Павло Казарін: Війна і ми

Спеціально для Крим.Реалії

Через два місяці виповниться шість років з моменту анексії Криму.

Людині властиво втомлюватися. Від війни. Від ідей. Від обставин. Тому дуже часто настрої змінюються, а обставини ‒ ні. І якщо ми й повинні когось цінувати ‒ так це злопам'ятних людей.

Часом здається, що злопам'ятність ‒ це колективний імунітет нації. Тому що саме вона не дозволяє нікому жонглювати одягом. Не дозволяє нікому заднім числом переписувати історію. Нашій країні було б непогано цій якості навчитися ‒ у переддень шостої річниці зміни прапорів у Криму.

Тому що велика спокуса махнути рукою. Перегорнути сторінку. Промовити ритуальне «хто старе згадає». Завжди можна виправдати забудькуватість абстрактною миротворчістю. Тим більше, що людство накопичило чимало універсальних формул про «поганий мир», який нібито завжди кращий «за добру сварку».

Але саме злопам'ятність дозволяє вчитися на власних помилках. Саме вона складає детальну карту мінних полів. Саме вона не дає тобі шансу бігати по граблях ‒ і повторювати помилки, за які колись довелося дорого заплатити.

А Крим коштував країні та світу дуже дорого. Як би хто не намагався переконати себе у зворотному.

Нинішня війна почалася не на Донбасі. Саур-Могила, боїнг, Іловайськ, Дебальцеве ‒ все це було другим актом кримської п'єси. Навіть більше ‒ якби не сталося анексії півострова, то не сталося б і вторгнення на схід України. Крим був точкою відліку всіх тих процесів, на які Москва наважилася згодом. І спроба вивести його за дужки ‒ це лише нерозуміння тієї логіки, яка визначала дії Кремля.

Російська політика й раніше була агресивною. Москва й раніше вдиралася на території сусідніх країн і перетворювала області на квазідержави. Але саме в Криму вона вперше спробувала не малювати нові лінії на політичній карті ‒ а стерти вже наявні. Якщо Придністров'я та Абхазія з Південною Осетією були «розвідкою боєм», то Крим був уже повноцінним оголошенням війни.

І ця війна була оголошена не тільки й не стільки Україні. Вона була оголошена колективному «заходу». Тому самому, на який Москва покладала відповідальність за Майдан. Тому самому, який Кремль звинувачував у посяганні на свою «зону впливу». Тому самому, який свого часу виграв «холодну війну».

Колись, цей період назвуть «посткримським». І в ньому буде міститися все те, чим Росія займається всі ці роки. Сирійська кампанія і «ПВК Вагнера». Отруєння Скрипаля та спроби дестабілізації на Балканах. Втручання в американські вибори й політична корупція в Європі. Вся нинішня напівхолодна війна почалася в лютому 2014 року ‒ в той самий момент, коли Москва вирішила змінити прапори на території українського півострова. В тому самому Криму, про долю якого багато європейських політиків воліли б забути.

Іронія долі. У «нульові» роки кримські політологи нагадували «пікейні жилети». Вони намагалися втиснути долю півострова в будь-яку складну геополітичну конструкцію. Обговорювали статус «вільного міста» і страждали на кримоцентризм. Але після анексії Криму ця логіка і справді взяла верх. У той самий момент, коли заради виправдання зробленого Москва стала намагатися переписувати не тільки історію, але й політичний ландшафт інших держав.

Півострів сьогодні живе в центрі циклону поза часом та поза змістом. А навколо нього вирують усі ті процеси, каталізатором яких він виступив. Відлік нової російської реальності почався в лютому 2014 року ‒ у той самий момент, коли Росія сама мобілізувала себе на фронт. І тепер вона воює за всіма правилами диверсійно-розвідувальних операцій, не стільки просуваючи своє, скільки руйнуючи чуже. Фінальна мета не приховується ‒ злам старих правил гри та створення нових. Тих самих, де імперії, яка програла колись, знайдеться інше місце.

Ця війна почалася зі зміни прапорів у Криму. І закінчиться вона в той самий момент, коли прапори над півостровом знову змінять свій колір.

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

бек