Крим, «радянська матриця» та яскравий спалах незалежної журналістики

Рубрика «Погляд», спеціально для Крим.Реалії

У матеріалі «Грудень 1991, Алма-Ата. День, коли помер СРСР» йшлося про те, як відбувався саміт глав 11 держав в Алма-Аті, як було покладено край існуванню радянської імперії. Але що було після цього? Як відбувалося становлення нового мислення та нових національних держав на місці ліквідованого СРСР?

Коли я повернувся з Алма-Ати до Криму, то незабаром зміг переконатися – незважаючи на зміни, на те, що республіки втратили наддержавний центр, на більшій частині СРСР, у Криму – так точно, тривало цілком радянське життя. Ніщо не нагадувало про зміни, все робилося, як і раніше.

Недаремно незабаром Крим стали називати «уламком СРСР». Це не дивно: завжди складно зламати старе, складно знайти паростки нового і ще складніше підтримувати їх, але що головне – у багатьох людей не було прагнення цього, 70 років радянського життя так щільно в'їлися в тіло і кров людей, вони так довго не бачили іншого життя, що зміни їх лякали. У Криму відмова від змін була особливо помітна.

Як оживляли «радянську матрицю»

Але справа була ще й у тому, що в суспільстві було мало пасіонаріїв, до нового життя звали лише одиниці. Більше того, політичні сили, які проповідували життя в незалежній Україні, наприклад, РУХ, були сильними в центрі, а на периферії вони були слабкими та нечисленними. Особливо це стосувалося Криму, де українських активістів були одиниці, їхня підтримка з Києва була слабкою, а проросійські організації, які підтримувалися і владою, і зв'язками з Москвою, були значно активнішими.

Тут доречно згадати епізод кримського життя ще з періоду розбудови. Ідеї перебудови підтримали багато газет і активісти, які тверезо мислили. Проте на рівні влади, райкомів та міськкомів, на рівні обкому партії зусилля Михайла Горбачова зустрічали глухий опір. Пригадую ситуацію на звітно-виборчій партконференції Сімферопольського району. У звіті райком на словах виступав за реформи, але тут же було застереження, що реформи не повинні ламати усталеек життя. А як не ламати? У магазинах була порожнеча, зарплата нікого не задовольняла, рівень та якість освіти, охорони здоров'я знизилися до того, що перестали відповідати потребам громадян, люди ледве зводили кінці з кінцями. Сама суть ідеї реформування полягала в тому, щоб будувати нове, що покращувало б життя.

Генеральний секретар ЦК КПРС Михайло Горбачов

Декілька делегатів у своїх виступах висловили невдоволення гальмуванням реформ. Деякі говорили про окостенілість ідеологічної роботи партії. Один делегат навіть сказав про засилля пам'ятників Леніну, багато з яких не відповідають художнім стандартам. «Ялта – сонячне курортне місто, – казав він. – Водночас пам'ятник Леніну на набережній Ялти є фігурою в пальті, і цей контраст з пляжним оточенням вже викликає глузування курортників».

Ми в газеті «Ленинец» тоді багато писали про необхідність змін, створення кооперативів, про приклади самоорганізації трудівників. Писали про повернення кримських татар на батьківщину, про їхнє життя у компактних ініціативних поселеннях, а пізніше – про самоповернення землі. Проте рівень і головний зміст партійної роботи тоді було спрямовано не на підтримку змін, а на опір їх ініціаторам і, нарешті, самому Горбачову, проти якого, як я дізнався з розповідей рядових співробітників, в обкомі збирали досьє з негативними фактами змін та негативним досвідом.

Я вирішив взяти слово і почав говорити про те, що якщо партія справді за зміни, тоді нове треба підтримувати, бо якщо змінюється саме життя, тоді й партія має змінюватися разом із ним, якщо вона хоче залишатися помітною політичною силою. Проте невдовзі мене почали перекрикувати, і зрештою оплесками та криками не дали змоги договорити. Я зійшов із трибуни, проте весь виступ повністю опублікував у наступному номері газети разом зі звітом про партконференцію. Таким чином, вже з кінця 80-х років партія та її комітети на місцях свідомо стали гальмом у суспільному розвиткові. В умах людей все ще продовжувала існувати якась «матриця» життя в Радянському Союзі, яку намагалися оживити, наповнити старим змістом, оскільки це було вигідно правлячому апарату тодішнього суспільства, хоча сама обстановка, саме суспільство не могло залишатися в такому закостенілому стані.

«Ось хто зірвав курортний сезон…»

У серпні 1993 року мене запросили на роботу в газету «Известия», власкором у Криму та півдні України. Після створення автономії в Криму редакції в Москві був потрібен кореспондент на місці, щоб висвітлювати події оперативно та адекватно. Тодішній її головний редактор Ігор Голембіовський, усе життя пов'язаний з «Известиями», ще з Аджубеєвських часів, очолив газету в 1991 році, формував з неї об'єктивну та правдиву газету світового типу, викорінював зовнішню та внутрішню цензуру, чинив опір спробам Кремля диктувати теми та підходи.

Газета оголосила про свою незалежність і перестала бути органом Верховної Ради СРСР. Редактор був одним із борців проти тієї «радянської матриці», яка все ще чатувала на кожному кроці. Таким чином, в Україні вийшло три власкори. У Києві працювала головою представництва Яніна Соколовська. Але старійшиною серед нас був одесит Леонід Капелюшний, у якого ми багато навчалися. Він був досвідченим, по суті, столичним журналістом, оскільки працював ще у «Комсомольской правде» та багато років у «Известиях». Ми користувалися не лише його уроками, а й захистом. Наприклад, після отримання якогось із чергових матеріалів йому телефонували колеги з Москви і казали: «Знаєш, Льоня, він (мова про мене – авт.) знову надіслав проукраїнський матеріал». Леонід відразу вступав у суперечку: «Слухай, ну тут зовсім інше життя, ніж у вас, це ж Україна, і якими, якщо не проукраїнськими, мають бути наші матеріали?» Це допомагало.

Ігор Голембіовський, архівне фото

Пам'ятаю типовий випадок. У Криму виник черговий конфлікт між Юрієм Мєшковим та Сергієм Цековим. Я написав невелику замітку про сутність конфлікту, його наслідки, про дріб'язковість приводу до нього і привів кілька коментарів. Редакція помістила статтю на першу шпальту прямо під заголовком газети, але супроводжувала текст шапкою, набраною аршинними літерами: «Депутати в Криму ведуть справу до того, що курортники засмагатимуть на барикадах». Минає кілька днів, збирається сесія Верховної Ради і тодішній глава так званого «московського» уряду Криму Євген Сабуров узяв слово прямо з президії, розгорнув «Известия» із цією статтею та й каже: «Я знаю, хто у нас у Криму зірвав курортний сезон. Це журналіст «Известий» ось цією статтею…» На його думку, винні у конфлікті були не ті депутати та чиновники, які його затіяли, а той, хто про це написав. І в цьому проявилася та сама «радянська матриця» підходів до оцінки подій і фактів реального життя.

Саме з цією матрицею й боролися у тодішніх «Известиях». Обстановка в редакції, наскільки я пам'ятаю за небагатьма приїздами, була творчою та доброзичливою. Наприклад, зустрівши в коридорі Отто Лациса, або зайшовши до нього спеціально, можна було порадитися з метром з будь-якого питання.

Ігор Голембіовський боровся з чинопоклонінням та проявами шовінізму як радянськими явищами. Одного разу я був свідком, як на «топтушці» – це такий особливий вид наради та обговорення газети, коли повністю номер ще не зверстаний, але основні матеріали вже стоять, збираються головний, редактори відділів, автори, та «топчуться» по газеті, тобто обговорюють що покращити, що змінити, – один молодий співробітник, який вирішив виділитися, запитав: Ігоре Несторовичу, що б ви хотіли прочитати в цій замітці? «Головний» став викладати, очевидно, вже повторно, ідею майбутнього матеріалу, але на його обличчі було написане однозначне засудження автора за несамостійність.

Другий випадок. Якось на планерці головний редактор критикував одного з авторів за те, що трапилося в його статті (до публікації, природно) несхвальне висловлювання на адресу однієї з національностей, і закінчив тим, що наказав – таких випадків у газеті не повинно бути. Згадуючи цей випадок, я з жалем бачу, що і в нинішніх «Известиях», і в багатьох інших російських газетах, принизливі та образливі щодо людей і народностей висловлювання, і навіть цілі матеріали, не рідкість. Багато такого шовінізму зараз і у кримських ЗМІ. Чому Росія так нічого і не навчилася в одного зі своїх редакторів світового рівня, а все продовжує експлуатувати ту саму «радянську матрицю»?

«Нам потрібні помітні матеріали»

Звичайно, я жив у Криму, бував у редакції рідко, але міг би все ж таки зробити висновок про те, що Ігор Голембіовський боровся з цією «радянською матрицею» постійно та системно. Це було видно навіть із перших днів моєї роботи. Завідувач відділу кореспондентської мережі тодішніх «Известий» Анатолій Степовий сказав мені, що на таку-то годину Ігор Несторович призначив мені співбесіду. Ми сіли та вдвох продумали варіанти бесіди. Але коли я прийшов до головного, то все змінилося. Я говорив про те, що бачу свою роль власкора у тому, щоб регулярно висвітлювати події тощо. Але головний сказав, що це ази: редакції потрібні помітні матеріали, раніше газета недостатньо писала про Крим, і треба знайти такі теми, які показали б унікальність Криму і те, як його зіпсувала радянська практика. Зорієнтувавшись, я запропонував три теми, і вже наприкінці бесіди, я помітив потепління в очах головного і зрозумів, що він схвалює такий підхід.

Я запропонував три теми, які, як виявилося згодом, «Известия» порушили першими, газета, що називається, відкрила їх. А багато ЗМІ зробили з них сенсації вже після нас.

Перша тема, про яку я написав, був репортаж із дачі «Заря», місця нібито «затримання» Михайла Горбачова, яка на той час стала резиденцією президента України. Ще з редакції ми написали листа тодішньому начальнику управління з охорони державних дач (колишня «дев'ятка») Леву Миколайовичу Толстому, повному тезці та родичу письменника. Я зв'язався з ним після приїзду, і він сказав, що не може дозволити це одному іноземному журналісту, але вони сформують пул українських журналістів та проведуть для нас спільну екскурсію. Незабаром група журналістів з Києва приїхала у Форос і всі ми довго бродили дачею «Заря», розпитували про всі тонкощі відпочинку та «полонення» генерального секретаря.

Звичайно, Толстой сам не знав багато з того, що робилося в дні путчу в Москві, але він розповів нам три речі, які яскраво характеризують «радянську матрицю». По-перше, зі сталінських часів дач у глави держави було не порахувати, але через бажання генеральних секретарів мати повністю власну, будувалися нові й нові дачі. «Заря» була побудована в унікальному місці, для будівництва вирубали безліч червонокнижних дерев і рослин, розчистили берег моря, на цілині забезпечили лінії зв'язку і транспортну логістику.

Другий факт. Толстой, звичайно, не сміявся, але просто сказав, що фраза Горбачова про те, що на «горищі нової дачі він знайшов старенький приймач, на якому слухав повідомлення ВВС про події в Москві», – суцільна вигадка. Не могло бути старого приймача на горищі нової дачі. Зв'язок на дачі, як і у всьому Криму, справно працював постійно і не переривався.

І третє: Горбачова ніхто не ізолював та його виїзду з Форосу до Москви ніхто не перешкоджав. Він сказав, що якби був дійсний наказ ізолювати, і не дати Руцькому вивезти Михайла Сергійовича на аеродром до Бельбека, то цей наказ був би виконаний, Руцькой і до Фороса не доїхав би...

Друга тема, яку «відкрили» «Известия» – це репортаж про колись дуже секретний Кримський дельфінарій, у якому за радянських часів навчали дельфінів військової справи, а на той час – уже про науковий центр АН України. Мені вдалося показати величезну різницю у підході до проблеми. Радянські вчені, лише вивчаючи дельфіна як морську істоту, під час «гострих дослідів» умертвили до тисячі особин. Навчали їх не лише методам охорони бухт, а й боротьбі з підводними плавцями, методами диверсій. За України призначення дельфінарію змінилося – розпочався процес доместикації (одомашнювання) дельфінів, навчання їх пошуку вибухонебезпечних предметів, тобто розмінування бухт, та різних корисних речей, які не в змозі виконати люди.

Цей матеріал став початком. Після нього тема дельфінарію стала кочувати у всіх ЗМІ. Але ми продовжували вивчати тему вглиб вже зі спеціалістами з охорони морських ссавців. І ось тут видно, як знову спрацювала ця «радянська матриця»: кримський дельфінарій після російської анексії Криму у 2014 році знову повернувся до військового відомства, а в Чорному та Азовському морях постала жахлива проблема загибелі дельфінів, рахунок яким іде вже на тисячі. Дельфіни, як і люди в Криму, стали заручниками нової влади та платять за це свободою і життям.

Вивчаючи ці дві теми, я відкрив третю проблему – поховання хімічної зброї в Чорному морі, про що пізніше стали писати практично всі. Так, у 1941 перед тим, як здати Севастополь, велика кількість бочок з іпритом і люїзитом з хімічних складів були викинуті в море, щоб не було виявлено порушення СРСР конвенції про заборону хімічної зброї. Гарантійний термін сталевої бочки становить 50 років. Що з цими речовинами зараз? Я писав, як Україна намагалася знайти ці поховання, витягти та знешкодити їх, але Росія не поділилася навіть картою поховань. Що зараз робить Росія з цими могильниками навколо Криму, можна тільки здогадуватися, але ясно одне: згідно з тією ж «радянською матрицею», це ніколи не стане надбанням гласності, хоча суспільство має знати, наскільки небезпечний стан цих могильників і що з ними відбувається?

Офіцер Радянської армії представляє боєприпаси, оснащені хімічними речовинами, під час візиту західних дипломатів і журналістів на хімічний завод, 1987 рік

На жаль, старі «Известия» також стали жертвою «радянської матриці». У журналістській спільноті Москви Ігоря Голембіовського знали та цінували. Вибір головного редактора не був випадковим. Ще 1966 року, через розбіжності щодо оцінки журналу «Юность», він був змушений піти з ЦК комсомолу. Незабаром його направили практично у вигнання власкором до Мексики. Але 1983 року його повернули в «Известия» секретарем редакції. 1991 року він став головним редактором.

Газета активно підтримувала ліберальні реформи Бориса Єльцина й активно критикувала методи їх проведення. З початком першої чеченської війни він влаштовує пресконференцію правозахисника Сергія Ковальова, спрямовану проти війни. 1997-го газета передрукувала замітку французької «Монд» про нібито (у заголовку стоїть знак питання), 5-ти мільярдні статки Віктора Черномирдіна. Проте конфлікт влади з редакцією існував давно. «Лукойл» та «Онексім-банк» скупили акції «Известий» і позбавили редактора реальної влади. На нас це відгукнулося скороченням пунктів друку, газету припинили друкувати в Сімферополі та областях України, приходила з Києва до читачів потягом на третій день. Скоротили і власкорівську мережу. Рада директорів ухвалила рішення мати в країнах СНД лише одного власкора, тому в Україні мене та Леоніда Капелюшного звільнили за скорочення штатів.

Ігор Голембіовський разом зі своїми колегами Лацисом, Агафоновим, Кедровим, Дардикіним, Ямпільською та іншими вийшли зі складу «Известий» і створили «Новые Известия». Але незабаром редакцію і цієї газети було замінено. Так закінчився цей яскравий спалах незалежних ЗМІ в Москві. Але вираз «Известия» Голембівського» став позначенням цілої новаторської доби в пострадянській журналістиці, доби правдивості та журналістських стандартів. Після цього почалося повернення «радянської матриці», її втілення в усі сфери життя, в тому числі й у журналістику, що в результаті вилилося в незаконну анексію Криму, війну на Донбасі, переробку російської конституції, обмеження прав і свобод громадян, повернення шовінізму в законодавство і практику органів влади у Росії. Словом, повернення СРСР по «радянській матриці», що досі збереглася.

Микола Семена, кримський журналіст, оглядач Крим.Реалії

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції