Ласкаво просимо до клубу!
Настала нова ера, що руйнує старі правила і виштовхує за межі телевізійного кадру старі обличчя. Тепер, щоб викликати у співрозмовника посмішку, досить сказати абсолютно банальну фразу – «кожен повинен займатися своєю справою». Ще вчора ця фраза викликала б швидше здивування, але сьогодні вона вже – «фраза гумору».
В цьому і є частково наша нова реальність. Те, що вчора було серйозним, сьогодні здається смішним, а те, що вчора було смішним, нам радять сприймати дуже серйозно. Одне з питань, які я собі тепер ставлю: «А чи витримає мозок нову реальність?» Або, може, краще вчинити, як в «добрі» радянські часи? Зробити серйозний вираз обличчя і непомітно кепкувати над тим, що відбувається? Взагалі, це небезпечно! Пам’ятаєте, чим закінчився Радянський Союз в результаті цього «посміювання»?
Тому давайте подивимося на нову ситуацію серйозніше!
В армійську частину ввели колону щойно призваних новобранців, які ще не вміють ходити строєм, не кажучи вже про виконання більш складних команд типу «Струнко!» Тепер почнеться вишкіл – біг із наплічниками, відтискання від калюжі, правильне вигукування зворотного вітання своєму командиру.
В армії все це якось зрозуміліше. Там за три місяці повинні зробити з військового «нікого» – солдата, а за рік служби – боєздатного солдата. А як бути з контингентом, який ще нічого не знає і не вміє, але вже здобув перемогу у вищому національному конкурсі «розумної краси»? Як це йому вдалося? А він просто правильно вибрав колону, пройшов фейс-контроль, сфотографувався для білбордів і для бортів агітаційних автобусів і уважно прослухав інструктаж старших товаришів, як не відповідати прямо на прямі запитання журналістів.
Як називається співтовариство, в яке відбирають таким чином? Парламент? Ні, мені здається, таке співтовариство називається клубом, іноді «агліцким клубом».
Тільки ви не затоптуйте мене відразу в землю, звинувативши, що я проти молоді при владі! Я – за молодь! Я навіть сам хочу бути її частиною. Хочу, але не можу, як це часто буває у людей, які досягли рівня зрілості, але ще не впали з дерева життя!))) Так ось зрілість, особливо політична, досягається навчанням і досвідом, а не інструктажем. Ну а нас підготували для нового шоу з елементами політики – будемо дивитися тепер реаліті-шоу про початківців-політиків, будемо відправляти смс-ки «за» або «проти» учасників цього шоу. Будемо бачити їхні сльози відчаю і сльози радості. Як вам така перспектива – знову життя біля телевізора, тільки трохи інакше?
Нові і старі обличчя
Добре, спробуємо розглянути інший сценарій! Більш людяний і більш зрозумілий – про боротьбу добра і зла. Цей сценарій і раніше запускався в парламенті, але драматургія завжди виявлялася занадто заплутаною, тому глядачі втомлювалися від спроб розібратися: де добро, а де зло, і перемикали канал. Тепер все має бути простіше! Для більшості глядачів добро – це нові обличчя, а зло – це старі обличчя. У цьому сенсі новий парламент буде зрозуміліший і цікавіший. Тим більше, що серед старих облич у новому парламенті з’являться просто справжні «лиходії», яких і в старий, абсолютно «злочинний» парламент не пускали.
«Старі лиходії» будуть самі до себе притягувати негатив, але «злодійських» телеканалів не вистачить, щоб вибілювати їхню репутацію. А ось «не злодійські» канали, щонайменше один, точніше «один плюс один», будуть дуже швидко перетворювати нові обличчя в менш нові, а потім вже і в звичні. Технологія введення нових облич в політичний обіг країни спрацює досить швидко і відчуття новизни у телеглядачів зникне. Тобто обличчя стануть впізнаваними, що і є однією з головних цілей політиків, охочих залишитися в обоймах «пістолетів», що перебувають у міцних руках. Картинка, тобто обличчя, як і раніше, залишається для нас важливіше сенсу. Але в реальній політиці сенс важливіший від картинки, тобто обличчя. Сенс навіть важливіше політичної кар’єри. Справжній політик повинен бути готовий пожертвувати кар’єрою заради непопулярного, але дуже важливого для майбутнього країни рішення.
Обіцяли «одноразового» президента і «одноразовий парламент»
Нам спочатку, власне кажучи, і пообіцяли «одноразового» президента і «одноразовий парламент». Мовляв, прийдуть, все зроблять і повернутися до своїх улюблених і звичних справ – акторства, стоматології, безробіття, ресторанного бізнесу і так далі. А тепер, коли ми «втягнулися» в процес, голову починають відвідувати сумніви. А раптом вони навчаться бути політиками? Навчаться, а потім бац і підуть? І що тоді? З шаф виймати призабуті говорючі скелети і стусанами відправляти на Грушевського чи в інше місце, куди в найближчі п’ять років може переїхати український парламент через погану і корумповану ауру його стін? Або ось інший страх, до якого нам доведеться звикати: а що, якщо не навчаться і залишаться? А?
Так що, дорогі виборці парламентської молоді, велике в мене до вас прохання – зверніться до своїх обранців і попросіть їх не вважати себе «ефективними і тимчасовими»! Попросіть їх, незалежно від їхніх подальших планів, почати з того, щоб відчути себе студентами, які всі п’ять років каденції, тобто всі п’ять років навчання, будуть з самого ранку готуватися до щоденних іспитів! Готуватися і здавати їх публічно на очах усієї країни.
Андрій Курков, письменник, журналіст, кіносценарист
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
Оригінал публікації – на сайті Радіо Свобода