в день чергової річниці депортації, Бекір Умеров, у ті роки ‒ житель станиці Кримської Краснодарського краю Росії, оголосив голодування, домагаючись того, щоб Михайло Горбачов зустрівся з делегацією з 36 представників кримськотатарського народу. В ефірі Радіо Крим.Реалії Умеров розповів про те, що передувало цій події.

‒ Влітку 1987 року відбулися грандіозні події в історії як кримськотатарського народу, так і в історії всього людства, радянського народу ‒ вже точно. Але передумовою до цих подій став оголошений курс на «перебудову». Кожен з чиновників розумів це по-своєму. А ми вирішили скористатися цим курсом, щоб були реальні справи, а не просто слова. І, звичайно, був дуже високий підйом патріотизму серед переважної більшості кримськотатарського населення. Сам я в цей час жив у Краснодарському краї, там фактично кожна доросла людина по можливості брала участь у національному русі. Тисячі людей виїжджали до Москви, хтось допомагав грошима, хтось ‒ порадами, хтось ‒ молитвами. У Москві ми влаштували декілька грандіозних демонстрацій. Ми проінформували всю світову громадськість про проблему кримськотатарського народу. І це дало свої результати.

Бекір Умеров

За словами Бекіра Умерова, кримські татари декілька разів їздили до Москви, домагаючись дозволу кримськотатарському народу повернутися на історичну Батьківщину. Однак результату досягти не вдалося. Тоді Умеров вирішив, оскільки петиції не дають результату, потрібно переходити до інших форм протесту. Він оголосив голодування в ніч з 17 на 18 травня 1987 року, в день чергової річниці депортації кримських татар.

‒ Я голодував 30 діб і відразу ж після закінчення голодування, через кілька днів, виїхав до Москви, щоб продовжити боротьбу безпосередньо там... Рішення про припинення мого голодування було ухвалене для перенесення боротьби в столицю, в Москву. Саме для того, щоб якимось чином вийти на західних кореспондентів, радянських громадських діячів. Ми спілкувалися з Андрієм Дмитровичем Сахаровим, іншими дисидентами. Ми намагалися сповістити світову громадськість, але до того, як ми приїхали в Москву, такого широкого розголосу, ні на «Радіо Свобода», ніде не було.

Але, за словами Бекіра Умерова, після того, як місцем для проведення масових протестів стала Москва, провідні світові ЗМІ заговорили про проблему кримських татар.

Відповідаючи на запитання, чи дочекалися б кримські татари офіційного дозволу радянського уряду або уряду епохи Горбачова на повернення до Криму з місць депортації, Бекір Умеров підкреслив, що «історія не любить умовного способу». Проте він зазначив, що було декілька етнічних груп, серед них турки-месхетинці, німці, які були репресовані тільки за національною ознакою, і права яких ніхто не відновив.

‒ Навіть права кримських татар, незважаючи на дуже сильну боротьбу ‒ сотні тисяч людей брали участь у цій боротьбі ‒ і то права наші не були відновлені. Ми могли брати тільки дуже важким шляхом, дуже важкою боротьбою... Спочатку тільки прописку могли отримати, для нас [це] було дуже великою перемогою. Потім ‒ зайняли земельні ділянки, вже щоб хоч якось можна було жити. І ось таким чином ми домоглися того, чого домоглися. Мені здається, що якби пустили на самоплив, то результат був близьким до нуля. Можливо, в Узбекистані відкрили б школи кримськотатарською мовою, може, пара ансамблів там додалася б. Комісія Громика, яка була створена у 1987 році, працювала саме в цьому напрямку. І паралельно вже в момент так званого державного вирішення кримськотатарського питання цією комісією, одночасно ухвалювали обмежувальні законодавчі акти. До цього їх не було, а потім почали обмежувати в Криму прописку... Коли в Крим кинулися, переважно кримські татари, в цей час почалося обмеження прописки. До цього додалися ще моменти інфляції, коли люди, продавши все майно, приїжджали до Криму, і виявлялося, що за отримані гроші вже купити практично нічого неможливо. Коли розвалився СРСР, додалися бюрократичні перешкоди, пов'язані з перевезенням речей, питання громадянства, прописки ускладнювалися.

Проте, незважаючи на перераховані труднощі, Бекір Умеров підкреслив, що кримські татари упродовж кількох років переселялися до Криму. За його словами, розуміння того, що кримським татарам доведеться повертатися на Батьківщину самостійно, прийшло до нього ще в Москві, коли стало ясно, що влада не збирається вирішувати «кримськотатарське питання».

«Я відчував, що це був історичний момент, яким треба скористатися», ‒ підкреслив Умеров і додав, що, незважаючи на відсутність підтримки держави, протидію влади та низку інших перешкод, понад 200 тисяч кримських татар за декілька років переїхали до Криму.

ДОВІДКА: Генеральна асамблея ООН у 1994 році вирішила відзначати Міжнародний день корінних народів світу щороку 9 серпня. Таким чином міжнародне товариство прагне привернути увагу до збереження культури корінних народів та їх прав. Верховна Рада 1 липня ухвалила закон про корінні народи України ‒ кримських татар, караїмів та кримчаків. Таким чином, Україна приєдналася до Декларації ООН про права корінних народів. Напередодні президент Росії Володимир Путін розкритикував український законопроєкт, назвавши його «потужним ударом по росіянах».

(Текст підготувала Олена Юрченко)

Святині, побут і трагедії: спадщина корінних народів Криму (фотогалерея)