«Темперамент і талант»: нові успіхи музичної сім'ї з Криму

Юна піаністка з Криму, лауреат міжнародних конкурсів Христина Михайліченко цього літа вирушила в європейський тур з Молодіжним симфонічним оркестром України, зіграла сольний концерт і взяла участь у музичному фестивалі в Брюсселі. Її молодша сестра Олександра Михайліченко, яка лише 2 роки грає на скрипці, вже отримала першу премію на міжнародному конкурсі у Львові.

Олександра, Христина та їхня мама Наталя Михайліченко розповідають, як складається доля кримської сім'ї, про яку Крим.Реалії розповідали в спецпроєкті «Кримське соло».

‒ Судячи з усього, літо у вас було напружене ‒ ваші юні музикантки багато працювали?

Наталя: Розумієте, музиканти не працюють, вони грають.

Христина: Я коли прийшла в перший день у школу, у мене була якась така паніка, нерозуміння того, що відбувається. Я думаю, краще я ще раз таке літо проведу, в якому буде дуже багато концертів, заходів, ніж піду до школи.

Наталя: Зустрічі, знайомства, країни, враження ‒ хіба можна це назвати роботою? Робота була до того ‒ цілий рік, серйозна, спокійна, щоденна, копітка. Літо ‒ як результат, це величезне щастя. А Саша третій рік навчається скрипочці в школі Лисенка в класі педагога Ольги Корінець ‒ це відома в Україні вчителька. І у Саші теж вже є успіхи: у червні вона виграла свій перший конкурс, міжнародний, який проходив у Львові. Була дуже приємна перемога.

‒ Для тих, хто не бачить: Саша сидить у студії зі скрипочкою.

Наталя: Так, просто рояль дуже складно принести у студію. Ми дуже сподіваємося, що коли-небудь він все ж стоятиме тут. Чим гарний європейський досвід ‒ у них роялі скрізь. Я більш ніж впевнена, що в більшості студій у них теж стоять роялі.

‒ Саша, сама вирішила грати на скрипці чи довелося?

Олександра: Ні. Я грала на олівці. Там зверху була маленька скрипочка, і я ставила так паличку та грала.

Наталя: Вона виросла в музиці. Є багато домашніх відео, коли Тіна готується, грає, а Саша просто диригує або імітує гру на скрипці. Коли постало питання про навчання, її прослухав хороший учитель, сказав, що у неї хороший слух і що скрипка, напевно, буде той інструмент, на який можна претендувати.

Олександра: Але ми пішли на флейту!

Наталя: Так, ми спочатку чомусь вирішили, що це легший інструмент, і вирішили піти на духові. Вона так класно склала іспити, що я подумала: дуже багато часу, безумовно, приділяється Тіні, але це буде, напевно, не дуже чесно щодо Саші, у якої такі дані, як не віддати її на скрипку.

‒ Тобто тепер у вас вдома майже оркестр.

Наталя: Ви собі не уявляєте, як непросто слухати дітей ‒ це така робота...! Тіна якось слухала близьку людину в філармонії ...

Христина: Це жах був.

Наталя: Вона сказала: «Мамо, я тільки зараз тебе розумію. Мені набагато легше бути на сцені, сидіти за роялем, ніж сидіти та слухати». У цьому стані вміти розслабитися й отримати задоволення. Я довгий час не була присутня на виступах Тіни, але я росту!

‒ Музика у вашій родині в генах?

Наталя: У мене в самої є музична освіта, я дуже люблю музику. Я закінчувала музичну школу, клас фортепіано, збиралася вступати до музичного училища, але склалося інакше. Мої батьки музиканти ‒ і тато, і мама. Власне, з чого починалася традиція.

Христина: Це не може з'явитися відразу, це така величезна... Це такий процес наростання, розвитку. Тут, знову ж таки, залежить від того, як ти займаєшся, скільки займаєшся, яким ще чином ти розвиваєшся паралельно музиці. Тобто це не тільки те, що ти сидиш за інструментом. Я на домашньому навчанні, тобто вся освіта, яку я зараз отримую, це мої домашні репетитори. Те, що я приходжу до школи два рази на тиждень ‒ це відвідування.

Наталя: Цього разу на фестивалі в Бельгії його президент відзначив дуже велике зростання ‒ ментальне, професійне ‒ за два роки, тому що вона не вперше на цьому фестивалі. Це дає впевненість у тому, що вона поки на правильному шляху. Мені здається, вона щаслива в цьому, у неї всі вчителі друзі.

‒ Христино, тобі нещодавно виповнилося вже 14 років. У тебе є якесь переосмислення в цьому віці свого заняття, свого ставлення до музики?

Христина: Після такого насиченого літа з концертами, заняттями, різними форматами у мене вже з'являється трохи інший підхід, інше ставлення. Це не так, як раніше: сідаєш за інструмент і розумієш, що маєш займатися. А це якось по-іншому. У мене не з'являється якихось інших інтересів, проте я вже з іншого боку підходжу до свого головного, так би мовити.

‒ Розкажіть докладніше про бельгійський фестиваль.

Наталя: Бельгія ‒ це досвід. Це 68 студентів з усього світу, і вони два тижні там живуть. Вони отримують майстер-класи, вони діляться тим, що мають, навіть ментальністю своєї країни... Вони сплять там по п'ять годин. Коли вони приїжджають з концертів зірок, які теж у форматі фестивалю, то вночі йдуть, збираються і грають самі, без педагогів. Це атмосфера, заряджена енергією творчості.

Христина: На цьому фестивалі дуже жорстка дисципліна й дуже суворі правила щодо і режиму, і поведінки, і всього іншого. Він охоплює музикантів з 8 років і до 25, там багато повнолітніх людей, але не дозволяється алкоголь.

Наталя: Але при цьому дивно, що професура ‒ це друзі студентів... Немає ієрархії учитель-учень. Є повага, безумовно, авторитет. Це покращує процес.

‒ Як туди потрапити можна?

Наталя: Стандартний набір. Надсилається відео для відбору, отримуєш відповідь, платиш внесок за двотижневе перебування. Найкращим студентам ‒ я можу вже про це сказати ‒ президент сказав, якщо буде ще бажання поїхати, то буде виділена стипендія. Це дуже приємно, це мотивація і полегшення... Я б дуже хотіла, щоб вона надалі навчалася в Європі.

‒ Судячи із записів, після одного з ваших виступів у Європі оплески тривали кілька хвилин.

Христина: Це було несподівано, тому що ти після стількох концертів вже чуєш, як реагує європейська публіка. У нас люди відразу на емоціях, а там у них дуже стримано все. І тому все було несподівано. У мене були претензії до виступу великі, і я взагалі думала, що...

‒ Недостатньо добре виступила?

Христина: Так, так... Ще Європі притаманне, що концерт пройшов, усі поплескали, соліст вийшов ‒ все. На вихід відразу. Вони більше між собою це все обговорюють. У нас люди чекають, поки соліст вийде, вони можуть стояти, чекати. І тут я хвилини через 3-4 після закінчення концерту виходжу ‒ і все, нікого немає. Стоять тільки хлопці, які з оркестру прийшли підтримати... А взагалі в усьому місті є буклети, щоб люди приходили на цей фестиваль, він триває майже не місяць цілий. Розписаний кожен концерт.

‒ Тобто аудиторія прийшла саме до тебе?

Христина: Так, там не було ні оркестру, ні інших людей, чисто мій концерт. Цікаво, що в буклеті до нього було тільки два слова: «темперамент» і «талант». Так вони придумали.

Наталя: Ми з вами писали фільм, і я говорила тоді: найголовніше побажання моє як мами, як одного з батьків, як помічника зараз ‒ щоб вона була щаслива. І вона, і одна, й друга. Українські музиканти, які живуть, творять, розвиваються, грають в Європі ‒ вони набагато більше роблять для України зараз. Я це теж бачу... Але я вірю в щось, що може кардинально змінитися тут, в Україні.

(Текст підготував Владислав Ленцев)