Кримське ханство. Бахчисарай vs Москва

(Продовження, попередня частина ‒ тут)

Історії Кримського ханства не пощастило двічі: в Російській імперії її писали переважно чорними фарбами, а в Радянському Союзі взагалі спробували забути. Та й жителі сучасної України, ніде правди діти, здебільшого перебувають у полоні російських міфів і помилок щодо кримських татар. Щоб хоч трохи виправити ситуацію, Крим.Реалії підготували цикл публікацій про минуле Кримського ханства та його взаємини з Україною.

Минулого разу ми закінчили на тому, що головним тріумфатором у «грі престолів» на Волзі вийшла Москва, підпорядкувавши собі Казань, Астрахань і більшу частину ногайців. Але, з іншого боку, значно посилився і Бахчисарай, нехай навіть і не зумівши врятувати своїх союзників на сході. Так ось, чи розгорнулася між переможцями битва в дусі: «має лишитися тільки один», ‒ чи почався пошук компромісу?

Чому Девлет Герай не зміг захистити своїх тюркських сусідів на Волзі? Не забудемо, що падіння волзьких ханств припало на момент внутрішніх потрясінь у Криму, коли хан, нечесно прийшовши до влади, був мало популярний у народі й невпевнено почувався на престолі.

А ще тут частково відіграв роль фактор ставлення до Росії Туреччини.

Суспільна свідомість, ґрунтуючись на свіжій пам'яті про російсько-турецькі війни 18 і 19 століття, впевнено вважає Туреччину одвічним лютим ворогом Росії. Але ж так було не завжди. У 16 столітті Москві та Стамбулу, по суті, було ще ні про що сперечатися, тому що зони їхньої експансії поки що не стикнулися. Проте в обох цих держав був загальний і вельми серйозний ворог: Польща. Тому Туреччина, потребуючи російської допомоги проти поляків, спочатку досить непривітно дивилася на ворожі кроки кримських ханів проти Московської держави. Так було, наприклад, із московським походом Мехмеда I Герая, який виступив на Москву всупереч прямій забороні османського султана, який наполягав, щоб хан замість того направив свої сили проти польського короля ‒ тобто, на українські володіння Речі Посполитої.

Ось і Девлет Герай, спостерігаючи за падінням волзьких ханств, розумів, що у велику війну з Московським царством Османська імперія відмовиться вплутуватися за будь-яких обставин. А без турецької допомоги розгромити Москву було вже навряд чи можливим, тому що до цього часу вже став поступово виявлятися дисбаланс у рівні російських і кримських озброєнь, який згодом лише збільшувався і в підсумку привів до фатальних наслідків.

Справа в тому, що в Москву почала поступово проникати європейська вогнепальна зброя, тоді як кримська армія все ще озброювалася по-старому, за ординським зразком, ґрунтуючись на численній, але легкоозброєній кінноті. У турків, на відміну від Криму, був зразковий паритет із росіянами в цій гонці озброєнь. І, як ми вже говорили раніше, турецькі гармати свого часу дуже допомогли Криму в боротьбі з Ордою. Відтоді вогнева міць ханського війська повністю перебувала в руках османських загонів, які виділяв ханам із-поміж своєї незліченної армії султан. Але в цьому й полягала проблема: бо коли Туреччина не могла або не хотіла ділитися своїми солдатами, в розпорядженні кримського війська залишалися лише їхні власні луки, шаблі, та, в найкращому випадку, нечисленні й дефіцитні рушниці. А власних артилерійських підрозділів кримські хани так ніколи й не створили.

Цей неприродний дисбаланс тривав до самого кінця історії Кримського ханства, й у 18 столітті мав катастрофічні наслідки, але про це ми поговоримо коли-небудь потім. А зараз для нас головне те, що шанси розгромити Московію без допомоги Туреччини були вкрай примарні, а розраховувати на допомогу Туреччини в цій справі не доводилося.

Навіть знаменитий і загрозливий для Москви османський проект 1569 року про риття Волго-Донського каналу був задуманий у Стамбулі не з метою звільнення Астрахані й Нижньої Волги від росіян (хоча, звичайно, попутно планувалося зробити й це), а в першу чергу для відкриття шляху турецьким судам у Каспійське море для війни з Персією, яка вважалась одним із найлютіших ворогів Османської імперії, нарівні з Польщею. Девлет Герай зробив все, щоб цей проект не відбувся ‒ з тієї причини, що приходу турків на Волгу з захопленням чекали волзькі ногайці, які розраховували, що таким чином стануть прямими васалами вже не Бахчисарая, і не Москви, а Стамбула, й таким чином зрівняються в правах із самим Кримом. Девлет Герай зовсім не горів бажанням отримати рівного собі конкурента в особі заволзьких мангитів, і успішно саботував цей план.

У тому, що з Москвою важко боротися без участі турків, Девлету I Гераю довелося переконатися особисто. 1571 року, скориставшись надзвичайно успішним збігом обставин, хан зміг не тільки дійти до Москви, але й спалити її. Описи очевидців цієї події, головним чином європейців, сповнені величних, мальовничих картин Москви, яка швидко і яскраво згоріла дотла. Однак цей похід ‒ так само як і московський похід Мехмеда I Герая за півстоліття до того ‒ не приніс Криму жодних результатів.

Повернувшись додому, хан у листах гордо наказував царю негайно очистити Казань і Астрахань, а той відповідав смиренно та принижено, але насправді зовсім не поспішав виконувати ханські вимоги. І коли наступного року Девлет-Герай, нічого не дочекавшись, знову вирушав підкріпити свої вимоги черговим руйнівним ударом, кримське військо на шляху до Москви зустріло вже не холопів, які розбігаються в паніці, а відмінно підготовлений на німецький манер колісний вагенбург, а також військо з рясним вогнепальним озброєнням і, відповідно, цілим ураганом свинцю. Тобто, різниця в рівні озброєнь уже почала позначатися. Хан втратив у цьому бою безліч воїнів, втратив убитими одного зі своїх синів, одного з найперших беїв ‒ словом, уся ця кампанія завершилася сумно для Криму, й знамените спалення Москви ніяких вигод Криму не принесло.

1588 року на престол зійшов Газі II Герай. Він був представником уже зовсім іншого покоління, накопичивши багатий бойовий і державний досвід не стільки в Криму, скільки в Туреччині. Відповідно, Газі II Герай був дуже далеким від волзько-ординської проблематики. Схоже на те, що цей хан, поглинений справами зовсім інших напрямків своєї політики й будучи чистим прагматиком, просто не бачив сенсу в подальших казуїстичних суперечках за території, якими Крим у реальності ніколи не володів.

Газі Гераю був значно зрозумілішим османський експансіонізм, якому він і сам чимало послужив на фронтах за тисячі кілометрів від Криму. Ставши ханом, він куди більше цікавився не символічним верховенством Криму над Волгою, а встановленням реального контролю Криму над Молдовою та Валахією. На відміну від попередників, яким на Волзі було достатньо однієї лише горезвісної «слави», він хотів збирати в Молдові податки, він хотів безпосередньо експлуатувати там економічні та людські ресурси, й не дивно, що османи вважали його своїм конкурентом, і що відносини з ними в хана склалися непрості.

Через 20 років після походу свого батька Газі II Герай повторив спробу штурму Москви й зіткнувся з настільки ж потужним спротивом. Будучи більш досвідченим воїном, ніж його батько, він одразу оцінив обстановку й відступив без тих втрат, які довелося мати Девлету Гераю. А потім він уклав мир із царем, і в цьому мирному договорі хан уже не тільки не згадував про Волгу, а й визнав за московським правителем титул «царя». А це був дуже важливий нюанс, який варто пояснити.

Європейська, російська й ординська системи титулів правителів не тотожні одна одній, але, в цілому, деякі відповідності простежити можна. Так, наприклад, європейському королівському титулу відповідає російський титул «цар» та ординський титул «хан». Тоді як московському та литовському титулу «великий князь» в європейській системі відповідає «герцог», а в ординській ‒ «бей», точніше ‒ «улу-бей» («великий бей»). Тому правителі Московського великого князівства зроду не мали прав на царський титул. Однак Іван Грозний, підкоривши собі дві держави, ханські титули правителів яких були вищі за його власний титул (тобто, як їх називали росіяни, царя Казанського та царя Астраханського), отримав право й самому називатися вже не «великим князем», а «царем». Це були ті ж самі старовинні ординські традиційні підстави, на яких і Менглі Герай, перемігши останнього ординського хана, став у своїх документах титулуватися вже не просто «хан», а «улу-хан» ‒ тобто, приводячи віддалені європейські аналогії, став уже не «королем», а «імператором».

Так ось, дипломатична суперечка Москви та Криму про те, чи визнавати за російським великим князем його новий царський титул була рівносильна тому, чи визнає Крим фактичну приналежність Казані та Астрахані Москві чи ні. Ця суперечка тягнулася близько 40 років. І закінчилася вона тим, що Газі II Герай все-таки визнав царя царем, і на цьому, юридично кажучи, була поставлена крапка в боротьбі Криму й Москви за ординську спадщину.

Можна було б зробити висновок, що в багаторічній суперечці двох держав перемогла Москва. І в тактичному відношенні це дійсно було так. Однак у стратегічному відношенні та мета, яку Крим ставив перед собою, вступаючи в боротьбу за Волгу, була все ж досягнута в повному обсязі.

Адже в цю боротьбу Крим вплутався, як я вже багато разів підкреслював, не з експансіоністських, не з колоніальних міркувань, а винятково з бажання усунути загрозу своїй незалежності зі сходу. І якщо відкинути деталі, то в сухому залишку Крим отримав саме те, що йому було потрібно: після російського завоювання Волги Криму зі сходу стало просто нікому загрожувати. А самої Московії Крим поки що не боявся ні зі східного, ні з північного напрямків.

Тому що російська армія ‒ хоча вона й стала за рівнем озброєнь перевершувати кримську, хоча вона й навчилася ефективно оборонятися, і тому прямих зіткнень із нею кримці намагалися уникати ‒ але навіть при всьому цьому гарному озброєнні російська армія не мала важливої властивості ординського та кримського війська: вона була маломобільною та нездатною для далеких пересувань. Якби така армія якимось надприродним чином змогла з'явитися поблизу Перекопу ‒ то більш ніж ймовірно, що Перекоп не зміг би встояти перед її натиском, й історія Кримського ханства закінчилася б одночасно з історією Казанського та Астраханського ханств.

Але в тому й справа, що на тодішньому рівні свого розвитку російська армія ні за яких обставин не могла дістатися до Перекопу; вона не змогла б пройти навіть половини шляху туди, будь то від Астрахані чи від Тули.

І саме тому, по суті, для Криму не було великої різниці, хто нині володіє Астраханню. Тому, хто б тепер не володів нею, в будь-якому випадку: з цього напрямку Кримське ханство могло тепер відчувати себе абсолютно спокійно й безпечно.

Тому що Орди вже не стало, а Москви Крим поки що не боявся.

Далі буде.

Текст уперше був опублікований Крим.Реалії в лютому 2018 року.

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції