Діофантові війни в Криму. Частина 2

(Продовження, попередню частину читайте тут)

На рубежі ІІ і І століття до н.е. Крим з далекої околиці грецького світу раптово перетворився на один з його основних вузлів. Спочатку вперше в історії об'єднаний під однією владою, потім він був втягнутий у довгу та нещадну війну з Римом і, врешті-решт, увійшов до складу Pax Romana. Про те, як півострів пережив найбільшу війну у своїй давній історії ‒ читайте в новому матеріалі Крим.Реалії.

Отже, пізньої осені 109 року до н.е., акурат перед сезоном штормів на Чорному морі, Діофант з військом повернувся до Херсонеса, щоб закликати бунтівних скіфів до відповіді. З досвіду попередньої кампанії він посилив своїх солдатів загоном «найсильніших із громадян» міста й «рушив проти самих фортець скіфів», тобто прямою дорогою від Херсонеса до Неаполя Скіфського в межах нинішнього Сімферополя.

Однак цього разу старий прийом не спрацював. Херсонеський хронікер не дарма згадав, що зима близько ‒ дорогою армію Діофанта захопила негода, швидше за все, вже хуртовина, тому що звичайний дощ навряд чи зупинив би полководця. Більшість воїнів Діофанта були жителями півдня, тому він не ризикнув пробиватися з ними крізь сніг і «повернув у приморські місцевості», тобто, найімовірніше, долиною Качі або Альми вийшов до морського берега.

Там Діофант відразу захопив зайняту скіфами Керкінітиду (на місці нинішньої Євпаторії). Навряд чи це забрало в нього багато сил, тому що укріплення міста були нещодавно зруйновані та, ймовірно, так і не були поновлені. Також понтійський командир зайняв і так звані «стіни», ‒ швидше за все, так херсонесити позначали ланцюг укріплених поселень і окремих садиб, який простягнувся усім Північно-Західним Кримом.

Хоча із записів тієї епохи це прямо не слідує, я схильний припустити, що новий 108 рік до н.е. Діофант зустрів у зайнятій напередодні Керкінітиді й там же провів залишок сезону. Кримська зима відома мерзенною погодою, погіршеною на узбережжі штормовими вітрами. Раз полководець не наважився йти снігом через Кримські гори, навряд чи він ризикнув би провести армію уздовж узбережжя місяцем-двома пізніше.

Але з початком весни 108 року до н.е. прийшов час рухатися далі ‒ і, залишивши Керкінітиду, Діофант подався до Калос Лімена (поблизу нинішнього селища Чорноморське). Однак захопити Прекрасну Гавань настільки ж швидко йому не вдалося. Швидше за все, у скіфів, обізнаних з долею Керкінітиди, вистачило часу підготуватися до оборони міста. Втім, головну надію захисники Калос Лімена покладали не на стіни та башти, а на свого царя Палака.

Скіфський цар небезпідставно вважав, «що час йому сприяє», ‒ навесні простіше діяти кінноті, головному роду військ і у скіфів, і в їхніх нинішніх союзників роксолан, а до того ж, з'явився шанс вдарити в тил зайнятому облогою Калос Лімена Діофанту й затиснути його між молотом і ковадлом. Так що Палак зібрав воєдино всі свої сили й закликав роксоланського царя Тасія виконати союзницький обов'язок.

Пізніше захищені металевими обладунками сармати (до яких належали й роксолани) стануть грізною силою на будь-якому полі бою, вдаючись до таранної тактики, але до нашої ери їхнє озброєння було значно простішим.

Ось що писав про роксолан грецький географ Страбон: «У них в ходу шоломи й панцирі з сиром'ятної бичачої шкіри, вони носять плетені щити як захисний засіб; є у них також списи, луки та мечі».

Сполучені варварські сили, загальною кількістю до 50 тисяч осіб (навіть якщо Страбон перебільшив це число у 2-3 рази, їх все одно було в багато разів більше, ніж понтійців) рушили з точки збору в північному Криму до Калос Лімена. Діофант же у відповідь вчинив парадоксально ‒ розділив свої війська. Загін херсонеситів, який прийшов з ним, (навряд чи більше однієї тисячі бійців) він залишив осаджувати місто, напевно, щоб убезпечитися від вилазки скіфів у свій тил. А з основними силами, близько 6 тисяч вояків, рушив назустріч Палаку й Тасію.

Напередодні битви, як стверджує хронікер із Херсонеса, сталося диво. А саме: богиня Діва, «постійна покровителька херсонесців, і тоді сприяючи Діофанту, за допомогою знамень, які відбулися у храмі, передрекла діяння, що має здійснитися, та надихнула на сміливість і відвагу все військо». У чому була сіль цього дива ‒ ми вже не дізнаємося, але те, що воно виявилося правдивим ‒ безсумнівно.

Діофантові війни. Частина 2 | Історії про історію (відео)

Отже, в один, напевно, погожий весняний день 108 року до н.е. десь в околицях Калос Лімена, думаю, між берегами тамтешніх озер: Панського та Джарилгача, ‒ зійшлися дві сили, і відбулася вирішальна битва ‒ найбільша в античній історії Криму. Подробиці її скупі: херсонеський хронікер пише, що «Діофант зробив розумну диспозицію», тобто, швидше за все, упер один або навіть обидва фланги в озеро, нейтралізувавши чисельну перевагу супротивника. За еллінським звичаєм, головною силою понтійської армії були гопліти ‒ важкоозброєні піхотинці, ‒ а скіфи та сармати, у свою чергу, більше покладалися на кінноту.

Як зауважив Страбон, «будь-яка варварська народність і натовп озброєних людей безсилі перед правильно влаштованою та добре озброєною фалангою», ‒ з чого ми можемо уявити, як розгорталася битва. Хвиля за хвилею легкі кіннотники кочівників налітали на стіну щитів понтійської фаланги й, не зумівши прорвати її лави, відкочувалися назад або повисали на списах гоплітів. А коли на допомогу скіфо-сарматським вершникам прийшли їх піхотинці, Діофант скомандував контрнаступ, як і оборона, він увінчався успіхом.

В результаті послідувала, за словами хроніста, «перемога славна й достопам'ятна на всі часи: бо з піхоти майже ніхто не врятувався, а з вершників вислизнули лише деякі». Велика частина варварського війська загинула, вцілілі відступили з Криму на північ, серед них, ймовірно, були й обидва царі. Останній шанс на відродження Кримської Скіфії був втрачений, і надалі про царя Палака, так само як і про його союзника Тасія, ніхто не чув.

Після цієї видатної перемоги Діофант, «не втрачаючи ні хвилини в бездіяльності», рушив зі своїм військом на Неаполь і Хабеї, залишивши загін херсонеситів на позиціях під Калос Лімен. До нас дійшла тільки частина відомостей про подальші події, але з розшифрованих фраз: «пішовши на початку весни на Хабеї та Неаполь зі всією вагою...» і «...бігти, а інших скіфів радитися про...», ‒ ми можемо реконструювати подію. Діставшись до столиці Кримської Скіфії і фортеці, яка прикривала її поблизу сучасного села Мирне, понтійський полководець узяв їх в облогу. Але на відміну від кампанії 110 року до н.е., цього разу скіфи чинили запеклий спротив, так що міста довелося брати штурмом за допомогою облогових машин. Ті, хто вижив, знову визнали себе підданими Мітридата VI Євпатора.

Паралельно й залишений у тилу загін захопив, нарешті, Калос Лімен (хоча й незрозуміло ‒ штурмом чи внаслідок капітуляції) і приєднав його назад до Херсонеської держави. Війна з Кримською Скіфією була остаточно завершена повною перемогою еллінських сил.

На хвилі успіху Діофант вирушив до Пантікапея, де, як і було домовлено ще двома роками раніше, у його присутності останній боспорський цар Перисад V зрікся престолу та заповів свою державу Мітридату.

Але це рішення викликало несподіваний спротив. Знатний скіф Савмак (у радянській історіографії традиційно вважався ватажком рабів), організував заколот і вбив царя Перисада, який уже зрікся. Чи намагався він зірвати угоду як невигідну скіфській аристократії Боспора, чи сам розраховував стати спадкоємцем престолу (або хоча б регентом) ‒ неясно. У будь-якому випадку, переворот не зустрів серед боспорців жодного спротиву, а Савмак навіть почав карбування монет із власним ім'ям і царським титулом.

Що стосується Діофанта, то під час повстання він уцілів, можливо, ставши заручником Савмака на випадок переговорів або війни з Мітридатом. Однак, наскільки можна судити, Діофант відмовився підтримати претензії заколотників, так що вони зібралися його вбити («змовилися»). Але він, «уникнувши небезпеки», сів на корабель, присланий за ним херсонеситами, і відплив до Херсонеса, а звідти ‒ до Понта.

І ось на початку весни наступного, вже 107 року до н.е., відразу після сезону штормів, Діофант востаннє з'явився в Херсонесі «із сухопутним і морським військом». Маючи «ревне сприяння з боку того, хто вислав його царя Мітридата Євпатора», а також неослабну підтримку херсонеситів, полководець, взявши ще підкріплення з міста на трьох суднах, рушив придушувати заколот.

Першою захопили Феодосію, за нею взяли штурмом і повністю спалили Пантикапей, постраждали також і менші поселення: городище Крутий Берег на європейській і Раєвське городище на азійській стороні Боспору. У будь-якому випадку, упродовж кампанії 107 року до н.е. повстання було придушене, його активні учасники покарані (думаю, страчені) Діофантом на місці, а самозваний цар Савмак захоплений у полон. Навіщо він знадобився Мітридату, не зрозуміло, але як трофей його відіслали до Понту.

На цьому історія Діофантових воєн була завершена. Полководець здобув низку воістину видатних перемог і підпорядкував майже весь Крим владі царя Мітридата Євпатора. Боспор став безпосередньою частиною Понтійського царства, Херсонес і вцілілі скіфи зберегли якесь внутрішнє самоврядування, і лише в серці гір таврським племенам, швидше за все, вдалося сховатися від царської влади.

Але й після повернення додому Діофант ревно сприяв Херсонесу, допомагаючи його посольствам у Синопі, столиці Понту, і заступаючись за кримчан перед Мітридатом.

За порятунок свого міста під час воєн зі скіфами та за постійну допомогу пізніше вдячні херсонесити влаштували Діофанту тріумфальну процесію в місті, увінчали його золотим вінком, а потім спорудили «йому мідну статую в повному озброєнні на Акрополі біля вівтарів Діви та Херсонаса». На п'єдесталі ж статуї херсонеський хроніст висік почесний декрет, що зберігся до наших днів, з якого ми й дізналися подробиці найбільшої війни в історії стародавнього Криму.